Український військовий журналіст став свідком бомбардувань у Сирії

Український військовий журналіст Роман Бочкала днями повернувся з Сирії, де став свідком бомбардувань передмістя Дамаска Дарайї. Він знайшов підтвердження тому, що російські військові почали брати участь в сирійському конфлікті задовго до офіційного дозволу Ради федерації і побачив своїми очима, як квартали міст після авіанальотів армії Башара Асада перетворюються на руїни.

– Романе, Ви неодноразово були в Сирії від початку війни у 2011 році. Легко чи складно було туди потрапити цього разу? Що змінилося за ці роки?

– Оскільки я український журналіст, то, насамперед, змінився статус України. Безумовно, це відобразилося і на ставленні до журналістів. Раніше, коли я приїжджав до Сирії, мене приймали як представника якоїсь дружньої сторони, нас навіть у побуті теж називали росіянами. Зараз ставлення інше. З’явилась якась риса, яка відокремила росіян від українців. Ставлення тепер, можливо, не таке привітне, як було раніше, тому що тепер Україну в Сирії сприймають як якийсь сателіт США, західної коаліції країн, які до чинного сирійського режиму Башара Асада ставляться негативно. Тому і до України таке ж ставлення.

– Якщо сирійські чиновники налаштовані негативно, як Вам вдалося отримати офіційну акредитацію і потрапити туди як журналісту, не приховуючи цього факту?

– До сирійського посольства в Україні я звернувся чотири тижні тому. Мені пообіцяли візу, але візу мені ніхто так і не видав. Оскільки ситуація розвивалася досить стрімко, то редакцією було ухвалено рішення відправити мене до Лівану, який є сусудом Сирії, і якось намагатися висвітлювати сирійську проблему звідти. Там, на місці, мені вдалося домовитися з сирійським посольством в Лівані про видачу мені візи. Це сталося досить спонтанно. Було докладено достатньо серйозних зусиль нашим українським МЗС, щоб це питання вирішилося позитивно.

Це було зумовлено тим, що саме в той момент із Сирії відбувалася евакуація українських громадян, і не тільки українських. Українська авіакомпанія – це єдина авіакомпанія, яка здійснює з Сирією міжнародне сполучення, вся евакуація відбувається через Київ. Російські авіакомпанії до Сирії не літають. Тому, коли МЗС звернулося з проханням, що наш журналіст хотів би це висвітлити, то, можливо, вони врахували це. Вони пішли назустріч. Однак евакуацію нам зафільмувати так і не вдалося, оскільки проводилася вона з міста Латакія. Саме туди нас і не пустили, як я розумію, через те, що в Латакії розташований пункт базування російського військового контингенту. Нас пустили в Дамаск. Там ми отримали акредитацію, але в Латакію нас вже не пустили.

– Чи вдалося Вам побувати на територіях, підконтрольних так званій «поміркованій опозиції»?

– Ми були в «сірій» зоні. Це передмістя Дамаска. Там взагалі незрозуміло, хто і що контролює, оскільки єдиної опозиції в Сирії не існує. Існує величезна кількість різних груп і угруповань: одні – помірковані, інші – радикально налаштовані. Ми спілкувалися з поміркованими, при цьому вони воєнізовані. На території цих хлопців побувати вдалося. А що стосується більш радикально налаштованих, як «Фронт Ан-Нусра» або ІГІЛ, звичайно, на цих територіях я не був, та й не прагнув туди потрапити, бо розумів, що повернутися звідти складно.

– Яким є пересування країною в цих умовах, в умовах громадянської війни? Як можна потрапити з Дамаска на території, непідконтрольні військам Асада?

– Пересуватися досить складно. Блокпости на трасі майже через кожні 5 кілометрів. Якщо це передмістя і місто, то це майже кожні 200-500 метрів. Це теж своєрідна гібридна війна. Тому що з того ж передмістя Дамаска, міста Дарайї – це як Бровари під Києвом – до Дамаска щодня вранці доросле населення їде на роботу, а ввечері повертається додому. Існує автобусне сполучення. Цивільні машини курсують, але якщо з одного боку є блокпост, з іншого він теж буде. Можна якось затесатися в натовп і проскочити. А офіційним шляхом це, звичайно, неможливо зробити.

– Ви були свідком одного з бомбардувань Дарайї, які відбуваються регулярно. Якщо робити висновок із Ваших фото, то це відбувається прямо в житлових кварталах.

