Шлосберг про вбитих вояків Росії на Донбасі і страх Путіна

У студії Радіо Свобода – автор розслідування про загибель в Україні псковських десантників, член Федерального бюро партії «Яблуко», депутат Псковських обласних Зборів депутатів, засновник газети «Псковская губерния» Лев Шлосберг. Після того, як в ній було опубліковано розслідування про загибель військовослужбовців Псковської дивізії ВДВ, його автор зазнав нападу, зараз слідство фактично припинене. Лев Шлосберг продовжує досліджувати тему участі військовослужбовців Росії у бойових діях на території України і публікувати антивоєнні статті.

– 29 серпня минулого року на вас було скоєно у Пскові напад, ви потрапили до лікарні, як зараз здоров’я?

– Дякую, добре.

– Якої версії ви дотримуєтесь у зв’язку з цим нападом? Багато хто вважає, що це була помста за публікації про загибель псковських десантників на території України.

– По-перше, треба згадати, що в ті дні у Пскові напади на журналістів російських ЗМІ відбувалися щодня. Був напад на журналістів «Рейтер», був напад на журналістів «Русского телеграфа», був напад на журналістів «Дождя», «Фонтанки», «Новой газеты» – це відбувалося щодня. У тому числі ці напади відбувалися на двох псковських кладовищах – цвинтарі Крестовському і цвинтарі біля Пскова в селі Вибути, – де були поховані російські військовослужбовці, що служили у Пскові і повернулися до Пскова, на жаль, мертвими з українського фронту. Очевидно, уявлення деяких осіб з боку політичного керівництва (я думаю, швидше за все військового керівництва країни) полягало в тому, що винні не ті, хто розв’язав війну, а ті, хто про це розповів, тим більше розповів про втрати. Я опинився серед тих людей, хто про це сказав, хто потрапив до поля зору цих людей.

Я впевнений абсолютно в тому, що рішення про побиття журналістів (не тільки мене, а й усіх наших колег), ухвалювалось не у Пскові – це рішення ухвалювлось у Москві вельми високопоставленими людьми, у Пскові тільки виконали наказ. Відповідно, всі слідчі групи, які займалися розслідуванням нападів на журналістів, зіткнулися з колосальними проблемами у своїй роботі.

У двох епізодах винних знайшли – це були військовослужбовці, контрактники 76-ї десантно-штурмової дивізії, але замість кримінального розслідування справи були перекваліфіковані поліцією у дисциплінарні і передані до військових частин для виконання дисциплінарного покарання. Думаю, що цим панам оголосили подяку.

– Дисциплінарне покарання – це що означає? Дисциплінарний батальйон, ще щось?

– Ні, йдеться про догану, ще про щось. Я думаю, що їм оголосили подяку за полювання на журналістів.

– Зі слідством ви зараз спілкуєтеся чи взагалі вони призупинили розслідування вашого випадку?

– Після тих подій, коли було розслідування призупинено (це було восени після закінчення тих процесуальних строків, під час яких слідство зобов’язане або встановити підозрюваних осіб, рухатися в цей бік, або оголосити про їхнє незнаходження), слідство оголосило про їхнє незнаходження, я отримав відповідний лист. Але потім ця процедура може поновлюватися незліченну кількість разів.

У грудні вже, коли всі дізналися про те, що слідство призупинене, у мене є лист-повідомлення, але вже з прізвищем іншого слідчого, про те, що справа відновлена. Відтоді я зі слідством не спілкувався. У мене є загальне уявлення про те, як слідство рухалося.

Я вважаю, що люди, яким ненавмисно дісталася ця справа (звичайно, хто б міг подумати з них, що вони виявляться причетними до політичних по суті справ), вони все робили спочатку, на мій погляд, правильно, не може бути розслідування, тому що повне розслідування цієї справи розкриє імена, які за цієї влади розкрити неможливо, все зупинилося. У 2015 році я зі слідством ще не спілкувався, вони теж на мене не виходили, питань не ставили.

– Тобто слідство зупинилося біля воріт ось цієї десантної дивізії, можна сказати?

– Слідство зупинилося, до воріт дивізії вони не дійшли. Тому що сьогодні навіть непрямих підтверджень того, що та група, яка стежила за мною, організувала та здійснила побиття, що ці люди причетні до російської армії, сьогодні таких документальних підтверджень не отримано. Але всі пошуки рухалися у цю сторону, оскільки цей рух для слідства був очевидним.

– Якщо говорити про ті ваші виступи у пресі, про те, що ви взялися за розслідування дій російських військовослужбовців на території України, ви зараз не шкодуєте про це? Можливо, не треба було так різко виступати?

– Ви знаєте, я думаю, що я виступив зовсім не різко. Події серпня були, на жаль, передбачувані. Зараз мало хто про це говорить, ми про це сказали, але, можливо, не всі почули, перші загиблі псковські військовослужбовці – це були військовослужбовці Пскова, і вони були спрямовані до України раніше.

– Навесні?

– Точну дату сказати неможливо, але перші загиблі там були вже влітку.

