Ксенія Чурманова
У грудні 2016 року в невизнаному Придністров’ї обрали нового «президента» – колишнього «міністра внутрішніх справ» Вадима Красносельського. Він продовжив курс колишнього придністровського «керівництва» на єдність з Росією, тобто майже не змінив пріоритетів розвитку. Політики в Тирасполі незмінно намагалися завоювати довіру своїх виборців за рахунок проросійських політичних кампаній. У цьому переконалася кореспондент Радіо Свобода, яка побувала там.
Останній автобус «на Тирасполь» (так кажуть місцеві) йде з Одеси о пів на шосту вечора. Дістатися до міста можна тільки наземним транспортом – з молдовського або українських автовокзалів. Авіасполучення з Придністров’ям немає.
Як кажуть мешканці Тирасполя, тут панує чемоданний настрій. «Придністровську Молдавську Республіку» вони називають «територією старих» – усі молоді рано чи пізно ловлять хвилю еміграції. Їдуть хто куди – до сусіднього Кишинева, Одеси чи Росії, деяким вдається потрапити до країн Центральної Європи.
Монологи молодих жителів Придністров’я, які отримали паспорти «громадян» невизнаної «республіки»
Марять про переїзд тепер навіть ті, хто на початку 1990-х боровся за «незалежність». Через 26 років на «незалежність», як і на Росію, надій майже ніхто не покладає, але дуже багатьох змушують залишитися вдома обставини.
Межі «республіки» перебувають під контролем придністровських «прикордонників», які просять пасажирів одеського автобуса пройти на вихід із речами. Отримати міграційну карту виявляється просто – питають, навіщо приїхали і як надовго. Побачивши російський паспорт, чомусь розпливаються в усмішці. До будь-яких туристів, щоправда, на кордоні ставляться з підозрою, тому що дивитися, на переконання «прикордонників», у Тирасполі нічого. Тому варіант «туристична поїздка» викликає чимало запитань, здивованих поглядів і навіть глузування.
Хоча румунська та українська за цією межею теж офіційні мови, у Придністров’'ї говорять тільки російською. У більшості, крім «паспорта» громадянина «республіки», який не дійсний у жодній країні світу, є якесь іще громадянство, зазвичай російське.
На тираспольську автостанцію на автобуси, що під’їжджають, чатують таксисти.
«До центру можна доїхати на «одиничці», але вона вже три місяці не ходить», – каже водій. Те, що я без місцевої «валюти», «придністровських рублів», для нього не проблема: «Платити можете в доларах, я навіть вам поміняю їх на рублі за хорошим курсом».
Хороший курс – це 13,5 «придністровських рублів» за долар, тобто на п’ятдесят копійок вигідніший за банківський. Чорний валютний ринок тут працює цілодобово: жителі Тирасполя намагаються виміняти долари в іноземців за першої-ліпшої можливості (в банках – дефіцит іноземної валюти, а без неї за межами Придністров’я робити нічого: місцеві «рублі» там вважаються фантиками, а нові пластикові «гроші» називають фішками для гри в «Монополію», адже в жодному обміннику за межами Придністров’я їх не приймають).
Заходжу в один банк за іншим: каси – порожні. У відділенні Придністровського «Сбербанку» немає ні доларів, ні російських рублів, тільки кілька гривень, лей і монета номіналом в один євро, яку мені простягає касир. А потім радить піти пошукати валюту в обмінниках біля супермаркетів «Шериф».
«Там більше різноманітності», – каже співробітниця банку, прибираючи свій євро назад у паперовий конверт, який, схоже, тут використовується замість сейфа.
Дійсно, 20 євро знаходяться в «шерифівському» «Сбербанку». Взагалі Придністров’я і різноманітність – явища навряд чи сумісні, якраз через економічну монополію бізнес-імперії «Шериф», яку після розпаду СРСР створили двоє колишніх співробітників МВС Віктор Гушан та Ілля Казмали. «Шерифові» належить мережа автозаправних станцій, єдина у Придністров’ї телекомунікаційна компанія, коньячний і хлібобулочний заводи і навіть футбольний клуб, який має таку ж назву.
У колишніх співробітників міліції у Придністров’ї особливі привілеї. В Олександра, який має саме таке професійне минуле, на відміну від більшості інших придністровців, не два, а п’ять паспортів: російський, молдовський, український, «паспорт» Придністров’я і ностальгічне свідоцтво про громадянство СРСР. Радянські документи Олександр зберігає досі, так само як і іншу радянську атрибутику, яку тепер за відсутності роботи колишньому міліціонерові доводиться продавати. Олександра я зустрічаю на місцевому ринку антикваріату, це така собі міська пам’ятка. Мати більше від двох громадянств місцевим законодавством заборонено, тому, побачивши, що я дістаю камеру, паспорти він одразу ж ховає.