– Це було якраз в той момент, коли ми перебували в Дарайї. Там достатньо небезпечно щось знімати на даху будівель – там снайпери всюди, нас могли б просто прийняти за якихось коректувальників. За допомогою нашого поводиря нам вдалося більш-менш безпечно вибратися на одну з багатоповерхівок. У момент, коли ми перебували на даху, ми раптом почули шум літака. Якщо робити висновок зі звуку, це був реактивний літак, як пізніше з'ясувалося, штурмовик. Швидше за все, це був Су-24. Ми зрозуміли, що цей літак заходить на завдання, тому що він знизився, став вибирати позицію. Ми навіть злякалися, бо могли опинитися в епіцентрі цієї позиції.

На щастя, він пролетів ще кілька кілометрів далі, тоді вже знизився остаточно і просто скинув бомбу. Швидше за все, це була ФАБ – фугасна авіабомба, яка активно використовується російськими збройними силами. Це радянська розробка. ФАБ взяли на озброєння в 1946 році. Швидше за все, така ФАБ і була скинута. І справді, вона була скинута на житлову зону. Що там було розтошавоне – ми не знаємо. Можливо, там якийсь штаб був чи ще щось. У будь-якому разі, я можу точно сказати, що там немає ніякої ІГІЛ і близько, там немає ніякого «Фронту Ан-Нусра», який є філією «Аль-Каїди». Ніяких радикальних ісламістських угруповань у передмісті Дамаска немає, а бомби туди падають.

– Ця фугасно-осколкова бомба не є високоточною зброєю, про застосування якої говорить російська влада. Чи вдалося Вам побачити руйнування, завдані російською авіацією і авіацією армії Асада інфраструктурі та містам?

– Вдалося побачити це в іншому містечку, Маалула, яке за 40 кілометрів від Дамаска. У деяких районах цього міста просто нічого живого не залишилося. Приблизно таку ж картину я бачив в Хомсі. Помітно, що працювала авіація, звичайно, незрозуміло чия – російська чи асадівська. Але цілком очевидно, що або та, або інша. В цьому випадку я думаю, що асадівська, бо було помітно, що ці руйнування були завдані ще в ті періоди, коли Росія не оголосила про початок своєї операції.

Хоча, з іншого боку, в Сирії не раз говорили про те, що насправді російська авіація працювала і до того, як про це було офіційно оголошено. Просто це відбувалося негласно. Є якісь речі, які офіційне командування, можливо, не хоче повідомляти, але ми можемо бачити якісь фотографії, які люди викладають в соцмережах, або ось такі речі, які складно проконтролювати. Наприклад, в ювелірний магазинчик в Дамаску приходять звичайні солдати або офіцери і як презент продавцеві дарують шеврони. Коли я зайшов в цей магазинчик, то мене прийняли за росіянина. А оскільки російських туристів там вкрай мало, мене прийняли за військового, швидше за все, і стали мені щось пропонувати. Але я дав зрозуміти, що я не військовий, я не з Росії, а з України. На цьому наша розмова практично була завершена. Дійсно, як я потім з'ясував, туди заходять російські військові, купують намиста дружинам і після цього їдуть додому.

– Що говорять люди, з якими Ви зустрічалися, як прихильники Асада, так і його противники, про російське втручання в конфлікт?

– Прихильники Асада, звичайно, з великим піднесенням поставилися до початку цієї операції. Сили Асада вже були на межі, армія вже була практично демотивована. Не було вже запалу в очах. Для прихильників Асада (а це – жителі Латакії, алавіти, які тяжіють до християнства) це могло означати трагічні речі. Могли бути дуже сумні наслідки для їхньої сирійської громади, для їхнього етносу. Тому у них тут вже давно війна не за Асада. У них війна за свої життя. Що стосується інших його прихильників з числа сунітів, шиїтів, такі теж є, то, звичайно, вони з радістю сприйняли цю новину. Оскільки ця демонстрація сили не тільки Росії, але й режиму Асада. Якийсь переломний момент настав. Вже почалися на деяких ділянках фронту наступальні операції з боку армії Асада. Його прихильників, звичайно, це радує. Його супротивників це навіть не те що не радує, це лякає, особливо після запуску ракет комплексу «Калібр».

Росія таким чином показала, що готова, якщо не на все, але на багато, щодо супротивників Асада. До цих противників, звичайно ж, себе зараховують не тільки прихильники ІГІЛ та інших радикальних угруповань, а взагалі всі, хто проти режиму. Тому абсолютно поміркована опозиція, прозахідна, не тішить себе ілюзіями щодо того, що її оминуть ці бомбові удари та інші військові дії з боку Росії. Зараз вони намагаються перегрупуватися і, напевно, розраховують на допомогу Заходу.

