Доступність посилання

ТОП новини

Війна на Донбасі. Нові фотодокази присутності військових Росії


20-річний російський солдат із Саранська Дмитро Шаров позує з табличкою прикордонних військ України, взятої як «трофей»
20-річний російський солдат із Саранська Дмитро Шаров позує з табличкою прикордонних військ України, взятої як «трофей»

Про те, що на території України перебувають російські військовослужбовці, відомо не тільки із заяв чиновників і представників спецслужб, а й завдяки дослідникам-непрофесіоналам, які шукають інформацію в інтернеті, в соціальних мережах і нерідко знаходять свідоцтва в блогах простих солдатів, які прямо чи побічно повідомляють про пересування своїх частин. Один із таких дослідників, український блогер Антон Павлушко зробив внесок і в розслідування історії про спецназівців ГРУ з Тольятті, що потрапили до полону в Луганській області. Він розповів Радіо Свобода про те, як працює спільнота блогерів, які шматочками збирають свідчення про вторгнення російських військ в Україну.

Завдання українських блогерів – довести, що росіяни тут є. Ми на добровільних засадах займаємося тим, чим мала б займатися українська влада
Антон Павлушко

– Справа забирає багато часу. Іноді доводиться годинами переглядати деякі профілі, місяцями вистежувати того чи іншого солдата, стежити за його активністю, стежити за активністю групи солдатів, щоб зрозуміти, де вони. Але воно того варте. Адже офіційна позиція росіян – нас там немає, але ми переможемо.

Завдання українських блогерів – довести, що росіяни тут є. Наше співтовариство переглядає профілі російських солдатів, аналізує відео, яке викладають і «ополченці», і українські солдати, аналізує фотографії, записи на стінах «ВКонтакте», записи в коментарях, в «Однокласниках» – всю інформацію, яка так чи інакше викладається онлайн.

Ми на добровільних засадах займаємося тим, чим мала б займатися українська влада, тобто доводимо, що росіяни тут є. Але українська влада займається цим якось дивно, і ми вирішили взяти справу в свої руки.

Найважливіші наші завдання – це знаходити номери частин, визначати техніку, на якій воюють росіяни, визначати солдатів, які перебувають в Україні.

Дуже часто солдати викладають фотографії та якусь інформацію, з якої відразу стає зрозуміло, що вони кадрові російські військові і перебувають в Україні. Все, більше нам нічого не треба. Всі ці російські відмовки, що вони звільнилися з армії, взяли відпустку або ще щось – це просто ніщо. Ми беремо кадрового російського військового, вивчаємо його історію в армії, потім бачимо його на Донбасі і потім бачимо його знову в російській армії. Тобто російська армія там є.

Антон Павлушко
Антон Павлушко

Зараз усі обговорюють двох полонених, російських ГРУшників. Для росіян це історія несподівана: як так, спецназівці ГРУ раптом потрапляють до полону живими, починають щось розповідати? Але для української частини блогосфери це не новина, тому що ми вже цілий рік стежимо за полоненими російськими солдатами.

У нас за рік уже набралося з відео і з номерами частин кілька десятків російських військовополонених. Перший російський солдат був узятий в полон ще 15-16 липня 2014-го. Це був 19-річний Андрій Балобанов. Від нього намагалися спочатку якось відмовитися, сказати, що він начебто втік з частини, якісь такі дурні застереження. Потім про нього почала писати його рідна омська преса.

Стаття «Врятуйте рядового Балобанова» з'явилася на сайті, провисіла деякий час, потім її прибрали, потім вона знову з'явилася. Якісь дитячі забавки. Що з ним потім сталося, чи повернувся він до Росії, чи залишився в Україні, незрозуміло. Але перші полонені росіяни з'явилися ще в середині літа 2014 року.

Потім з'являються такі полонені – це Хохлов і Гарафієв, теж дивна історія. Потім була знаменита історія з десятьма полоненими псковськими десантниками, там якось на дипломатичному рівні спробували розрулити, і їх повернули. Але чомусь забувають історію двох полонених – Руслана Ахметова і Арсенія Ільмітова, які теж потрапили до полону в Іловайську. Потрапили, причому, так невдало в полон до тих військових, з якими був український журналіст. Він записав з ними відео, вони на відео дали свідчення. Відразу ж українські користувачі знайшли профілі цих солдатів, там, звичайно ж, стояли фотографії з їхньої військової частини.

Класичний солдатський набір: ось я стою з моїм танком, а ось я стою в моїй частині, ось ще щось. Потім вони намагалися вийти разом з українською колоною з Іловайського котла, колона була обстріляна. Подальша їхня доля була незрозуміла. «Новая газета» написала статтю, що на Донбасі взяли в полон двох російських солдатів, подальша доля яких невідома, але, мабуть, вони вбиті.

І тут «Lifenews» робить з ними репортаж: ось, дивіться, «Нова газета» бреше, бо солдати Ахметов і Ільмітов живі і досі проходять військову службу в цій частині. Тобто, виходить, два російських контрактники служили в армії, потім якимось чином потрапляють у полон в Україні, потім через деякий час знову продовжують служити в російській військовій частині. Бачите, навіть стандартний набір відмовок, як у випадку з ГРУшниками – ну так, вони служили до грудня, потім звільнилися, зараз вони там як добровольці – тут не проходить, тому що ці люди були в армії, опинилися в українському полоні і потім продовжували бути в армії.

Так що «Lifenews» нам дуже допоміг, вони самі показали, що ці солдати – чинні російські військові і продовжують служити в російській армії. І таких епізодів за цілий рік українсько-російської війни є безліч. У російській пресі часто пишуть, що це громадянська війна в Україні. Але для громадянської війни потрібні дві сторони. Одну сторону ми приблизно бачимо – це ЗСУ, українці. А хто по той бік? Я так жартую, що у громадянській війні в Україні гине дуже багато громадян Росії.

Нещодавно СБУ викладає відео, на якому зняті четверо російських солдатів, яких узяли в полон. Це записувалося десь у районі Іловайська, називаються прізвища, називаються міста. Перша реакція росіян: я можу таке відео записати на кухні – це не доказ, цих людей немає, це все постановочні зйомки, цього бути не може.

Ми починаємо шукати цих людей, досить швидко знаходимо, бачимо їхні свіжі військові фотографії, дивимося їхніх друзів, розуміємо, що маємо справу з кадровими російськими військовими. Як кадрові російські військові змогли опинитися в українському полоні? Ось ці питання ми ставимо перед російською громадськістю.

– А що Вам вдалося розкопати в цій останній гучній справі з російськими спецпризначенцями Єрофеєвим і Александровим?

Коли людина намагається сховатися і зробити вигляд, що він цивільний, а потім то тут, то там викладає свою абсолютно військову фотографію – це про щось говорить
Антон Павлушко

– По-перше, потрібно розуміти, як ця історія стала відома і чому відразу почала з'являтися в пресі. Тут дуже оперативно спрацювала спільнота українських блогерів, волонтерів і військових, які стали писати, що там відбувся бій, були взяті двоє росіян, це якісь «круті» росіяни, напишіть про це, щоб це не замовчали, щоб по-тихому не виміняли.

Відразу ця інформація почала просочуватися через наш ресурс Informnapalm до інших медіа. Про це почали писати. У підсумку через день довелося сказати: так, це двоє росіян, вони з Тольятті. Потім з'явилися перші відео допитів та фотографії. Відразу за фотографіями ми почали їх шукати, знайшли схожі анкети.

Потім виклали інформацію про їхнього командира, командир знайшовся відразу, він буквально вивалювався на першій же сторінці пошуку: де він служив, в якому училищі отримував військову освіту, там збігалися вік, місто і всі деталі.

Потім ми почали з документів СБУ пошук за іншими прізвищами. Знайшли схожі анкети. Там за фотографіями зрозуміло, що це російські військові. Коли людина намагається сховатися і зробити вигляд, що він цивільний, а потім то тут, то там викладає свою абсолютно військову фотографію, це про щось говорить.

– Зараз уже все зрозуміло в цій історії чи є якісь деталі, що вимагають уточнення?

– У розповідях російських військових йшлося про другий загін – це означає 220 осіб. Звичайно, ми намагаємося знайти всіх 220 осіб, намагаємося знайти інформацію, в яких боях вони ще брали участь.

Ще в січні з'явилася замітка про якогось російського спецназівця. Він починав фотографувати буквально все, що бачить в Україні. Якусь техніку, якої в Україні немає, і це, очевидно, техніка російська, а він її фотографував на боці сепаратистів. Потім він починає фотографувати себе і коментувати свої фотографії що «от, сидимо, три години до штурму Санжарівки». Бої за Санжарівку – це був січень. Потім він каже: «...от, а мене ранять через три години». Якраз після цієї фотографії. Ми бачимо: там сидить російський спецназівець, сидить з гвинтівкою, і ми бачимо, звідки він. Він з Самари, друзі його з Тольятті.

Судячи з його друзів – це теж російський спецназ. Російський спецназ і та ж третя бригада, мабуть, в Україні вже давно, і це далеко не перший їхній бій. Ви бачите офіційну версію, яку не вперше намагаються нам розповідати на камери, що ми пішли просто в розвідку, подивитися, проконтролювати. Вибачте, якщо ви йдете просто подивитися і заходите до чужого окопу, після цього по вас відкривають вогонь – тоді це не розвідка, тоді вас просто послали як розвідроту захопити першу лінію оборони українців у цьому окопі, ви, відповідно, і відгребли.

15-а миротворча бригада майже цілий рік стояла на українському кордоні. Її солдати починають фотографувати вивіски в місті Краснодоні. Місто Краснодон – це в Україні. Такі цілком банальні кадри: українські сигарети, українські гривні, якісь вивіски, з яких відразу зрозуміло, де він і хто він. Або 23-тя бригада. Частина фотографій цієї людини – він у російській армії, він контрактник, він відважно служить. Потім серія з Краснодона. Він фотографує ледь не кожну вивіску українською мовою, мабуть, вона для нього дивна. Фотографує все, що бачить. І потім знову фотографії – у російській армії. Цей чоловік був в Україні як хто? Ось ці питання ми ставимо.

У вересні я знайшов фотографії двох простих російських танкістів, які, мабуть, від нічого робити просто почали фотографуватися на тлі знаку на в'їзді до села Червоносільське – це той самий Ілловайський котел. Питання: як російські солдати потрапили під село Червоносільське?

Іноді просто починається пошук за частинами. Наприклад, беремо 18-у бригаду – це частина 27777. Починаєш переглядати, тут дивишся, якийсь із російських солдатів раптом викладає себе на тлі розбитого «Хаммера» українських десантників і на тлі характерних для оборони Маріуполя бетонних дотів.

Виходить, ці люди були в Україні. Нещодавно було розслідування, просто пощастило знайти відразу осіб двадцять представників 205-ої бригади, вони фотографували місто Горлівку, тобто все, що бачать в Горлівці: храм, річку, міст. Зрозуміло, що користувачі відразу визначили, що це Горлівка. Потім вони фотографували Дебальцеве.

– А загальна картина присутності російських військовослужбовців в Україні за останній рік і їхня кількість зрозумілі Вам?

– У нас офіційно статус учасника АТО отримали близько 50 тисяч українських військовослужбовців. Про російську сторону, я думаю, що там теж десятки тисяч. Можна, звичайно, взяти «ополченця», можна показати приблизно, як функціонує автомат, як стріляти одиночними, як стріляти чергами, приблизно йому розповісти, що таке міномет і чим він може стріляти. Але чи зможе людина з такими отриманими поспіхом знаннями потім вести якісь наступальні операції?

Для всіх цих операцій, для проривів, для військової розвідки потрібні професійні військові. Потрібні 15-та бригада, 23-тя бригада, 18-та бригада, 19-та бригада, 205-та – всі ці російські частини, які мають бойовий досвід і які можуть у якийсь момент на фронті вступити в бій і зробити перелом у тому чи іншому бою. Це відбувається увесь рік, і велика кількість російських військових пройшла через всю цю м'ясорубку. Думаю, що це кілька десятків тисяч людей.

– Ви відчуваєте протидію російських спецслужб Вашим розслідуванням? Я пам'ятаю такий випадок, коли вони, щоб дискредитувати розслідування, підкинули список футбольної команди, ніби це російські військовослужбовці. Подібні випадки бувають часто?

– Так. Цей список підкинули російській блогерші Васильєвій, яка постійно робить дивні заяви, постить незрозумілу інформацію. Протидія є. Є такий проект «Миротворець», росіяни дуже активно на нього заходять, дуже активно намагаються зробити його недоступним.

Постійно пишуть якісь незрозумілі люди. Раптом кілька різних людей починають тобі надсилати один і той же профіль. Ти починаєш цей профіль перевіряти і розумієш, що він нещодавно створений, на ньому були змінені фотографії, і хтось хоче, щоб ти почав писати про якусь абсолютно ліву людину, якої, швидше за все, немає. Потім вийде якась російська газета і скаже: подивіться, жахливі українці пишуть маячню, а насправді російських військових там немає. А вони там є.

