Він живе в кожному зі своїх героїв, а всередині нього самого живе «внутрішня дитина». У ньому важко пізнати людину з Донбасу, але в кожній своїй поїздці він руйнує міфи про регіон. Це макіївський письменник Олексій Чупа. Про антологію письменників Донбасу «Порода», до якої увійшли тексти Олексія, про мрії «внутрішньої дитини» і те, чому не писалися вірші, письменник розповів Радіо Донбас.Реалії.
– Олексію, як Ви потрапили в «Породу»?
Вона зможе багато чого розповісти про Донеччину і Луганщину. Протягом усіх років незалежності картинка Донбасу вимальовувалась яка? На Донбасі живе мафія
– Років зо два тому мені написав один з упорядників – Веніамін Бєлявський – і розповів, що виникла ідея зробити антологію. Ми трошки з ним поспілкувалися, і я зрозумів, що такої антології в часи незалежної України, здається, ще не виходило. Тим більше, що її значимість підсилена фактом окупації і фактом анексії Криму. Я не міг не взяти участі в такому проекті. Хоча для мене він важливий не тільки з концептуальної і громадянської позиції. Він і літературно дуже цікавий. Навіть якби не було подій 2013- 2014 років і подальших, які змусили майже всіх авторів виїхати з рідних міст, я б усе одно взяв у цьому участь. Це дуже цікавий і глобальний проект.
– А чим антологія «Порода» буде цікава для читачів з-поза меж Донбасу?
– Я сподіваюся, що вона зможе багато чого розповісти про Донеччину і Луганщину. Багато фактів, які просто не присутні в сучасному українському медіа-полі. Протягом всіх років незалежності картинка Донбасу вимальовувалась яка? На Донбасі живуть шахтарі, колишні кримінальники, і на Донбасі живе мафія. Потім все це було підсилене політичним засиллям донецьких.
Намагаюся себе поставити на місце людини, яка живе деінде і знає про Донбас одні речі, і тут вона раптом відкриває цю антологію і починає читати
Власне, ця інтелектуальна сторона Донбасу, яка в цій антології презентована, вона для багатьох залишається незвіданою. Я коли тримаю цю книгу в руках, то намагаюся себе поставити на місце людини, яка живе деінде і знає про Донбас одні речі, і тут вона раптом відкриває цю антологію і починає читати. Я думаю, що на місці таких от людей проходив би кілька стадій. По-перше, спочатку б я не повірив своїм очам, тому що їх багато (авторів – ред.). По-друге, десь половина текстів подані українською мовою, що дуже сильно б’є по стереотипові Донбасу як тотально русифікованого регіону. Другою стадією було б те, що я б поліз у мережу шукати, як в шахту, заглиблюючись у те, що написано про цих авторів. Можливо, почав би шукати інші тексти цих авторів. Третя стадія: коли ти розумієш, що не все так просто.
Образ, нав’язуваний медіа, коли після подій 2014 року було показано безліч кадрів з людьми, що біснуються під пам’ятником Леніну, вимагаючи від’єднання Донеччини від України і приєднання до Росії – це лише один бік медалі. Існує й інший, про який просто ніхто не говорить. Я б певно пережив якийсь когнітивний дисонанс.
Образ, нав’язуваний медіа, коли після подій 2014 року було показано безліч кадрів з людьми, що біснуються під пам’ятником Леніну
– А як Олексій Чупа руйнує ці стереотипи про Донбас?
– Мій імідж і конструюється на руйнуванні такого стереотипу про людину Донбасу. А якщо взяти до уваги деякі деталі моєї біографії, я 8 років працював на металургійному підприємстві. Тому я постійно намагаюся руйнувати ці стереотипи. Я багато їжджу, багато спілкуюся. Намагаюся розпитати у людей щось про їхні міста. Ми дуже мало одне про одного знаємо. І чим більше я їжджу, тим більше переконуюся, що перед нами просто нереальний пласт роботи. Але мене зігріває усвідомлення того, що в цю дорогу, яку нам потрібно побудувати, я туди маленькі камінчики вкладаю.
Я настільки асимільований був до переїзду в українське суспільство. І якщо я не скажу, звідки я походжу, то в мені ніхто і ніколи не розкриє вихідця з Донеччини.
– Років 8 тому у Вас було багато віршів, що присвячені іншим містам, зокрема Львову. І майже в кожному цьому вірші Ви намагалися кудись вирватись. Щось передчували?