– Тобто це в певному сенсі збігається з тією інформацією, яку, як стверджується, дала Світлана Давидова з Вязьми про відправлення військовослужбовців ГРУ кудись на південь.

– Там була зовсім інша ситуація, я не можу нічого в деталях сказати щодо Вязьми. Жінка, наскільки я розумію, їхала в громадському транспорті, почула розмову, її якимось чином інтерпретувала. У нас була інша абсолютно ситуація, у нас стоїть бригада ГРУ, і перший похований був саме з цієї бригади, він похований там же у Вибутах, всі бачили це сумне місце. Ми знали вже, що є участь і є загиблі. Тоді було відчуття чи враження, що це якась спецоперація, що люди там перебувають за якоюсь дуже специфічному угодою, це, як раніше говорили, дуже обмежений військовий контингент. Після 15 серпня стало зрозуміло, що контингент, якщо і обмежений, то дуже великий, і відбулися перші масові втрати. Тоді відреагували, до речі, просто цивільні люди, читачі соцмереж, що звернули увагу на записи «ВКонтакте», коли рідні сповіщали про загибель своїх родичів.

Дуже важливим для мене листом, який, власне кажучи, спонукав мене поїхати до Вибутів на кладовище 25 серпня – це був лист від колишнього військовослужбовця 76-ї дивізії, чинного військовослужбовця, який зараз служить в іншому регіоні Росії, який написав мені про те, що його близький знайомий по службі Леонід Кичаткін загинув, що похорони в понеділок. Він був абсолютно обурений цим приховуванням, приховуванням втрат, приховуванням похорону. І він попросив мене поїхати на цвинтар і подивитися, що там буде. Власне кажучи, цей лист в якомусь сенсі був для мене останньою краплею.

Я не вважаю, що те, що ми побачили, розповіли і опублікували – це було щось різке, дії та рухи. Ми побачили, що був похорон, було очевидно, що це похорон військовослужбовця дивізії, бо там були автобуси дивізії, було дуже багато людей. Я потім казав і зараз можу сказати: я впевнений в тому, що там був похорон не тільки Леоніда Кичаткіна. Але враховуючи, що ми побачили тільки частину прощання, військові виступили категорично проти перебування там сторонніх людей, ми з моїм колегою Олексієм Семеновим, журналістом «Псковской губернии», покинули це місце. Його, на щастя, не впізнали, він спокійно пішов звідти, я теж пішов, але військовослужбовці заявили, що рідні нібито проти того, щоб хтось взагалі був присутній на кладовищі. Там було понад сто осіб, було очевидно, що це не прості похорони. Думаю, що не в Леоніді Кичаткині була справа.

– Нас завжди запитують слухачі: а як ви доведете, що ця людина загинула на території України?

– Знаєте, ми не слідчі органи, не поліція, не Слідчий комітет і не прокуратура, не Головна військова прокуратура, у нас інша професія. Професія журналіста – це бачити і розповідати про те, що людина бачить. Журналіст може говорити виразно, може ставити питання, може робити припущення, суспільство, отримавши цю інформацію, може робити свої власні висновки.

Члени сімей однозначно знали, що це Україна, але люди боялися про це говорити. Про те, що це Україна, я знаю не звідкись, а від членів сімей тих людей, хто, на щастя, залишився живий. Тому що ті, у кого рідні загинули, вони менш схильні про що-небудь з ким-небудь говорити. Але ці люди знали, що їхні рідні живими повернулися з України, бо вони розповіли, де вони були.

Плюс ті два діалоги, які були опубліковані в «Псковской губернии» – це військовослужбовці, (один з них поранений, який пройшов Україну, колишній учасник перших жахливих боїв 18-19 серпня), вони все бачили своїми очима. Я вас запевняю, ці люди в принципі не могли брехати. Вони б ніколи не звернулися до нас із проханням щось опублікувати, якби не їхнє граничне обурення цією таємною війною і тим, чим вона завершилася для абсолютно конкретних людей, у тому числі для Кичаткіна, Осипова та багатьох інших.

– Леве Марковичу, ви розумієте тепер, який механізм приховування втрат російської армії на території України?

– В цілому я розумію, детально про це сказати неможливо. Враховуючи, що сама військова операція проводиться в абсолютно закритому режимі, всі військовослужбовці дають підписку про нерозголошення, порушення – це зайві свободи і дуже серйозні наслідки. Ба більше, рідні загиблих та сім’ї військовослужбовців дають аналогічні підписки, що дуже дивно, тому що цього ніколи не було, але тепер це є. Люди бояться говорити не тільки тому, що вони розуміють, що йдеться про таємну війну, але й тому, що у них є документ, який обмежує їхні права про щось говорити.

– А навіщо їм давати ці підписки?

– Я думаю, що є спільне рішення про те, що офіційна Росія продовжує брехати про те, що військовослужбовці діючих російських регулярних підрозділів перебувають в Україні, ця установка на брехню зберігається.

