У зоні конфлікту на Сході України тривають перестрілки і сутички, сторони звинувачують одна одну в порушенні перемир'я – у тому числі, в застосуванні важкого озброєння, відведення якого повинно було відбутися згідно з мінськими домовленостям. У селищі Піски, розташованому поруч з Донецьким аеропортом, 22 березня було поранено сім українських військовослужбовців, причому в населеному пункті в цей момент були спостерігачі ОБСЄ. Того ж дня в Пісках побувала і чергова група волонтерів, що привезла туди необхідні військовим речі і автомобіль. Один з учасників цієї експедиції, житель білоруського Гомеля Андрій Стрижак, розповів Радіо Свобода, чому він вирішив допомагати жителям сусідньої країни, якою мірою схильні до російської пропаганди жителі Білорусі і чому на війні важливо зберігати почуття гумору.
– Наша ініціатива, у складі якої я їжджу до зони АТО, це українські дівчата Оля Гальченко та Саша Альошина, вони займаються допомогою військовим. Мій профіль – це допомога евакуйованим, біженцям, лікарням, тобто все, що стосується медицини та гуманітарної сторони. Я військовим не допомагаю, це моя принципова позиція, я займаюся саме медичною та гуманітарною допомогою, в тому числі, військовими госпіталями, тому що вони, як правило, приймають абсолютно всіх, хто потрапляє з зони конфлікту.
Волонтерська діяльність почалася з загиблого на Майдані Михайла Жизневського, який, як і я, гомельчанин
Чому я це роблю? Справа в тому, що ще з Майдану так трапилось, що я почав волонтерити, тоді це була просто підтримка громадянського суспільства України, поки Майдан носив виключно мирний характер. Коли все перейшло у фазу збройного протистояння, я був волонтером на гарячій лінії «Євромайдан SOS» і допомагав координувати допомогу людям, які отримали поранення. Коли гинув хтось із «Небесної сотні», ми підтримували контакт з родичами. Взагалі, якщо вже говорити, звідки почалася ця волонтерська діяльність, вона почалася з загиблого на Майдані Михайла Жизневського, який, як і я, гомельчанин. Так вийшло, що ми дуже швидко знайшли його батьків і допомагали їм, в тому числі зводили їх з різними українськими фондами, які допомогли їм купити квартиру. Відтоді ми залишаємося з ними на зв'язку і підтримуємо їх у цій складній ситуації.
– Ви кажете, що Ваша принципова позиція – надавати виключно гуманітарну допомогу. Чому?
– З одного боку, в мені 30 відсотків української крові, у мене дуже багато родичів, друзів, колег, які живуть і працюють в Україні, і серце за них болить, бо ситуація в країні далека від нормальної. Це війна, це ризик загинути, в тому числі і для тих людей, з ким я спілкуюся, і я розумію, що залишатися абсолютно байдужим – це зрадити їх. З іншого боку, ставати на чиюсь сторону зі зброєю або свідомо озброювати одну зі сторін для мене теж неприйнятно. Я людина, насправді, неконфліктна і вважаю, що більшість конфліктів можна вирішити дипломатичним шляхом. Якщо почалася війна, значить, просто хтось з кимось не домовився, спочатку відбулося якесь непорозуміння. Окрім волонтерської діяльності я за допомогою своїх українських колег просто вивожу співвітчизників з Гомеля до Чернігова. Це такі невеликі «гастрономічні тури», ми йдемо в ресторан, потім я показую, як Україна живе насправді, щоб протидіяти тій пропаганді, яка розпалює ворожнечу між людьми. Моя діяльність спрямована на те, щоб допомагати людям знайти мир, спокій і здоров'я, а не давати їм можливість вирішувати питання військовим шляхом.
– Наскільки пропаганда, про яку Ви говорите, сильна в Білорусі? Чи дивляться люди російські телеканали? Монолітне чи роздроблене білоруське суспільство у своєму ставленні до українського конфлікту?
Якщо раніше позиція офіційної влади Білорусі і офіційної влади Росії з більшості питань була солідарною, то в ситуації з Україною білоруське телебачення виглядає дуже розгубленим
– Про якусь монолітність говорити не можна. На це багато в чому впливає невизначена позиція білоруської влади. Якщо раніше позиція офіційної влади Білорусі і офіційної влади Росії з більшості питань була солідарною та узгодженою, то в ситуації з Україною білоруське телебачення, яке завжди для нас було зразком такого махрового пропагандистського апарату, зараз виглядає дуже розгубленим. Воно намагається тримати баланс, намагається якось показувати ситуацію в Україні не в таких контрастних барвах, як це робить російське телебачення. Але російський телевізійний продукт завжди був якісніший, ніж білоруський, ресурсів більше, фахівці більш підготовлені, і білоруські телеглядачі дивляться російські телеканали.
Іноді розмовляєш з людиною, і таке враження, ніби розмовляєш з телевізором
Багато ретранслюють те, що бачать коло своїх телеприймачів, іноді розмовляєш з людиною, і таке враження, ніби розмовляєш з телевізором. Якщо вдається показати реальність хоча б одній такій, в цілому нормальній людині, яка просто передвилася російських телеканалів, показати реальність, в якій живе Україна, показати, що світ не чорно-білий, що є різні півтони і відтінки, це вже дуже велика перемога. У кожну поїздку до того ж Чернігова я завжди намагаюся брати людей, які не знають, що там відбувається, і часто негативно налаштовані. І ніколи не було такого, щоб люди їхали звідти, не помінявши свої думки хоча б ледь-ледь. Реальне спілкування з реальними людьми – це завжди краще, ніж телевізор.
– Як Ви збирали гроші для купівлі необхідних медикаментів, які Ви привезли до Донецької області? У себе в Білорусі, в Гомелі? Наскільки це було легко зробити?
– Я досить активний користувач Фейсбуку, у мене близько 4 тисяч підписників і друзів, в основному це люди, які займають активну громадянську позицію. Вони живуть не тільки в Гомелі, вони живуть по всій Білорусі і взагалі по всьому світу. Першим досвідом такої схеми збору коштів, з миру по нитці, була допомога родині Жизневського. Ми зібрали, по-моєму, близько 4,5 тисяч євро. Потім вже за допомогою фондів була накопичена решта коштів для купівлі квартири та інших потреб сім'ї.
Ми продовжуємо збір коштів на купівлю реанімобіля, спеціальної машини для одного з військових госпіталів
Що стосується збору грошей на медикаменти, я пишу пост про те, що є така потреба, і люди різними способами переказують гроші. Закуповується все це в Україні, тому що через кордон возити медикаменти незручно, є певні обмеження, до того ж, в Україні є профільні медикаменти, які потрібні саме для специфічних травм, мінно-вибухових, вогнепальних і так далі. Зараз ми не тільки завезли вантаж медикаментів до лікарень Донецької області, ми продовжуємо збір коштів на купівлю реанімобіля, спеціальної машини для одного з військових госпіталів. У них її немає, вони змушені користуватися чиїмись ресурсами, а це питання життя і смерті. Середніх і легких поранених госпіталь може обслужити на своїй базі, але якщо поранення важкі, то людину потрібно везти до одного з великих міст, Дніпропетровська чи Харкова. У звичайному автомобілі швидкої допомоги такі поранені не завжди доїжджають.
– Це, напевно, дуже дорога покупка. Скільки грошей Вам вже вдалося зібрати?
– Є група волонтерів, які возять автомобілі, що були у вжитку, з європейських країн. Такі машини коштують всього кілька тисяч доларів – це та сума, яку просить господар автомобіля де-небудь у Великобританії. Йому простіше продати за копійки, ніж там її утилізувати, у зв'язку зі специфікою законодавства. Така ж приблизно ситуація буде з цією швидкою допомогою. Сама по собі машина швидкої допомоги без обладнання коштує близько 5500 євро. Далі її можна укомплектовувати, досконалості там немає меж. Наразі у нас на цю машину вже є 3,6 тисячі євро. І ми продовжуємо збір коштів. Багато людей, які хотіли б підключитися, пропонують: коли буде готова машина, ви просто скажіть, яке конкретно обладнання туди потрібно купити, дефібрилятори, препарати для інтубації або ще що-небудь. Такі речі можуть тягнути на більшу суму, але є люди, які готові їх оплатити. Я бачу, що процес йде досить непогано, ми на машину зберемо (за добу з моменту цієї розмови решту суми вже вдалося зібрати – ред.)