Ми пишемо, ми перевіряємо. Як би російські спецслужби не протидіяли, ми мережева структура, ми боремося за нашу Батьківщину, на нашому боці кілька сотень дуже активних користувачів, які виробили свої методики пошуку й перевірки інформації. Вони діють проти нас, а ми діємо проти них.

– Багато моїх друзів в Україні кажуть, що найцінніше досягнення революції – це народження системи самоорганізації суспільства, волонтерського руху. Ініціативу інтернет-розслідувань теж можна назвати частиною загальної волонтерської діяльності?

– Я навіть зараз не питаю: а як з'явився той чи інший сайт? Та якось так почали писати, потім зрозуміли, що треба писати на одному сайті, почали викладати, з'явився хостинг, потім з'явилися користувачі, наприклад, Роман Бурко – це ідейний натхненник проекту «ІнформНапалм», це грузинський блогер Іраклій Комахідзе... Є багато блогерів, яких я знаю тільки за нікнеймом, я можу тільки здогадуватися, хто за ними ховається. Тобто певної організації, структури немає, просто пишемо для своєї Батьківщини.

– У Вас математична освіта. Напевно, це допомагає в подібних розслідуваннях?

– Так, освіта дуже сильно допомагає. Плюс технічний бекграунд. Це дуже сильно дає фору. Я навіть думаю, що нематематикам буде складніше займатися пошуком інформації. Бо іноді доводиться перебирати всі анкети. А можна це автоматизувати, написати якісь скрипти. Або просто, коли є хороша пам'ять, запам'ятати кілька сотень анкет. Прізвище Іванов було у того й того в друзях. Відразу поліз, з'єднав дві анкети, бачиш: ага, вони з однієї частини, значить мають один до одного якийсь стосунок.

– Останнім часом почалася нова інтернет-війна: одного за іншим у «Фейсбуці» за колективними скаргами банять і російських, і українських антипутінський блогерів. Відчуваєте це?

– Так, але одного блогера забанити мало. Це велика мережева організація, про це пишуть десятки і сотні блогерів. Якщо мене сьогодні забанити, то я скину цю інформацію своїм знайомим – і вони її поширять.

– Російська сторона іноді намагається спростовувати вашу інформацію, але часто просто мовчить...

Чим більше вони не реагують, тим більший масив інформації накопичується. І вся ця інформація залишається навічно в інтернеті, і вона так чи інакше буде використана проти Росії. Коли війна закінчиться, коли путінський режим піде, за це все доведеться відповісти, і за бурята, і за безпілотник, і за будь-яку фотографію, зроблену в Україні
Антон Павлушко

– Ось нещодавно українці збили російський безпілотник «Форпост». Яка реакція Міністерства оборони Росії: звідки може прилетіти безпілотник, дальність якого 250 кілометрів? Їх усього є 10 в російській армії. Якщо цей безпілотник ваш – приїжджайте, забирайте. Якщо не ваш, звідки він прилетів? А реакції немає, адже як реагувати на таку новину? «Так, це наш безпілотник, він звільнився з армії в грудні»? Вони тому ніяк не реагують.

Чим більше вони не реагують, тим більший масив інформації накопичується. І вся ця інформація залишається навічно в інтернеті, і вона так чи інакше буде використана проти Росії. Потім, коли війна закінчиться, коли путінський режим піде, за це все доведеться відповісти, і за бурята, і за безпілотник, і за будь-яку фотографію, зроблену в Україні. Просто так сказати, що нас там не було і це все відпускники, не вийде.

Рано чи пізно почнуть бігти генерали на Захід, продавати інформацію. Перший російський генерал-утікач, який вдало зможе здати всіх з потрохами, вважайте, виграє в казино. Це тільки питання часу. Радянська система теж намагалася робити вигляд, що все добре, однак хтось постійно тікав, постійно хтось зливав всю інформацію, постійно системі доводилося виправдовуватися. Тому я не знаю, що робити російському Міністерству оборони. На кожну виявлену українськими блогерами людину говорити, що так, він звільнився ще вчора о 12 годині, а цей безпілотник вкрали – це ж смішно. Тому вони не реагують взагалі ніяк. Але як би вони ніяк не реагували, все одно виходить дуже неприємна для російського суспільства картина, що російські військові з російською технікою, яка є на озброєнні тільки в Росії, воюють в Україні, і в такому випадку це російсько-українська війна. Тобто це не якесь «ополчення», не якась народна міліція – це російська армія.

