У понеділок у Гаазі в рамках фестивалю документального кіно Movies that Matter відбулася прем'єра нового фільму голландського режисера Маші Новікової «Вантаж-200 неоголошеної війни» (Cargo 200 of Undeclared War). Ця картина присвячена російським солдатам, які несуть війну на українську землю, і їхнім матерям. В інтерв'ю Радіо Свобода Маша Новікова зізнається, що відчуває гіркоту, коли чує слова волонтера з Харкова «Ми об'єдналися завдяки цій війні».
– Я бачу, як люди там шиють маскувальні сітки або якісь речі збирають для війни, діти малюють малюнки. Моя мама розповідала, як під час Вітчизняної війни діти в школі якісь кисети шили. Те ж саме відбувається там. Вони об'єдналися цією війною, у них з'явилося якесь національне почуття сильне – ці прапори постійно, це гасло «Слава героям!» І на тлі цього в Росії – відчуття розгубленості, бездуховності, брехні, фальші.
Це ж просто блюзнірство якесь, що йдуть молоді хлопці, залишають своїх власних дітей, гинуть! За що? Ті українці, які гинуть, вони принаймні захищають свою країну
В Україні це дуже красиво, їхній патріотизм. Мене зазвичай патріотизм не збуджує, скажімо так, я космополіт. Але ось цей український патріотизм викликав у мене хороші почуття щирості. Мені дуже шкода, що сьогодні в Росії всі, як мені здається, ненавидять один одного, стали злими. Тому що всі ці «скрєпи», якесь нове слово ідіотське придумали, вони настільки фальшиві, ці «скрєпи». І я іноді запитую: а уявіть собі, що там фашистів немає – проти чого ви тоді виступаєте, гинете заради чого? Коли я бачу ці фотографії, які у мене у фільмі, цих хлопців, з дитиною на руках, це ж просто страшно! Це ж просто блюзнірство якесь, що йдуть молоді хлопці, залишають своїх власних дітей, гинуть! За що? Тому що ті українці, які гинуть, вони принаймні захищають свою країну. Звичайно, війна ця абсолютно безглузда, але тим не менш у них у сім'ї, у дітей буде хоч якесь виправдання, що батько загинув, коли треба було захищати батьківщину. А за що загинули ці люди з Росії? Через кілька місяців буде всім відома правда, що це була безглузда абсолютно війна з боку Росії, а цим дітям рости, і вони не будуть пишатися своїми батьками.
– Мене вразили слова Елли Полякової з організації «Матері Петербурга», що у неї таке враження, що за останні роки матері стали все менше боротися за своїх дітей, все менше і менше бажання у родичів ставати на захист дітей, яких посилають на цю війну, в порівнянні з тим, якою була активність матерів під час чеченських воєн. Вона навіть задається питанням, чи залишилися в цій порожнечі постмодерністській, в яку занурилася Росія зараз, материнські почуття справжні. Ну зрозуміло, що у когось вони залишилися.
Таке відчуття, що вони теж готові свого сина продати
– Це дуже страшно. Коли Елла це сказала, я теж була трохи приголомшена, бо ця жінка 25 років допомагає матерям знайти або врятувати своїх синів, чи то війна, чи просто дідівщина в армії. І раптом каже: «А чи є у нас взагалі матері?» Це страшно. Виходить, що обіцяють їм ці 5 мільйонів рублів за загиблого члена сім'ї, і вони заспокоюються на цьому. Вони можуть в провінції купити дві квартирки, у них у багатьох ще по кілька дітей, яких нема на що годувати й утримувати. А тут раптом манна небесна – гроші! Тобто таке відчуття, що вони теж готові свого сина продати. Нам з тобою це не зрозуміти, так?
– Неможливо, звичайно, всіх у цьому жахливому торзі звинувачувати, але таке враження зі слів Полякової, що після виплати грошей вони готові ні про що більше не говорити, не кричати, і таким чином дають зелене світло для того, щоб це повторилося з іншими хлопцями з інших сімей.