Кожного дня тут і друг Олександра на прізвисько Маклер. У нього «додаткове» громадянство тільки одне – українське. «Щоб мотатися в Одесу», – каже він. До того, як стати ринковим торговцем, Маклер керував військово-патріотичним гуртком при міській школі. Клуб залишився, а посаду керівника скоротили.
– За жебрацьку зарплату я водив дітей до військової частини, щоб проводити заняття з розбирання зброї, щоб діти ставали офіцерами, контрактниками.
– Навіщо школярів вчити розбирати зброю?
– Патріотичні почуття потрібно прищеплювати з дитинства.
Поруч – іще кілька ветеранів збройного конфлікту початку 1990-х, які воювали на боці Придністров’я. Вони скаржаться на те, що через Крим, який «ну і правильно, що забрали», тепер придністровцям із російським громадянством закрита дорога до моря.
– У мене все нормально, тому що я отримав українське громадянство, а мого молодшого брата до України не пускають, – розповідає Маклер. – Ти не в курсі, що пацани з російської армії, які тут безвилазно служать, не можуть поїхати додому до мами? Тільки через Молдову, але їх обшукують і депортують. Зараз вже, може, звичайно, не так… Тут були солдати строкової служби, в основному з Брянської області. Ти що, не в курсі цих справ? Молдова під цереушниками сидить. Додон – так, він за Росію, а все його оточення?
– Тобто ви прагнете виїхати до Росії?
– А тікати до Росії теж сенсу немає, – знизує плечима товариш Маклера. – Якщо я переїду туди за програмою переселення, у мене ж там немає нічого – ні квартири, нічого. Роботи тут немає. Знаєте, як називається це місце? «Придністровська молдавська «шерифівська» республіка». Я воював у 1992 році і нічого не маю. Таких тут тисячі – хто поранений, хто спився.
Заїжджають на цей ринок, щоб здати свій антикваріат, й інші, хто воював за «незалежність Придністров’я».
Ірландець Шейн возить через Дністер групи іноземців, в основному із Західної Європи та Австралії. Вони починають тур у Пхеньяні, де «у нього все схоплено», розповідає мені місцевий гід, який організовує для цих груп розваги в Тирасполі і Бендерах, потім їдуть до Чорнобиля, а звідти до Придністров’я – ще одного дикого для західної громадської свідомості регіону.
Не всім з роботою щастить так, як місцевим гідам.
Нещодавно з Росії до нашої школи привезли гуманітарну допомогу, нові книжки і підручники. Сказали – безкоштовно, потім зажадали, щоб батьки заплатили за це, але ось нещодавно гроші повернули
«Моя мама вже третій рік сидить вдома. У мене пропозиції якісь є – тільки платять по п’ять доларів за годину, – розповідає Світлана, вчителька молодших класів. – Нещодавно з Росії до нашої школи привезли гуманітарну допомогу, нові книжки і підручники. Сказали – безкоштовно, потім зажадали, щоб батьки заплатили за це, але ось нещодавно гроші повернули. Не знаю, може, скоро скажуть, що треба все-таки гроші здати…».
Приблизно за тією ж схемою збудовані і газові відносини між Придністров’ям і Росією. Йому газ дістається безкоштовно – за нього повинні розраховуватися в Кишиневі, молдовський уряд сам не перший рік накопичує власний борг Москві. Жителі Придністров’я, однак, отримують рахунки і слухняно сплачують їх – ось уже 26 років.
Світлана зі своїм другом перебувають у пошуку – або квартири в Тирасполі, або країни, куди можна емігрувати. Питання міграції стоїть гостро для багатьох, і його відчувають місцеві підприємці: всі стовпи в місті заклеєні оголошеннями з однаковим текстом – «Таксі в Москву».
Міське таксі – один з тих небагатьох сервісів, які не належать монополії «Шерифа».
У мене немає громадянства Придністров’я, тільки молдовське. Я можу отримати його, я народився тут, але я не хочу – воно мені нічого не дасть. Напевно, скоро доведеться все тут продати і виїхати до Кишинева
«Я завжди запитував себе: «Шерифу» належить у нас все – і інформація, і влада, – розповідає таксист Іван. – То чому вони досі свою службу таксі не відкрили? Бо не хочуть обмежувати до межі прав громадян! Вибачте, якщо у них буде і таксі, то ми де будемо працювати? До 2014 року ми з моїми кишинівськими партнерами працювали в своїй маленькій фірмі, займалися продажем уроздріб дитячого харчування. Звісно, товар імпортували – з України та з Німеччини. З 2012 року бізнес не те щоб ішов догори, але прибуток приносив. А в 2014 році я залишився без роботи. Політична ситуація вплинула, проблеми з Україною і Молдовою. «Республіка» маленька, але горда – не хочуть поступатися. У мене немає громадянства Придністров’я, тільки молдовське. Я можу отримати його, я народився тут, але я не хочу – воно мені нічого не дасть. Напевно, скоро доведеться все тут продати і виїхати до Кишинева».
За 15 «рублів» доїжджаю на «нешерифівському» таксі до Будинку рад.
«Що вам дати подивитися? – запитує редактор «Дністровської правди», яка розташована тут на третьому поверсі. – Відразу анекдот згадується: студентові ставлять питання, який твір Моцарта йому подобається, він говорить: «Всі геніальні!» Так і у нас: всі номери газети – геніальні».
У п’ятничному числі на першій шпальті – програма заходів військово-патріотичного фестивалю. У кутку кабінету редактора – портрет «президента» Красносельського.
– Та облиште ви його, заради Бога, не фотографуйте! Скажуть, що я президента на стінку до сих пір не повісила, не хочу, не дай Боже, неприємності. Відразу мимоволі згадується «Собаче серце» і незабутній Шариков. А на Росію ми сподіваємося, без підтримки Росії взагалі не знаю, що б тут було! Ми всі просимося в Росію і референдуми проводимо, а визнали чомусь Абхазію і Південну Осетію, взяли Крим.
– Кажуть, що у Придністров’ї немов образилися на Росію за Крим?
– Ми образилися не в 2014 році, а ще коли Медведєв визнав «незалежність» Осетії і Абхазії.
У нерадянського покоління придністровців ставлення до Росії різне. Ті, хто під час кухонних докладних розмов про політику називають Путіна царем, а учасників березневих мітингів проти корупції – «страйкарями-хіпстерами», вважають, що Росія, де не найгірша, в порівнянні з Придністров’ям, економічна ситуація, живе пристрастями, а в Тирасполі надії зовсім не залишилося:
– У Придністров’ї немає журналістики, тут нема про що писати. Шепіт луною лунає. Є фотографи, які знімають проекти для міжнародних видань, щось нейтральне, і то за ними поглядають.
– Чому ви вважаєте, що тут писати нема про що?
– Я вам поясню. Є такий популярний російський письменник Віктор Пелевін. Він пише, що в XXI столітті ми всі переживаємо інфляцію щастя: раніше нам потрібен був просто дах над головою, а зараз – «мерседес». Так ось за тією ж аналогією: в світі відбувається інфляція шок-контенту, тобто його сприйняття – людей вже нічим не здивуєш. Вантажівки врізаються в натовп, кати в робах пиляють голови на Ютубі, Дональд Трамп завдав удар 59 ракетами по авіабазі в Сирії… І що буде, якщо хтось опублікує статтю про Придністров’я і про те, як тут крадуть гроші за газ? Донедавна, до речі, у нас навіть думки не виникало про те, що ми платимо за безплатний газ. Хтось досі не вірить, що за нас Молдова платить, хоча це факт.
Придністров’я до військового конфлікту вважалося промисловим регіоном. Зараз воно, як і раніше, експортує в Росію і деякі країни Європейського союзу сільгосппродукцію і метал, але з кожним роком відбувається скорочення поставок.
«У радянські часи у нас тут була величезна виробнича база. На лівобережжі Дністра була сконцентрована велика частина заводів Молдавської РСР. Тут найбільший у Східній Європі консервний завод, завод «1 травня». Я працював в адміністративній будівлі цього заводу. Там цехи розміром у стадіон, тепер всі чорні від цвілі. Всередині немає нічого. Малолітки потроху «розбирали» комбінати, заводи – виносили метал в пункти прийому. Але ви не думайте, що тут бардак. Ні-і, тут порядок! І це вигідно Кремлю, розвідка йому все доносить: про те, що існує такий анклав з абсолютно проросійським населенням».
11-а година вечора, виходжу на вулицю – ніч, ні душі. Підходжу до цілодобового магазину. Двері зачинені.
– Продають через віконце ночами, – обертається до мене перший в черзі до відчиненої кватирки.
– Чому? Тут небезпечно?
– П’яні, буває, хитаються. Але злочинності немає, Бог з вами. Якщо щось трапиться, мент хоч на канаті з неба спуститься.
***
«Кишинів! Через сім хвилин вирушаємо, купуємо квитки», – вигукує водій автобуса, підходячи до кас автовокзалу. На цей автобус усі квитки продані, як і на вечірні. Зараз населення Тирасполя скоротиться ще на 30 осіб. Здається, що автобусів, які виїжджають з Придністров’я, більше, ніж тих, які прибувають сюди.
По дорозі заїжджаємо в Бендери – на в’їзді, поряд з мостом, розфарбованим у кольори придністровського і російського прапорів, стоять «миротворці» з Росії.
«Наш спокій охороняють», – кажуть пасажири, що підсіли в Бендерах.
Усі місця зайняті. Водій докурює на зупинці свою третю цигарку.
«Може, вже поїдемо?» – кричить жінка з автобуса.
Через півгодини під’їжджаємо до Кишинева.
– Хтось виходить в аеропорту?
Виходять практично всі.
Фотографії в тексті – автора і Матіаша Віктори
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