– Російська влада і деякі російські експерти кажуть, що ніякої поміркованої опозиції в Сирії немає, що там є лише прихильники Асада і радикальні ісламісти.

– Це неправда. Справа в тому, що Асад контролює тільки 20-25% території країни. ІГІЛ контролює максимум 30-40%. Є ще великий відсоток території, яку контролює просто якесь місцеве ополчення. Ці люди взяли зброю в руки не для того, щоб з кимось воювати, а щоб захистити свій будинок. Тому що, коли в країні 4 роки війна, абсолютно очевидно, що для захисту вже недостатньо просто якихось юридичних дій або ще чогось подібного. Просто потрібно брати в руки автомат і захищати своє рідне село або своє рідне місто. Тому в багатьох містах, що не підконтрольні Асаду, влада – в руках озброєних людей. Ці озброєні люди підкреслюють, що не хочуть ні з ким воювати. Ці люди готові йти на компроміс. Але, з огляду на заяви Асада і російської сторони, належної реакції на пропозицію цього компромісу немає.

– Спостерігачі говорять про величезні обсяги пропаганди «Ісламської держави» в Сирії. Як вона потрапляє до тих, хто живе на непідконтрольних ІГІЛ територіях? Чи є в Сирії цензура в інтернеті, чи блокуються сайти?

– Цензура, безумовно, присутня, оскільки я не зміг зайти на найпопулярніший український сайт, сайт газети «Українська правда». Не зміг відкрити сайт hromadske.tv. Ці сайти заблоковані. Як я пізніше з'ясував, вони заблоковані офіційно вже протягом місяця. Виходячи з цього, можу припустити, що якісь інші сайти теж блокуються. Я знаю, що блокуються деякі британські проопозиційний ресурси, які висвітлюють події в Сирії не з позиції Башара Асада. Така цензура, звісно, існує. Але що цікаво, при цьому сайти деяких радикально налаштованих організацій працюють. Чому? Складно сказати. Взагалі, інтернет, соціальні мережі дуже активно залучені в цю війну. Кожна зі сторін дуже активно використовує інтернет для того, щоб пропагувати якісь ідеї.

– У Лівані Ви побували в таборі для біженців. Від кого тікають люди з Сирії – від Асада, від «Ісламської держави»?

– Зараз тікають вже просто від безнадії. Хто тікав від Асада, вже давно втік. Хто тікав від терористів, теж вже давно втік. Зараз тікають люди молоді, люди освічені, ті люди, які просто не бачать більше для себе перспектив у Сирії. Країна зруйнована, країна розрізнена. Багато хто вважає, що Сирія у своїх нинішніх кордонах більше існувати не буде. І цілком очевидно, що найближчими роками серйозного перелому, поліпшення там не відбудеться. Добре, якщо стріляти припинять. Тому зараз відбувається просто якась міграція населення. Принаймні, ті люди, з якими я спілкувався, я не бачив, щоб більшість їх тікала від бомб або ще від чогось. Вони просто не хочуть більше жити в Сирії. Хоча є й ті, хто намагається врятуватися, але таких вже мало.

– Ви не раз бували в зоні антитерористичної операції на сході України. Що між цими війнами спільного, а що відмінного?

– Загальне – це, звичайно, активна участь Росії, причому, участь досить агресивна, яка, на мій погляд, зовсім не веде до вирішення конфлікту, а призводить лише до його ескалації. Це я б хотів підкреслити. Що різне? У нас, на щастя, в Україні розділовою межею між людьми не стали релігійні мотиви, етнічні, міжетнічні, що в Сирії зараз вийшло на перший план. Спільне те, що і в першому, і в другому випадку точкою відліку були цілком мирні, цілком демократичні акції, на які вийшов середній клас. У нас був Євромайдан, а в Сирії був березень 2011 року, коли по ланцюжку відбувалася так звана «Арабська весна», і в Сирії почалися мирні протести на півдні країни в місті Дараа. Тоді, звичайно, ніхто не міг подумати, до чого це все може призвести. А привело ось до таких жахливих наслідків. Але тут є й різниця. Я не вважаю, що в Україні Майдан був точкою відліку для війни. Просто в нашому випадку політичне керівництво Росії цим моментом скористалося.

​Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода