(Рубрика «Точка зору»)
Буквально впродовж кількох годин 11 лютого відомий український письменник Сергій Жадан отримав спочатку вимогу залишити Білорусь і штамп у паспорті про заборону на в'їзд до неї на невизначений термін, а потім, ближче до вечора, вимога і заборона були анульовані.
Ось що розповів сам письменник про свої пригоди: «Близько другої ночі до мене в готельний номер завітав міліцейський патруль – серйозний і зосереджений. Нічого не пояснюючи, забрали до відділку, почали пробивати по базі, нічого не знайшли. Зателефонували в КДБ. Там їм порадили їхати в інше відділення. У Ленінському РУВС знову пробивали по базі, нарешті пояснили: виявляється, мені ще в 2015-му заборонений в'їзд на територію Росії з формулюванням «за причетність до терористичної діяльності». А оскільки Білорусь із Росією в одній візовій зоні (не пощастило), то заборона автоматично переходить і до Білорусі з Казахстаном».
Заборона на в'їзд одному з найяскравіших сучасних українських літераторів викликала осуд у багатьох: у когось – тому що письменник український, у когось – тому що йшлося про талант світового масштабу, у когось – тому що Білорусь тут виступила виконавцем волі іншої країни.
Взагалі будь-яка країна має право відмовити у в'їзді будь-якому іноземцю без пояснення причин. Але в ситуації з Жаданом викликали запитання деякі конкретні обставини рішення влади.
Ситуація була б теж дуже гнітючою, але принаймні прозорою, якби йому дійсно було відмовлено у в'їзді. Під час нещодавньої «великої розмови» президент Білорусі Олесандр Лукашенко розповідав про спільні білорусько-російські списки нев'їзних на територію обох держав.
Але Сергій Жадан перетнув кордон без будь-яких проблем, ніяких претензій білоруські прикордонники йому не висунули. А чи було його прізвище в стоп-листі на момент прильоту? Могло, звичайно, і так бути, що прикордонники прогледіли, а потім міліціонери виявили пильність. Усяке в житті буває. Але не часто.
За словами Жадана, вже у відділку йому пояснили, що він у стоп-листі від 2015 року. Тим часом письменник двічі у 2015 році публічно виступав у Мінську – в лютому і в червні. Так, а як же заборона?
Нарешті, для чого і чому представники білоруських правоохоронних органів вдавалися у пояснення з іноземцем? Відмова з міркувань державної безпеки – відповідь універсальна, необхідна і достатня.
А прозвучало: я – не я, хата не моя, ми до вас з усією душею, але росіяни вас не хочуть, ображайтеся на них.
Ці деталі не дуже укладаються у пояснення – суворий закон, але він закон. А чи був закон? А чи було ім'я Сергія Жадана в стоп-листі в момент, коли він перетнув білоруський кордон? А чи не потім воно в ньому виникло, причому поспіхом? А чи не було його виникнення в списку результатом чиїхось зусиль, причому як, можливо, деяких білоруських чиновників, так і іноземних?
Для чого? Та мало для чого. Скандал із забороною на в'їзд до Білорусі відомій людині цілком можна використовувати як інструмент для того, щоб домогтися переваг у цьому конфлікті.
Тож картинка непохитного закону якось затуманюється і робиться більш подібною на політичну інтригу й спробу дискредитації.
Але туманною вона виглядає від самого початку. Закон у Білорусі – це білоруський закон. Ну, і обов'язковий міжнародний договір. А спільний список нев'їзних – це саме обов'язковий договір?
Щодо нев'їзних – не знаю, але щодо невиїзних пригадується, що кілька років тому представники опозиції, яким був заборонений виїзд із Білорусі, спокійно їздили за кордон через Москву. Судячи з усього, високі сторони, що домовляються, розуміють свої зобов'язання в цьому питанні діалектично, виходячи зі власних національних інтересів і міркувань.
Ця двозначність закладена в існуючих формах інтеграції. Олександр Лукашенко під час «великої розмови» мимохідь згадав цю проблему, коли, говорячи про російське рішення встановити прикордонні зони, сказав про єдиний візовий простір.
Дійсно, якби такий простір був, то спільний стоп-лист був би і правда законом для всіх країн-учасниць, як це має місце, скажімо, в Шенгені: єдина віза – єдиний стоп-лист.
Але ж Білорусь не дуже в цьому зацікавлена, причому зі зрозумілих причин. Це питання суверенітету, причому суверенітету невеликої країни, яка перебуває в союзі з величезною, такою, що володіє, до того ж, специфічною політичною культурою. Ще в 90-х Росія домагалася в союзі з Білоруссю, щоб охорона спільного кордону була спільною, щоб у Бресті поруч з білоруським прикордонником стояв російський. Формально кажучи, для єдиного візового простору це необов'язково, але чомусь здається, що в білорусько-російському союзі це було б обов'язковим.
Але в будь-якому випадку поки цієї благодаті (або напасті – кому як) немає. А раз немає, то і спільного стоп-листа як непорушного, обов'язкового закону немає. Є побажання сторін, іноді наполегливі. Які інша сторона, виходячи зі своїх інтересів, може в тому чи іншому конкретному випадку і не задовольнити.
Ось у ситуації з Жаданом так і сталося. І ті в білоруській владі, хто домігся анулювання заборони на в'їзд для письменника, апелювали, судячи з усього, саме до цієї особливості двосторонніх відносин. Є побажання шанованих союзників Білорусі. Однак у неї є свої суверенні міркування. Так буває.
І природа цих міркувань зрозуміла. Якщо включення Жадана в стоп-лист було блискавичною інтригою, яка й привела до заборони, то на інтригу буває і контрудар – анулювання тих переваг, які російський партнер у непростих переговорах міг отримати в результаті інтриги.
І нарешті варто згадати, що Олександр Лукашенко трактував створення Росією прикордонних зон як «хрест на всіх домовленостях». Якщо це так, то чому Білорусь у свою чергу повинна їх неухильно дотримуватися, чому, наприклад, не може на угоді про спільний стоп-лист поставити навіть не хрест, а хрестик – у конкретній справі Жадана?
У Росії є побажання, щоб Білорусь не пускала до себе Жадана? У Білорусі, зі свого боку, теж є побажання – щоб Росія не встановлювала прикордонні зони. І відмова у виконанні першого побажання – нагадування про те, що друге теж не виконане.
Невдача інтриги – це не нічия. Хтось хотів, щоб Білорусь показала, визнала, що «знає своє місце». Ну, вона загалом і показала. Тільки не те, яке їй підготували організатори інтриги. Можливо, не так уже й піднесено, але не ганебно, принаймні.
Юрій Дракохруст – білоруський журналіст, лауреат премії Білоруського асоціації журналістів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
