На Харківщині батьки вибороли для сліпої доньки право навчатися в загальноосвітній школі. В обласному департаменті освіти кажуть, що це буде перша незряча першокласниця на Харківщині, яка навчатиметься в інклюзивному класі звичайної школи та ще й у маленькому районному місті Балаклеї. Власне, інклюзивна освіта передбачає спільне навчання в учбових закладах людей з інвалідністю та здорових учнів. Натомість у школі мають клопіт, як облаштувати безбар’єрне середовище для дитини з вадами зору, і де взяти спеціальні підручники шрифтом Брайля, які в Україні є дефіцитними. Втім, в одному із найстаріших учбових закладів для незрячих в Україні – навчально-виховному комплексі імені Короленка, поважаючи вибір батьків, просять перед тим, як обирати інтеграційне навчання у звичайних школах, радитися з тифлопедагогами, спеціалістами, що знаються на освіті дітей із серйозними порушеннями зору. Фахівці мають застереження, щоб добрі наміри батьків не зашкодили розвитку і освіті незрячої дитини.
«Тому, що моя дитина повинна жити вдома, а оскільки у нас в Балаклеї немає спеціалізованої школи, іншої не залишається, як загальноосвітня», – це головний аргумент Ірини Шелехань у боротьбі за право незрячої 6-річної доньки навчатися у звичайній школі разом з іншими першокласниками. Матері видається, що інклюзивне навчання позбавить дитину ізоляції від зовнішнього середовища за інтернатськими дверима, а отже сприятиме всебічному і соціальному розвитку дівчинки. Таким чином, передбачає мати, її Іринка не буде відрізнятися від решти однолітків.
Іринка: А ти мене ловитимеш?
Педагог: А треба, чи сама з’їдеш з гірки?
Мама: Ти боїшся чи сама спробуєш?
Іринка: Ще зловіть мене.
Весела, балакуча Іринка у супроводі асистента-вихователя дитячого садка обережно підходить до гірки, береться за поруччя і з’їжджає вниз.
Я хочу сказати, що вже не піду в садок. Я буду навчатися в іншій школі
«Зазвичай я катаюся тільки в садку. Я хочу сказати, що вже не піду в садок. Я буду навчатися в іншій школі», – розхитуючись на гойдалці, розповідає Іринка.
Дівчинка народилася у подружжя медсестри і поліцейського шість років тому – передчасно, на 27-му тижні вагітності. Як наслідок у недоношеного маляти трапилася ретинопатія ока, через що й виникли серйозні проблеми із зором у Іринки.
Шість років сім’я Шелеханів провела в боротьбі, спочатку за здоров’я доньки, а згодом за можливість навчати Іринку в звичайному дитячому садку маленького міста Балаклея, що на Харківщині. Мати Ірина Шелехань без зайвих емоцій каже, що вже й звикла до постійних суперечок, доказів у боротьбі з чиновниками, начальниками, які наполегливо радять віддати дитину до спеціального інтернату для сліпих дітей. Правозахисники наполягають: батьки і дитина повинні мати право на вибір – навчатися у спеціальних школах-інтернатах для сліпих і слабозорих дітей, у спеціальних класах при масових школах, чи в інклюзивних класах середніх учбових закладів. А держава має поважати рішення батьків і забезпечити дитину з особливими освітніми потребами найнеобхіднішим.
Серед останніх перемог Ірини Шелехань – позитивний висновок обласної психолого-медико-педагогічної консультації, що дозволяє 6-річній Ірині із залишковим зором навчатися в першому класі другої загальної середньої школи міста Балаклея. Від маминої ідеї, навчати сліпу Іринку разом з усіма, в школі не в захваті.
«До вас ймовірно прийде 7-річна учениця, незряча Ірина, так?». Директор мовчить. Журналіст перепитує. Директор сухо відповідає. «Так, прийде. Ми звичні до цього. Нам приємно. Діти приходять, нехай навчаються. Приходять різні. Інклюзивне навчання. Хай навчається, ми її любимо, знаємо і будемо працювати», – добирає обережно слова директор школи Олена Манілова, бо в другому кінці директорського кабінету стежить за сказаним чиновник із районної пед-консультації.
В документах, ухвалених урядом, що прописують умови організації інклюзивного навчання для дітей із особливими освітніми потребами, йдеться про обов’язкову спеціальну підготовку вчителя, асистента педагога, про тифлопедагогічний і психологічний супровід учня з залишками зору, або який зовсім не бачить. Також держава, за законом, має забезпечити інклюзивний клас всіма необхідними навчально-методичними та наочно-дидактичними посібниками й індивідуальними технічними засобами навчання, згідно з індивідуальною програмою реабілітації особливого школяра. Фахівці переконують: на практиці все виглядає геть не так. Вчителям, які брали до себе в класи незрячих школярів, доводилося викладати «на слух»: за відсутності букваря, математики та інших підручників шрифтом Брайля. В ситуації з незрячою дівчинкою з Балаклеї взагалі не зрозуміло – де брати брайлівські підручники. А справа в тому, що Ірина Шелехань обрала для навчання доньки школу з викладанням російською мовою. Свіжих спеціальних російськомовних посібників давно ніде не знайти. Їх – після розпаду СРСР – перестали друкувати для профільних шкіл.
Втім, для Іринки мати обіцяє власноруч писати Брайлем потрібні для навчання картки.
«Принтер для друку Брайлем, папір, підручники, література, англійська література – нічого немає. Щось будемо старатися робити в класі для Ірини, будемо докладати зусиль», – висловлює сподівання Ірина Шелехань.
Сама вчителька Ірина Білицька, до якої в перший клас прийде незряча дівчинка, сьогодні почувається впевненіше.
Будемо пробувати пояснювати за допомогою якихось звуків, окреслювань, якоїсь гри. Будемо вчитисяІрина Білицька
«Будемо пробувати пояснювати за допомогою якихось звуків, окреслювань, якоїсь гри. Будемо вчитися. Ви ж знаєте, ми вчимося тоді, коли стикаємося з якимись проблемами. Ми шукаємо шляхи вирішення. Сьогодні ми внутрішньо готові її взяти, але більше нічого не можемо сказати», – каже Ірина Білицька.
За даними Міністерства освіти, в інклюзивних класах при загальносередніх школах в Україні здобувають знання 5 дітей із тяжкими порушеннями зору, і майже дві сотні школярів із низьким зором навчаються в інтеграційних класах. Проте, більшість незрячих і слабозорих школярів опановують науки у спеціальних учбових закладах інтернатної системи. Один із таких – Харківський спеціальний навчально-виховний комплекс імені Короленка з майже 130-річною історією.
Вчитель: «Ми з вами вивчили одиниці вимірювання часу. Приготувалися: Товстенька, як називається стрілочка?»
Учень: «Годинникова. А тонка стрілка – хвилинна».
Вчитель: «Ми дітям показуємо рельєфний циферблат. Ми цифри підписали шрифтом Брайля».
«Це подвиг. Там немає спеціальних умов, немає спеціалістів»
У першому класі НВК для дітей з порушеннями зору імені Короленка урок математики. Вчитель Ольга Назарова своїми руками показує незрячим хлопчикам і дівчаткам, як зрозуміти, котра зараз година.
За нинішніх обставин, каже Ольга Назарова, Навчання незрячої дитини у звичайній школі – це подвиг, і не лише для самого школяра, а й його батьків і вчителів. До прикладу, вчителі початкових класів при сильному завантаженні та великих класах заради одного незрячого учня самотужки пишуть учбові картки та завдання. А дітей заохочують збирати обкладинки із зошитів, щоб незрячий однокласник міг писати крапками в спеціальному приладді.
Якщо в загальній школі ми можемо показати на дошці, у книжці і розказати, то тут треба все змалюватиОльга Назарова
«Це подвиг. Там немає спеціальних умов, немає спеціалістів. Ми ж усі за фахом дефектологи, тифлопедагоги. Треба вчителю мати спеціальну освіту. Як правильно підійти до такої дитинки, як їй правильно пояснити? Якщо в загальній школі ми можемо показати на дошці, у книжці і розказати, то тут треба все змалювати. В першому класі діти не можуть орієнтуватися в книзі, тому ми починаємо з азів: де правий куток, де у нас починається рядочок. Ми їх вчимо найелементарнішому: як правильно встати, як мити ручки, тому, що вони не бачать, як миють руки дорослі, вони це не унаслідують. Ми їм показуємо як ложку тримати, як поводитися в їдальні», – розповідає про тяжкий вчительський досвід Ольга Назарова.
Вона зі своїми колегами просить батьків дітей, що не бачать, не поспішати, добре подумати, перш ніж обирати для своєї особливої дитини навчання у звичайній школі. Президент Всеукраїнської громадської організації «Асоціація тифлопедагогів України», завідувач кафедри тифлопедагогіки Інституту корекційної педагогіки та психології НПУ імені Драгоманова, професор Євгенія Синьова не поспішає клеймити спеціальні школи-інтернати для сліпих і слабозорих дітей. Вона відстоює спеціальні школи або спеціальні класи при загальноосвітніх школах. А якщо й віддавати сліпу дитину до інклюзивного класу, то не з першого, а в класі п’ятому чи старше.
«Незрячих потрібно починати навчати в школі для незрячих дітей. Був такий випадок: пам’ятаєте, був прем’єром Микола Азаров. Він приїхав в одне місто, де була школа для сліпих дітей. А він же був сильним поборником закриття шкіл-інтернатів. Директор школи його запросив до себе подивитися школу. І він його повів не так, як завжди, на концерт, а повів його на урок хімії. А хімію вивчають так само, як у загальній школі за звичайною програмою. І власне там показали, як можна сліпу дитину навчити хімії, так щоб вона засвоїла програму, зрозуміла матеріал. Професіонали знають, як цьому навчати, в загальній школі цього можуть не знати. Якщо немає тифлопедагогічного супроводу, а з цим велика проблема, коли йдеться про інклюзивні класи в сільських чи районних загальних школах, то дитина може не встигати, відставати від решти. Вона може мати хороші навчальні здібності, але є таке поняття, як дидактогенні помилки, це коли вчитель погано працює. І проблема не в тому, що дитина погано здібна до навчання, а в тому, що вчитель не вміє навчити. Оце якраз той випадок, коли вчитель може не вміти навчити», – розмірковує професор тифлопедагог Євгенія Синьова.
Науковці кафедри тифлопедагогіки Інституту корекційної педагогіки та психології НПУ імені Драгоманова застерігають: прагнучи європейських освітніх стандартів у вихованні незрячих дітей, важливо не перетворити процес інклюзії на «дику» або «стихійну» інтеграційну освіту, кидаючись у крайнощі.
Науковці-тифлісти разом із громадськими організаціями, що опікуються проблемами освіти незрячих дітей, аби запобігти аматорству під час інклюзивного навчання, розробляють підручники для вчителів загальних шкіл та проводять для них майстер-класи. А тим часом мати незрячої семирічної дівчинки Ірина Шелехань шукає нотну грамоту шрифтом Брайля, бо хоче, аби її дівчинка грала на фортепіано. Домовляється з керівниками гуртків, аби Іринка могла у них розвивати здібності. Мати переконана, що зможе вивчити любу доньку разом зі зрячими однолітками.