– Поговоримо трішки про Вашу останню поїздку до Пісків. Як це було? Чи є якісь проблеми під час перетину кордонів, блокпостів, не враховуючи проколотих коліс? Яка ситуація в самих Пісках? Чи можете Ви підтвердити заяви українського командування про те, що інтенсивність обстрілів з боку сепаратистів останніми днями зросла?
– Власне кажучи, ми ніколи не виїжджали на лінію бойового зіткнення двох сторін. Зазвичай наші поїздки закінчувалися в районі Курахове-Селидове, це близько 30-40 кілометрів від лінії зіткнення. Там ми залишали свій медичний та інший вантаж, а наші дівчата передавали автомобілі та вантаж для військових.
Цього разу ми вирішили поїхати до Пісків, тому що сама по собі тенденція перемир'я, яка була на той момент, говорила про те, що, в принципі, ситуація досить безпечна для того, щоб туди проїхати і відчувати себе там спокійно. Хлопці, з якими ми там спілкуємося, розповідали, що інтенсивність обстрілів менша, ніж зазвичай. Тому ми вирішили, що поїдемо туди, тим більше, що частину вантажу, яка перебувала на той момент в Пісках, потрібно було перекинути назад до Червоноармійського госпіталя.
Дякуючи волонтерам, нашим колегам, які постійно споряджують передові частини, вони постійно везуть туди медикаменти, і часто так буває, що накопичується надлишок. Цей надлишок ми і планували забрати в Пісках і завезти назад до одного з госпіталів. Того дня, коли ми туди заїхали, було досить спокійно, але наступного дня, коли ми звідти виїжджали, була ця ситуація з сімома пораненими під час візиту ОБСЄ. Я не можу сказати, з чим це пов'язано, як це оцінити, але я підтверджую, що ці сім поранених були і інтенсивність обстрілів зростає. З чим це пов'язано – не знаю.
– У Пісках залишилися мирні жителі? Зараз там є хтось, крім військових?
– Піски – досить великий селище, просто це не завжди зрозуміло з репортажів звідти, часом може здатися, що це якесь сільце. Насправді це велике селище, там є райони, які забудовані багатоквартирними будинками. До початку конфлікту там була досить велика щільність населення. Особисто я там бачив трьох мирних жителів, це були двоє чоловіків у віці близько 50 і жінка років 40. Вони сказали, що в Пісках залишаються близько 50 мирних жителів, вони не їдуть звідти з різних причин: хтось боїться кидати своє майно, хоча там, враховуючи обстріли, складно щось зберегти. Хтось не хоче їхати через похилий вік.
Без гумору там дуже складно. Якщо починати до цього підходити занадто серйозно, то можна впасти у зневіру, втратити пильність і стати, скажімо так, дещо мертвішим
– У Вашому Фейсбуці багато кумедних історій, ситуацій, діалогів, свідком яких Ви стали. Війна і гумор сумісні?
– Так, історій була, звісно, сила-силенна. Ось, наприклад, діалог військових, які вже дуже втомилися від цього конфлікту, яким вже хочеться хоч якогось його вирішення: «Ми в Пісках так довго, що вже подумували там огород завести навесні. – Ага, ну і перекопувати не треба, все за вас зроблять. – Ну, а потім можна, як усі нормальні люди, говорити: ось, блін, знову урожай «Градом» побило». Без гумору там взагалі дуже складно, тому що, якщо починати до цього підходити занадто серйозно, то можна впасти у зневіру, втратити пильність у зв'язку з цим і стати, скажімо так, дещо мертвішим. Гумор допомагає критично осмислити власну ситуацію, як ти сам на себе дивишся в цьому становищі. Наша волонтерська група завжди намагається підтримувати цей гарний настрій, тому що в стресових ситуаціях, коли знаходишся в зоні конфлікту, це допомагає.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
