Цього тижня у Грузії вшановують жертв п’ятиденної війни з Росією 2008 року. В результаті російської операції «примусу Грузії до миру», яка почалася 8 серпня, загинуло, за різними даними, від 1000 до 4000 людей. Сепаратистські регіони Південну Осетію та Абхазію Росія визнала «незалежними державами», у вересні 2008 року Грузія розірвала дипломатичні відносини з Росією – вони й досі не поновлені. Російський військовий журналіст Аркадій Бабченко їхав на цю війну із впевненістю, що її почав тодішній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, але через декілька років він зрозумів, що помилявся.
Через 9 років по тому Москва і Тбілісі досі притримуються кардинально різних поглядів на причини початку війни 2008 року: одні говорять про віроломний обстріл Цхінвалі грузинськими «градами» в ніч на 8 серпня, інші – про провокації Росії і південноосетинських «ополченців», які цьому передували. Президент Росії Володимир Путін на роковини початку війни демонстративно відвідав Абхазію, а прем’єр-міністр Дмитро Медведєв, який формально віддав наказ про початок тієї операції, написав у твітері, що зробив це, «вчинивши по совісті».
Сьогодні спогадами про триденну поїздку у зону бойових дій ділиться журналіст Аркадій Бабченко, який дійшов до грузинського Горі разом із чеченським батальйоном «Схід» Суліма Ямадаєва, який воював на боці Росії. Через рік по тому Ямадаєва вбили в Об’єднаних Арабських Еміратах, за основною версією – через його конфлікт із нинішнім головою Чечні Рамзаном Кадировим.
– Із якими думками і з яким багажем знань про війну ви їхали у 2008 році в Південну Осетію?
Було враження, що Грузія напала на Південну Осетію
– Думок особливо не було, тому що не було зрозуміло, що там відбувається. Такої пропаганди, як зараз, ще не було. «Зомбоящик» все-таки тоді не був настільки скаженим. У принципі, загалом я якось довіряв тому, що там казали. І було враження, що Грузія напала на Південну Осетію. Приблизно такі в мене були, скажімо так, доволі віддалені уявлення. Про дві тисячі загиблих я, звичайно, не вірив, тому що зрозуміло, що це була пропаганда. Але тоді я думав, що, найімовірніше, Грузія напала. Ну і поїхав подивитися, що там відбувається. Багаж у мене до цього вже був: два рази я був солдатом у Чечні. Що таке війна, я вже уявляв. І поїхав туди дуже підготовленим.
– Що ви побачили там, на місці?
– На місці все-таки не зовсім було зрозуміло. На місці робити висновки складно. По перше, стало зрозуміло, що ніяких двох тисяч загиблих, про яких йшлося у пропаганді, немає і бути не може. Це маячня. По друге, Цхінвалі був, зрозуміло, зруйнований, але не так сильно, як, скажемо, Росія згладила зі світу Грозний. Грозний взагалі перетворили на Сталінград. Але при цьому три дні війни (10–13 серпня 2008 року, коли Бабченко був у Грузії – ред.) були доволі жорстокими. Я хочу сказати, що в Чечні бої такої інтенсивності були не кожного дня. А тут три дні були насиченими: з танками, авіацією, з «градами», тобто все як треба. Це була справжня війна. Не якійсь прикордонний конфлікт, а справжня повноцінна війна. Просто пощастило, що вона була недовгою. Подивився на все це, подивився на російську армію. Російська армія знову гнала на забиття 18-річних хлопчиків. Все те ж саме, що у Чечні.
– Які спогади з цієї поїздки у вас залишаться на все життя?
Відкриваєш тюбик зубної пасти, починаєш чистити зуби, а тут у тебе з цього тюбика згорілими людьми пахне
– Звичайно, згорілі люди. Людей там попалили… Три підбиті танки на «Площі трьох танків». Я тільки заїхав і одразу наштовхнувся на ці танки. Там лежить грудина танкіста обгоріла. А її собаки жеруть. І запах, запах, запах. Запах згорілих людей у спеку – це щось. Він мене потім кілька років переслідував. Відкриваєш тюбик зубної пасти, починаєш чистити зуби, а тут у тебе з цього тюбика згорілими людьми пахне. Оце у мозок в’їлось сильно, так.