– Ну, з іншого боку ми бачимо цю маму, яка по телефону розмовляє і плаче. Я коли монтувала, я сто разів на цьому місці зупинялася і плакала, бо для мене це – божевільна сцена.
– Мама, якій вдалося додзвонитися до сина. Вона думала, що вже ніколи не почує його голосу.
– Так. Ми уявляємо собі воїнів, жорстких мужиків, а вона каже йому: «Синочку, маленький мій», і в мене відразу починають литися сльози, і я про свого онука думаю, який такий маленький. Тобто ось цей двадцятирічний хлопець, який вбивцею міг би бути, не знаю, може, не встиг – це просто чийсь маленький хлопчик, якоїсь жінки нещасної. Весь цей період, ці півроку, що я на цю тему думала, переглядала зйомки, я постійно цитувала – я зараз онукові часто напам'ять читаю – ось це:
«Да и какая же мать
Согласится отдать
Своего дорогого ребенка –
Медвежонка, волчонка,
слоненка...»
Це «Тараканище» Чуковського. І ось вони там тремтять, бояться, і все-таки віддають йому, щоб це опудало бідну крихітку замучило. Адже це так і було в сталінські часи, і ми знову повернулися, прийшли до того ж, що так, не хочеться дітей віддавати, але віддають! А пісня Вертинського, яка звучить у фільмі, вона взагалі 1917 року. Вона досі, просто кожне слово її актуальне: «Закидали их елками, замесили их грязью...» Страшно, що все це повторюється. Ніби Росія топчеться на місці.
Я щойно прилетіла з Криму, два дні тому. Люди в Криму говорять про те, що рік тому на Майдані фашисти прийшли до влади, і якби їх не прибрала до себе Росія, то люди з Майдану з палицями, з кийками приїхали б до них і їх би там всіх перебили.
– Тобто вони досі в це вірять?
– Вірять, вірять! Ось я два дні тому була в Севастополі: літають вертольоти, я запитую, чому, що сталося? «Тому що в морі наближається до нас американський військовий корабель!»
– Але коли вимикаєш запис, вони говорять щось інше?
– Половина тих людей, з ким ми розмовляли, за кадром кажуть, «нас відкинули на 30 років назад», що це все жахливо, вони не можуть бачитися зі своїми родичами. Так. Але вони дико бояться всього! Такого страху, сказати правду, я ще ніде не бачила – напевно, тільки в Чечні, коли люди побоюються за своє життя і не можуть сказати, що вони думають. Але в Росії в цілому, мені здається, навіть за 15 років правління Путіна ще такого страху у людей немає.
– Такого страху, як у Криму зараз?
Вона знаходиться в центрі району, де живуть татари, вона продає татарські національні прикраси, вона на цьому заробляє гроші, але вона їх ненавидить
– Так, Крим просто став Чечнею зараз, моє враження таке. Я от, наприклад, була в Бахчисараї і зайшла в магазинчик татарських сувенірів. Стоїть жінка, рекламує мені татарські сувеніри, і я питаю: «А ви – татарка?» Вона каже: «Ой, не дай Боже». Я кажу: «А що таке?» – «Це ж п'ята колона». Тобто поняття такі. Люди взагалі не знають, що таке п'ята колона. Розмова на цьому закінчена. Вона знаходиться в центрі району, де живуть татари, вона продає татарські національні прикраси, вона на цьому заробляє гроші, але вона їх ненавидить, бо вони – «п'ята колона». Що це все означає? Я, наприклад, не можу з такими людьми розмовляти.
І головне, що серед сепаратистів є близькі мені люди. Олександр Аверін, один з нацболів, він – один з головних героїв мого фільму про опозицію. Саша Аверін, чудовий хлопець, з яким ми разом їздили звільняти його дружину з тюрми, для якої він шампанське збирав три роки – він рідний такий. У мене до нього дуже материнські почуття були під час усіх цих зйомок, і потім ми листувалися. І раптом він поїхав туди, добровольцем. У мене була, звичайно, думка поїхати до нього туди, взяти інтерв'ю якесь у нього. Крім того, мій дуже близький друг юності Юра Юрченко добровольцем поїхав туди, поет і режисер. Це було ще влітку, по-моєму. Він потрапив там до полону. Йому потім Стрєлков видав якусь медаль чи орден, коли він у госпіталі лежав. Прийшов до нього Стрєлков, приколов йому орден, він тепер ходить з паличкою, тому що він поранений і кульгає, і носить цей орден, і навколо нього в Москві зібралася когорта якихось зовсім божевільних, крикливих бабів. Це все тітки нашого віку, які його обожнюють, і якщо я, не дай Бог, щось напишу на його сторінці, вони на мене нападають, як якесь вороння, готові мене заклювати, як зрадницю батьківщини. Тобто ось були у мене там принаймні дві людини, з якими я могла б зустрітися. Звичайно, мені було б цікаво.
-– Але з Аверіним не було спілкування?
– Аверіну я писала, я хотіла з ним особисто поговорити. Але він «з фашистами бореться».
– Тобто вони це так пояснюють все?
– Так. І Юрченко теж «боровся з фашистами», і досі він пропагує в Москві цю «боротьбу з фашистами».
– Надішлете їм фільм?
Це 25 або 30 років дружби. Це страшно. Це величезне коло спільних знайомих, з багатьма з яких мені довелося розлучитися
– Юрченко вже після фільму про Олега Клімова («Олег Клімов. Листи до себе», 2014 – ред.), московська прем'єра якого відбулася в підвалі його, Юрченкового, театру, сказав, що ми з Олегом – зрадники батьківщини. Тому з ним все закінчено. Але ж це, скажімо так, 25 або 30 років дружби. Це страшно. Це величезне коло спільних знайомих, з багатьма з яких мені теж довелося розлучитися.
Тобто це не просто, як кажуть у нас в новинах, «громадянська війна в Україні», де одні проросійські, інші – антиросійські. Це набагато все складніше, і без втручання Росії в цей конфлікт там було б зовсім все по-іншому. Ну хоча б про це задуматися, я думаю, що в цьому мета того, що я зараз зняла. Щоб показати людям, що це дуже складні, неоднозначні час і ситуація.
– Вам довелося вирізати з фільму всі сцени за участю жінки, яка створила сайт про втрати російських військ в Україні?
– Так, я знайшла багато таких сайтів, я за ними стежила, читала. І одна з творців таких сайтів, Олена Васильєва, була мені знайома ще за старими часами, коли я знімала фільм про опозицію в 2006-2008 роках. Олена Васильєва з Мурманська. Я подумала: ну, з'їжджу до неї в Мурманськ. Потім виявилося, що з Мурманська вона в Москву поїхала. Ну, я подумала: поїду до неї в Москву. Але все у мене не було грошей, я тільки плани будувала, що поїду. Потім виявилося, що вона в Київ, за її словами, втекла, бо в Москві їй погрожували, переслідували і так далі. Я в будь-якому разі їхала до Києва, до України, і там я з нею зустрілася. На початку я думала, що вона – об’єднавчий персонаж фільму, але дуже швидко у мене до неї з'явилося якесь неприємне почуття, недовіра. У мене завжди так буває, що якщо я бачу когось через об'єктив фотоапарата або відеокамери (а я сама знімала), то у мене з'являється почуття любові або нелюбові до якогось персонажу. А мені дуже сумно, коли один з моїх персонажів викликає у мене якесь відчуття неприємне, підозріле. Потім ми разом поїхали до зони АТО, і нас супроводжували там, охороняли. Мені дуже неприємно було, як вона там себе поводила. Хлопці ці, СБУшники навіть, прозвали її «Королівна», тому що у неї завжди з собою були ковдри і подушки, коли всі їхали в мікроавтобусі.
Коли вона приїхала, у неї відразу почалися неприємності, її стали підозрювати, вона написала в «Фейсбуці», що її спеціально «мурижили», що спеціально проткнули колесо цього мікроавтобуса, що вона спала на холодному бронежилеті і застудила вухо. Це була цілковита маячня, бо вона спала на ковдрах і подушках, пила з горла коньяк, а вухо застудила, тому що постійно виходила курити на будь-якій зупинці. І брехати про те, що спеціально прокололи колесо, щоб вона не потрапила на якусь зустріч – це така маячня! Ми взагалі в ту ніч тікали з Маріуполя – надійшли дані, що російські війська будуть бомбити Маріуполь, і ми там об'їжджали місто за багато кілометрів. Якраз перед цим був автобус обстріляний, і по цій дорозі було небезпечно їхати. І тут у нас ще зламалося колесо – це було для всіх дуже неприємно, бо вночі, в темряві, довелося світити нашими ліхтариками, міняти, лагодити. Ми розуміли, що це було небезпечно, ми всі повинні були одягати каски і бронежилети. Коли я побачила цю брехню, я написала їй у відкриту: «Олено, навіщо це? Навіщо ти ллєш бруд на людей, які нас захищали?» І буквально через кілька днів я почула, що її підозрюють, її прослухали, як вона спілкується з людиною з органів безпеки Росії, з якою вона обговорює дуже грубо і дуже цинічно обмін військовополоненими, за яких вона хоче по 10-15 тисяч доларів.
Васильєва спочатку була в якійсь мірі сполучною ланкою мого фільму, я багато її знімала. Але коли мої сумніви в ній підтвердилися, і мені повідомили, що вона ледь не шпигунка, або аферистка принаймні, то я її стала вирізати з фільму. І отримала величезне полегшення від цього, хоча це коштувало купу часу, адже потрібно було щось інше замість вирізаного матеріалу з'єднувати. Я вирізала все – її голос, тіло, в якомусь кадрі там рука помітна, в іншому – її нога. Неможливо вже було це все вирізати, але, загалом, все, що можна було, я все з великим задоволенням вирізала. Вона, звичайно, стала говорити, що це все фейк, що це все фальсифікація, що записи прослуховування несправжні. Але, як мені сказали люди, які все це прослухали, – на жаль, справжні.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
На тему вивезення до Росії «вантажу-200»:
Остання записка Нємцова була про смерть росіян на Донбасі (світова преса)
Російські військові гинуть на сході України у великій кількості – НАТО
Україні протистоять 130 тисяч озброєних людей у гібридній війні
Шлозберг про вбитих вояків Росії на Донбасі і страх Путіна
Росія приховує загибель росіян в Україні, підміняючи документи загиблих − СБУ
Солдати Росії розкривають правду про війну Путіна проти України (світова преса)
Російських солдатів змушують їхати на Донбас – Лев Шлосберг
Військові Росії вперше увійшли в Україну як Червоний Хрест (світова преса)
Телебачення Росії не може пояснити обвал рубля і «вантаж-200» з України – помічник держсекретаря США
Росія вже втратила на Донбасі більше солдатів, ніж США в Іраку за 12 років (світова преса)
Росія: у Ростові 250 призовників відмовилися їхати воювати на Донбас
Державна таємниця Росії. Загиблі на Донбасі російські десантники
Аеропорт Донецька намагалися взяти до дня народження Путіна – правозахисниця
На Донбасі воює 75% «ополченців» із Росії – друг 18-річного загиблого юнака
Втрати російської армії на Донбасі сягають до 4360 осіб – правозахисниця
У Росії в СІЗО помістили 73-річну правозахисницю, яка розслідувала справи про загибель солдатів
Російські вояки на Донбасі. Наказано брехати
Зниклі безвісти вояки Росії на Донбасі
Місто Росії, яке чекає на труни з Донбасу
Російські вояки повертаються у трунах зі «смертельної відпустки»