Коли ми переглядали профілі 15-ої миротворчої бригади, раптом ми стали помічати, що чомусь вони перебувають біля кордону і починають затирати номери на техніці, затирати тактичні знаки. Вони роблять все в такому поспіхові, дуже неправдоподібно, викладають потім фотографії: ти бачиш, що стоїть якийсь БТР, на якому штик-ножем зідраний номер, але цей номер читається.

У нас таке завдання, щоб потім росіянам було якомога складніше сказати, що вони про це нічого не знали. Величезна кількість росіян усе прекрасно знає, але мовчить
Антон Павлушко

Потім цей же БТР десь «спливає» в Україні. Ось у російського військового фотографія – на його рідному БТРі в російській армії, а ось уже на наступній фотографії – він на цьому ж БТРі з халявно зафарбованим номером вже в складі батальйону «ЛНР», «Витязь», «Луганськ», «Зоря» чи ще щось. Вибачте, це просто смішно. Або, наприклад, коли людина в російській формі, а на наступній фотографії – вже якась виряджена під козака, нібито якесь козацьке «ополчення» Донбасу, і на наступній фотографії знову російський військовий. Питання: він хто? Ми постійно про це пишемо ось уже цілий рік.

Кількість статей, відео, фотографій величезна. Будь-який адекватний росіянин не зможе просто сказати: «нас там немає». Наш мережевий обов'язок – показати, що вони там є, щоб потім не було ніяких розмов. Це, як у Німеччині після Гітлера, коли, жителі міст, в яких були концентраційні табори, починали розповідати, що «чотири роки ми жили в цьому місті, бачили, що димлять труби крематорію, бачили, що туди привозять мільйони людей і вони потім кудись зникають, але ми не знали, що тут відбувається». Ось у нас таке завдання, щоб потім росіянам було якомога складніше сказати, що вони про це нічого не знали. Тому що тисячі солдатів в Україні вже загинули.

А скільки тих, про кого ми ніколи не дізнаємося, тому що міна потрапила, розірвала – він там десь лежить, у посадках розкиданий. Щоб потім не було розмов: «Ми не знали, ми ж братні народи, все добре». Всі все прекрасно знають. Навіть якщо подивитися на Тольятті, на Самару, в цьому місті розташована величезна кількість військових частин. Всі ці частини, 15-та, 23-тя, 3-тя бригади, там все заповнено військовими.

А скільки у них родичів, скільки у них друзів. «Ти де був?» – «Ми там, ти ж розумієш». – «А, розумію». Навіть щодо одного батальйону десятки тисяч людей, які так чи інакше все знають. А скільки людей, які лікують поранених військових, відновлюють техніку. Скільки людей, які просто кудись щось перевозять, які займаються списками особового складу, які виписують зі складів каски, бронежилети і техніку – це десятки тисяч залучених людей. І всі ці люди потім приходять до себе додому на кухню і там розповідають: знаєш, жінко, а ми сьогодні виписали добровольцям кілька тисяч бронежилетів. І це десятки тисяч людей, потім мільйони родичів.

Величезна кількість росіян усе прекрасно знає, але мовчить. І така мовчазна згода, звичайно, нас дуже пригнічує. Але що ж тепер робити? Наша справа зробити так, щоб ніхто потім не міг сказати: «Ми нічого не знали». Всі ви прекрасно знали. Ми викладаємо якомога більше інформації, щоб потім не говорили, що нас дурили, що 86 відсотків були ошукані, що це все винне російське телебачення. Так, його роль теж важлива, але за рік така кількість була прикладів, доказів, фотографій, що неможливо розповідати, що «ой, а ми цієї інформації не знали».

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Дмитро Волчек

    Головний редактор сайту Російської служби Радіо Свобода. Співпрацюю з Радіо Свобода з 1988 року. Працював у Москві, Мюнхені, з 1995 року – в Празі. Ведучий програми «Культурний щоденник», редактор розділу «Культура».

    Народився в Петербурзі в 1964 році, в СРСР публікувався в самвидавній періодиці, в 1987-89 роках працював в журналі «Гласність». Автор кількох книг прози і віршів, в моїх перекладах видані твори В. Барроуза, Ф.О’Коннора, Г.Давенпорта, К.Акер, П.Боулза та інших англійських і американських письменників.

XS
SM
MD
LG