– Коли ви почали змінювати своє ставлення до цього конфлікту? Коли стали розуміти, що все, можливо, було не зовсім так, як уявлялось тоді, у 2008 році?
– Потім, пізніше, коли я почав займатися цим уже як журналіст. Тому що спочатку з’їздив, написав репортаж, а потім почав аналізувати, почав щось з’ясовувати, втягнувся в цю війну. Потім я в Південну Осетію їздив ще декілька разів. Рази три, по моєму, до того моменту, коли в Південній Осетії не прочитали мої репортажі. Просто ствол автомата мені підставили до живота і сказали «Краще не приїжджай сюди більше». Я їх зрозумів і більше не приїжджав. Почав вивчати цей конфлікт як журналіст. І потихеньку, потроху почав розуміти: «Хлопці, а щось, мабуть, було дещо не так». Потім розумієш, що було, мабуть, дуже навіть «дещо не так», а потім розумієш, що було «зовсім не так». Вивчаючи передісторію, сам конфлікт, потім вже, не знаю, через декілька місяців, можливо, через рік чи два, я дійшов висновку, що все це було те саме, що й раніше, все те ж саме, що й зараз відбувається і в Україні. Це була агресія Росії, це була імперська загарбницька війна. Росія цю агресію готувала, як тільки могла. Росія провокувала Грузію, як могла. І за першої можливості ввела туди свою армію та анексувала частину грузинської території. Ну добре, нехай навіть Південна Осетія, нехай там навіть «грузинський фашизм», «кляті грузинські фашисти напади на мирну Південну Осетію», але Абхазію навіщо захопили? Це говорить про те, що війну готували, і готували окупацію значно більшої частини Грузії, або ж повну окупацію. Слава Богу, світова спільнота встигла втрутитися і зупинити цю справу.
– Невже в тій війні не було ніяких більш об’єктивних передумов, ніж у випадку з російсько-українською війною, які могли б пояснити те, що відбувалося, інакше, ніж заздалегідь продуманий план Росії захопити Південну Осетію та Абхазію?
Росія ці бандитські республіки усіляко підтримувала і нацьковувала десятиріччями
– Всі війни завжди схожі, і всі війни завжди різні. У південноосетинського конфлікту є свої окремі особливості. Зрозуміло, що цей конфлікт почався не 8 серпня і навіть не 1-го, коли почалися перестрілки з великого калібру, артилерійські обстріли. Сам конфлікт має глибші корені. У принципі, все це йде з 1992 року, ще з першої війни. Росією це постійно підігрівалось, підігрівалось та підігрівалось. Росія ці бандитські республіки усіляко підтримувала і нацьковувала десятиріччями. Тому що казати про усталену «державу» в Південній Осетії не доводиться. Грузія намагалася вирішити ці проблеми. Безумовно, вона хотіла відновити там свою державність. Безумовно, Грузія вирішила застосувати силу, але, вибачте, це право Грузії. Грузинські війська були на грузинській території. Я вважаю, що суверенна держава має повне право захищати свій суверенітет за допомогою своєї армії. Але якщо твої війська, як війська Росії, вторгаються на територію іншої держави, то це вторгнення, окупація. Що тут іще говорити.
– Після війни з Грузією, після війни з Україною, при всіх тих мільйонах людей, про яких ви говорите, чи існує загроза повторення цієї історії ще десь?
– Я думаю, що Донбасом це все не закінчиться. Зрозуміло, що цей режим (у Росії – ред.) буде загнивати. Те, що цей режим упаде, зрозуміло, але протримається він довго, на жаль. У якийсь момент він дійде до такої стадії, коли ніякого іншого варіанту рішення внутрішніх проблем, окрім зовнішньої війни, не залишиться. Так що, я думаю, ця країна полізе ще куди-небудь.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
