Львів – Сотням українських військовослужбовців дуже важко повернутись до нормального життя після демобілізації. Постріли, смерть друзів, пережиті складні миті не дають спокою. Найкращими ліками є втілити давню мрію і навчитись цінувати кожну мить життя, проведену з рідними і друзями. Такою порадою поділився з Радіо Свобода 43-річний художник із Київщини Ігор Бака. Після служби у зоні бойових дій він змайстрував каное і тепер веслує.
Ігор Бака показує численні фотографії свого чудового каное, зробленого за канадським проектом. Це його гордість, воно й не дивно, бо змайстрував сам, а що найважливіше – реалізував давню мрію. У роботі використав дерево сосни, клена і черешні. Працював з любов’ю і захопленням, професійних навиків не бракувало, оскільки за освітою – різьбяр. Відтак тепер веслує мальовничою рікою Рось, а у мандрівку бере рідних і друзів. Кращої психологічної реабілітації, зізнається, немає, як для нього, так і його побратимів.
«Те, що зробив каное, стало вислідом моєї любові до річки Рось, до індійської культури. Вирішив – прийду з війни, буду плавати і ні з ким не розмовлятиму. Отож, плаваю, з дружиною ходив по Росі у похід», – розповідає Ігор Бака.
Ігор був у числі перших, хто прийшов добровільно у військкомат у березні 2014 року. Не ховався, не злякався, просто не міг сидіти спокійно вдома. Пройшов Євромайдан, а як тільки побачив, що Крим анексовано – не роздумував.
Моя сім’я, мій дім, моя Україна – став і пішов воювати
«Забрали у нас Крим, просто взяли і забрали. Я дивився, як там наших воїнів «зливають», побачив «чєловєчків» російських і зрозумів, що все заберуть. А я не люблю, коли у мій город лізуть, коли катаються на моїх санчатах, малюють моїми пензлями. Я така людина. Моя сім’я, мій дім, моя Україна – став і пішов воювати», – каже Ігор.
Він мав досвід строкової служби, але, як художник, звісно, більше малював, аніж стріляв. Однак сорок днів вишколу на Житомирському полігоні – і він на передовій, попав у гаубичний артилерійський дивізіон. Друзі допомогли з бронежилетом, обладнанням. Взяв зі собою пензлі і фарби та не прогадав. Бо одним із перших завдань від командира було намалювати панораму – на великий формат паперу наніс усі об’єкти, де розташовувалась їхня група, звідки ворог вів обстріли. Мапа рятувала українських бійців – вони блискавично вираховували місце, звідки стріляли.
Я наніс об’єкти місцевості, спеціалісти навели точки. Були різні веселі історії. Ми пройшли від Волновахи до Краснодона, були в Ізварино, всі дуже пекельні місця пройшли
«Пригадую, тоді наша піхота потрапила у важку ситуацію: все гримить, димить, вибухає, всі на себе одягли броніки, а мені начальник штабу каже – малюй панораму. Я з пензликом, і малюю, бо треба. Потім всі оцінили. Коли нічний обстріл, то швидко відстрілювались по тій позиції, звідки стріляли. Хтось каже, що з ферми – вогонь, у нас є місце на мапі, чи водокачка, чи голуб’ятник, така була у командира шпаргалка. Сєпари не розуміли, як у нас так швидко все вийшло. Я наніс об’єкти місцевості, спеціалісти навели точки. Були різні веселі історії. Ми пройшли від Волновахи до Краснодона, були в Ізварино, всі дуже пекельні місця пройшли».
Війна – це страх і підлість
Яких більше історій було у зоні АТО – веселих чи сумних, навряд, чи підрахуєш, але справжня злість прийшла тоді, коли загинув побратим.
Мама Діми так хотіла, щоб він приїхав на кілька днів додому…Чомусь гинули саме молоді під тими градами…Геть молодий був, трішки старший від мого сина. Пробував малювати…
«Війна це підлість, це завжди страшно, це неправильно. Під Краснодоном ми тримали оборону, нам не дали команду наступати, а ми могли зайти. Нас накривало градом і перший загиблий Дмитро Волков, місцевий молодий хлопець, ніс строкову службу, хоча комбриг казав, що строковиків немає на війні. Мама Діми так хотіла, щоб він приїхав на кілька днів додому…Чомусь гинули саме молоді під тими градами…Геть молодий був, трішки старший від мого сина. Пробував малювати…».
Ігор Бака на службі був і артилеристом, і кухарем, і художником. Коли потрапив із хворобою у шпиталь, його друзі ще з рік згадували його куховарські таланти – смачний гороховий суп, як на майже 70 військовослужбовців приготував шашлик. А ось малювати картини на Донбасі не міг.
«Там завжди було відчуття страху. У нас були дуже добрі командири, нам просто пощастило, що ми вийшли з малими втратами, ще й полонених брали». У першу хвилю мобілізації, розповідає Ігор, пішли справжні чоловіки, робочий клас, який звик працювати руками, мав внутрішній стержень. Його злило, коли доводилось сидіти в окопах і не можна було відстрілюватись – не було команди.
У зоні АТО, каже Ігор, навчився цінувати життя, бо зрозумів дуже чітко – воно може обірватись у будь-яку мить. Тому надто дороге, щоб ним нехтувати. Часто спілкується з побратимами, буває на різних заходах, які організовує з друзями. Бо закритись від усього світу у собі лише поглибить воєнні рани.
Втім є одна картина, яка дуже сильно запала у його пам’ять, стала образом апокаліпсису, який він, можливо, колись передасть у своєму мистецькому витворі – фарбами на полотні, чи у скульптурі. Ігор у полі побачив коня, який втік із конюшні, в яку потрапив снаряд. Оскаженілий кінь біг по полю і дико кричав, високо здіймаючи ноги у повітрі…
У матеріалі використані фото з архіву Ігоря Баки.
