Ситуація на Донбасі стала наслідком довголітньої політики, вважає український етнолог Леся Гасиджак. Науковець кілька років досліджувала демографічні, міграційні, культурні, духовні особливості Донбасу. Про невідомий і відомий донецький край розмова з Лесею Гасиджак.
Не гірська Івано-Франківщина чи Закарпаття, не Херсон чи Волинь, а саме Донбас, як найменш досліджений регіон, зацікавив Лесю Гасиджак. Вона хотіла відкрити і зрозуміти цей край, передусім для себе. З 2005 до 2012 року їздила в наукові експедиції, ходила від хати до хати, бувала на шахтах, спілкувалась з людьми, аналізувала і вивчала архівні матеріали. Результатом праці став захист дисертації – «Процеси трансформації етнокультури українців Донеччини наприкінці 20-го – на початку 21-го століття». А зараз Леся Гасиджак відгукується на кожне запрошення, щоб прочитати лекцію «(Не)Відомий Донбас: історичні міфи та культурні реалії», щоб мешканці інших регіонів і для себе зрозуміли цей край і процеси, які там відбуваються, позбулись стереотипів.
Донбас – це справжній український регіон
– Донбас – це справжній український регіон. До 15-го століття це було Дике поле, по якому ходили і жили всі, хто бував на Півдні України. 15–18-е століття – період козацької колонізації, до якої потім додалась урядова імперська колонізація і самовільне заселення селянами-втікачами, які шукали собі вільного життєвого простору. Так тривало до початку 19-го століття.
Юзівка (нині Донецьк) була європейським містом. Там були школи, гімназії, фабрики парфумерні і солодощів, було середовище
А вже у 19-му столітті починається промислова колонізація, індустріалізація цього регіону. Приходить, як власник, іноземний капітал, британський, французький, бельгійський. Юзівка (нині Донецьк) була європейським містом. Там були школи, гімназії, фабрики парфумерні і солодощів, було середовище. Звісно, що були відсталі сільські околиці, але центр був європейським містом. Нічого з кінця 19-го століття не збереглось. Болить мені серце, коли згадую про особняк Джона Джеймса Юза у стилі ренесансу. Невідомо, що нині з цією будівлею…
Наприкінці 20-х років розпочалось цільове заселення Донбасу робітниками з російських губерній
У середині 19-го століття була потреба в робочих руках, тому починається заселення селянами з російських губерній, які шукають для себе кращого місця, щоб жити та існувати взагалі. І цей процес триває до початку 20-го століття. Потім революція. І вже наприкінці 20-х років розпочалось цільове заселення Донбасу робітниками з російських губерній. Бо український селянин володів земельними наділами і борги у них були менші, як не дивно. Вони не мали потреби залишати все господарство і йти працювати на Донбас, працювати на промислові підприємства. Тим часом російські селяни були бідніші і не мали виходу, тому інтенсивно заселяли Донбас з 1905 року.
– А потім Голодомор 30-х років практично винищив українських селян, і у порожні хати поселялись чужинці.
Донецька область входить у десятку областей, які найбільше постраждали під час Голодомору і репресій. Задокументовано, що вимерли десятки сіл від голоду, які потім заселили вихідці з Росії
– Донецька область входить у десятку областей, які найбільше постраждали під час Голодомору і репресій періоду «Великого терору». Це робили зумисно. Задокументовано, що вимерли десятки сіл від голоду, які потім заселили вихідці з Росії. Наприклад, у 1933 році на залізничну станцію прибуло 147 ешелонів з людьми, а також перевезли худобу і цілі колгоспи. 28 грудня 1933 року на станцію в Донецьку, тоді Сталіно, приїхали 44 ешелони, де розміщувались 3538 селянських родин. Це я лише навела дані про два етапи з ешелонами, з цього можна робити висновок, яким масовим був потік постголодоморного заселення Донеччини.
– І це були люди, які нічого не знали про Голодомор.
Коли сьогодні жінки чи чоловіки у селах Донеччини чи Луганщини говорять, що моя мама нічого не розповідала про Голодомор, вона і не могла про нього знати, бо поселилась у готову хату
– Так, тому, коли сьогодні жінки чи чоловіки у селах Донеччини чи Луганщини говорять, що моя мама нічого не розповідала про Голодомор, але вона і не могла про нього знати, бо поселилась у готову хату і ніколи не цікавилась, хто жив там до неї, вона просто не пережила голод.
– На коли припала найбільш активна міграційна хвиля на Донбасі?
Цей регіон був полем експерименту, де він вдало був витворений
– Це з 1939 року, коли оголошувались оргнабори, видавались комсомольські путівки, особливо після Другої світової війни. Тоді під гаслом відбудови промисловості Донбасу почалось масове чисельне спрямування людських потоків на промислові підприємства. Щороку на Донеччину, тобто лише у Донецьку область, прибувало від 400–700 тисяч населення. Звісно, що не всі залишались, плинність робочої сили таки була. Але це був такий мікс, коли ми розуміємо, що у цьому міксі при агресивній ідеологічній політиці утворювалась інша спільнота, яка не була характерна для донецького краю. Цей регіон був полем експерименту, де він вдало був витворений.
– Дуже багато репресованих мешканців Західної України після заслання не мали права поселятись вдома, їх скеровували на Схід, як і багатьох переселенців з колишніх етнічних земель у Польщі.
– Донбас зазнав кілька міграційних хвиль українців з етнічних земель. На південь України і Донецьку область, зокрема, переселили українців-бойків у 1951 році внаслідок обміну прикордонними територіями між Польщею і Радянським Союзом (35 тисяч бойків виселили з Карпат у Донецьку, Херсонську, Одеську і Миколаївську області – ред.) Я називаю цю сторінку донецькою Бойківщиною. Ще до початку цих бойових дій, які зараз тривають, були цілі компактні села, заселені етнічними українцями у Артемівському, Тельманівському, Олександрівському районах Донецької області. В Артемівському районі поруч було 4 села, де українські бойки жили компактно, і тому зберегли духовну культуру. В Олександрівському мешкали розпорошено, у Тельманівському були русифіковані, і там нічого не залишилось від бойків, утворилось поліетнічне середовище, і українці сильно асимілювались.
– Коли ви їздили донецькими містами та селами, спілкувались з людьми, розуміли, що рано чи пізно там спалахне конфлікт і навіть дійде до війни?
Ніхто не пропагував на Донбасі українськості, туди не їхали митці. Українці у цьому регіоні нарікали, що про них забули, ними ніхто не цікавиться
– Я не допускала думки, що може бути війна у 21-му столітті. Не могла подумати, що аж так закрутиться. Але про сепаратистський дух і настрої говорила, бо це там відчувалось, особливо на рівні керівників підприємств. Це були комуністи при владі по 40–50 років, і нічого не змінювалось. Ніхто не пропагував на Донбасі українськості, туди не їхали митці. Українці у цьому регіоні нарікали, що про них забули, ними ніхто не цікавиться. Українське більшістю населення сприймалось через призму шароварів, тобто було викривлене бачення, але на цьому нічого доброго не могло народитись.
Політики у 2005 році нав’язали мешканцям Донбасу комплекс відсталого регіону
Коли я їздила з експедицією у 2005–2006 роках, то люди чекали більшої уваги від президента Ющенка, шахтарі пам’ятали його, як прем’єра. Тим часом політики у 2005 році нав’язали мешканцям Донбасу комплекс відсталого регіону, де проживають люди з відсутнім інтелектом, і цим людям доводилось постійно виправдовуватись, а незадоволення накопичувалось і негативно впливало на саму людину.
Звернімо увагу, що зайняті сепаратистами землі – це південь Луганщини і південний схід Донеччини, тобто промисловий Донбас. А там, як зазвичай буває у таких регіонах, є вихідці з різних областей, з різною культурою, цінностями. У такому промисловому регіоні все залежить лише від державної політики, які там домінуватимуть настрої серед мешканців. Натомість північна частина, що під контролем України, залишилась проукраїнською, там 80% населення вважає себе українцями, і слобожанці не підтримують сепаратистів.
У 2005–2006 роках у Донецьку закрили кілька україномовних шкіл. Це вже був дзвіночок, і донецька інтелігенція голосно говорила про це, але Київ її не чув
У 2005–2006 роках у Донецьку закрили кілька україномовних шкіл. Це вже був дзвіночок, і донецька інтелігенція голосно говорила про це, але Київ її не чув.
– Водночас, на Донбасі великий вплив на людей мало і має духовенство УПЦ (МП). Чи Ви відчували це під час опитування мешканців?
– Опитуючи людей про знання історії, культури, всі говорили, що раніше не знали, як робити, а тепер батюшка навчив. Ніхто не цікавився, а що батюшка вчить. Потім зрозуміла, що, коли питала про Голодомор, то кажуть – не було, бо так каже батюшка. Політики не хотіли втручатись у цю ситуацію, до теми сепаратистських настроїв в Московському патріархаті влада не мала справи. Зауважила, що багато священиків на Донбасі закінчили семінарію в Росії.
З 1939 року радянська влада робила все, щоб стерти генетичний код національної пам’яті на Донбасі.
– Як Ви гадаєте, чи з цим регіоном взагалі можна ще буде співпрацювати у майбутньому, коли закінчиться війна?
– Є багато ініціатив у країні, щоб їхати у звільнені райони, письменники везуть книжки, музиканти – концерти. Їдуть, потім поширюють фотографії, як роздавали книжки, я в це не вірю. Якщо ви мені кинете французьку книжку, то після цього я не почну думати французькою. Утворилась велика прірва, і для її цементування потрібні роки, а в нас їх немає. Мабуть, це буде федеральна земля чи офшорна зона, звісно, що це буде не на руку українському духу, українській свідомості.