– Зараз дуже легко сказати, що я щось передчував. Десь там всередині це було неусвідомлене передчуття. Не можу сказати, що я завжди почувався своїм у своєму місті. Ми ж давно знайомі, і ти певно пам’ятаєш, що я завжди в дорозі. Завжди намагався кудись вибратися, побачити щось інше. Але я б це не прив’язував до бажання покинути Донбас. Я і зараз, після трьох років, проведених на колесах, і трьох років цього переселенського життя, зрозумів, що мені найкомфортніше в дорозі. Мені дуже кайфово, коли я знаю, що в мене на місяць розписано три поїздки, тоді я почуваюся нормально. Коли мені не потрібно нікуди їхати, то я вже починаю трохи депресувати.
– Багато донбаських авторів зізнаються, що або зовсім перестали писати, або стали писати значно менше. Чи не відчували Ви такого, що писати нема про що або просто не хочеться писати?
– Так, я за собою таке спостерігав. Власне, перший рік після початку окупації Макіївки, перший рік після того, як я виїхав, насправді я написав дуже мало. Це я зараз розумію, що це був свого роду шок, який просто треба було пережити і перебороти. Але тоді не писалося абсолютно. Голова була перевантажена зовсім іншими питаннями.
Крім того, є така річ, як звичне місце. У Макіївці я фактично мав свій робочий кабінет, до якого я дуже звик. Я туди просто сідав і ніби підключався до чогось. Потім, перший час після переїзду, поки я в якомусь місті не опинився довше ніж на два-три місяці, я реально не міг нічого написати. По-перше, було не до того, по-друге, було важко сконцентруватися. Але потім це минулося.
– А є якийсь твір, яким Ви пишаєтеся найбільше?
– Я не можу сказати, що я своїми творами пишаюся, бо вважаю себе людиною трохи самокритичною. Але можу сказати, що мені найприємніше говорити про дві книги: «Казки мого бомбосховища» та про книгу «Вишня і я». Я реально про них люблю говорити, точніше, люблю, коли мене про них запитують.
– А чим би Ви хотіли поділитися?
– Про ці книги питали, мабуть, майже все. Стосовно «Вишня і я», там люди відшуковували такі змісти, що я був просто шокований. Виявляється, що цю історію про дорослого хлопця та маленьку дівчинку багато людей розцінювали не як якусь медитативну, майже казку, а як легенький трилер. У якому головний герой страждає на роздвоєння особистості, у нього психічні розлади. Більшість тих, хто мені про це казав, були переконані, що в якийсь момент герой зірветься і почне всіх різати. Мені було дуже дивно таке чути. Особливо, коли я зрозумів, що вони це асоціюють з моїм образом. Від мене ніхто не чекає простої, доброї і ніжної історії. Всім треба якийсь треш. Ось це для мене було дуже серйозне відкриття. Після цього я замислився, як мене люди сприймають.
А стосовно «Казок мого бомбосховища» найбільше запитували, чи планую я якесь продовження. Матеріалу, який би міг спровокувати продовження цієї книги, насправді достатньо. Я завжди кажу, що там у кінці стоять певні дати, і далі них ця історія просунутись не може.
Найбільшим шоком для мене було, що люди, читаючи «Вишня і я», чекали якогось «трешняка»
А найбільшим шоком для мене було, що люди, читаючи «Вишня і я», чекали якогось «трешняка».
– А чи асоціюєте Ви себе з героями своїх книжок? Вони вигадані чи в них є Ваші риси?
– Кожен герой книги – це фактично мій досвід, частинка мене. Я можу сказати, що в героях моїх книг дуже багато моїх рис. Байдуже, чоловік це чи жінка, або навіть кіт, як це було в «Десять слів про Вітчизну». Люди, які мене знають, вони впізнають у цьому коті мене. Я всіх своїх героїв наділяю своїми рисами, і тому в них не залишається місця для чогось того, чого я не знаю. Я намагаюся з цим боротися, щоб у моїх героях було менше моїх рис.
– Уявімо, що минуло років 5 чи 10 – Ви вирішили закинути літературу. Чим би Ви тоді зайнялись?
– Я як чоловік, який трохи залишається дитиною глибоко всередині, іноді, знаєш, як діти, сиджу і мрію: стану капітаном далекого плавання або космонавтом… То я собі іноді думаю, що я колись наважуся і спробую себе в місцевому самоврядуванні. З моїм складом характеру і організаційними здібностями, можливо, щось би вдалося. Керувати невеличкою спільнотою. Грубо кажучи, такий сільський голова. Хочеться щось таке спробувати. Але я знаю, що навіть займаючись такими речами, я б усе одно зривався в бік роботи з текстами. Тому такі мрії розглядаю лише як мрії. За п’ять років я хотів би займатися більш-менш тим самим, що мені зараз дуже подобається.
– Ви сказали про «внутрішню дитину». А про що вона мріє?
– «Внутрішня дитина» мріє про те, щоб батьки були поруч. «Внутрішній дитині» більше нічого і не треба.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