У цій ситуації приховується все. Що стосується похорону, ми знаємо, що раніше наші загиблі прибували до Пскова, аеропорт Пскова розташований в 15 хвилинах від Кремля, ми єдиний суб’єкт федерації, де аеропорт розташований не те, що в приміській межі, а фактично це центральна частина міста, і цей аеропорт подвійного призначення, він же цивільний і він же військовий. Спочатку загиблих привозили туди, тепер їх привозять в інші куточки міста. Їх намагаються максимально розсортувати. Якщо люди не зі Пскова родом, якщо сім’ї не зі Пскова, то їх відправляють до інших регіонів. Тобто відбувається таке розпорошення похоронів.

У той момент, коли до прощання була прикута величезна увага, то у всій країні були похорони в дивний час: могли бути похорони о 7-ій або о 8-ій ранку, могли бути похорони дуже пізно, бо літо, ще відносно світло, і прощання могло бути організоване на невизначену годину. Але це було в містах.

Що стосується того, як це відбувалося в селах, там ніхто нічого не приховує абсолютно. Один з військовослужбовців Олексій Баранов родом з Кунинського району, там є маленьке село, звідки він родом, там 40 чоловік, школа, де він навчався, його сім’я, всі знайомі, вони всі без винятку прийшли на похорон.

Коли 16 вересня я направив запит до ГВП Фридинського (у нас була інформація від родичів загиблого військовослужбовця з Великих Лук), ми писали запит, у мене був знак запитання, що похований в місті Великі Луки чи близько, ми не знали. Через добу я отримую листа від жителя Кунинського району, який посилає мені відеозйомку 17 вересня, похорони були 17-го, він сам був на похоронах. Ми дізналися, як по-батькові цього хлопця, точну дату його загибелі – 30 серпня. Усе село ховало людину. Приховати неможливо.

Зараз важко, звичайно, можливо, страшно припустити, скільки загинуло людей, але я можу, в цілому оцінюючи ситуацію, сказати, що правду про те, що в Україні є російські збройні сили і втрати великі, цю правду знають достеменно зі стосунків з близькими людьми десятки тисяч людей у нашій країні, якщо мати на увазі коло близького спілкування цих сімей.

– Леве Марковичу, про гроші йдеться? Чи дають людям якісь суми?

– Так, всі зобов’язання виконуються. Навіть у відповіді Головної військової прокуратури було сказано, що за виплатами встановлено контроль військової прокуратури по територіях. Відомо, що наприкінці минулого року, у будь-якому разі, сім’я загиблого отримувала одноразову виплату 5 мільйонів рублів. Припустимо, для Пскова, для районів Псковської області та для села це дуже великі гроші. Бойове поранення – це 1 мільйон рублів.

Найобуренішими виявилися ті, хто не просто вижив, але і не був поранений, тому що був момент, коли ці люди отримували 20 тисяч рублів, вибачте, за війну, і вони були настільки розлючені цією ситуацією, що були практично готові говорити. До речі, в тих випадках, коли це були контрактники, більшість з них звільнилося з армії, поїхали, хто з Пскова, хто з інших військових частин. Тобто, побачивши таку війну, люди відмовилися від цієї професії і покинули армію, таких людей досить багато.

– А чи є розуміння, яке співвідношення контрактників і призовників?

– Я думаю, що перебування там призовників – це виняток з правила. Тому що залежність сімей кадрових військових, у тому числі контрактників від Міністерства оборони колосальна, вони залежать у всьому. Якщо це житло, то Міноборони платить іпотеку, всі допомоги. Як правило, військовослужбовець – це головний, якщо не єдиний годувальник у сім’ї, в цій ситуації просто люди знаходяться майже у кріпацькій залежності від Міністерства оборони.

Зі строковиками інша ситуація, це інші сім’ї, це люди, не залучені в життя Міністерства оборони. Дивізія у нас в цілому сформована на професійній основі контрактниками, але є підрозділи, де є строковики, тому що контракт вже не став настільки привабливим. Він був дуже привабливим наприкінці 1990-х – початку нульових, але коли в цілому рівень життя почав підніматися і з’явилися можливості заробляти більше без ризиків для життя, то конкурс до дивізії скоротився.

Зараз, я думаю, спроби цього року, наскільки стало відомо, спонукати строковиків до підписання цього спеціального контракту на ведення військових дій в Україні пов’язані з тим, що армія не в змозі виконувати планове завдання з комплектації частин для військових дій. Зі Пскова прямувала дуже значна кількість військовослужбовців до України, була одна відправка, друга, а третя не вдалася – не набрали людей. І тоді стали шукати скрізь, бо Псков боїться сказати Москві, що ми не зібрали чергову тисячу осіб. Тому застосовуються усі зусилля, це ситуація всюдисуща, це не тільки псковська – це і частини, дислоковані в інших місцях. Ось цей страх перед невиконанням завдання, готовність його виконувати за будь-яку ціну, призвів до того, що до цього кола тих, хто направляється на додачу до контрактників, потрапили призовники, яким пропонується цей контракт.

Єдине, що змінилося з серпня, якщо в серпні людей обдурили повністю, тобто їх кинули до Ростова нібито на навчання зі Пскова, там їх три дні протримали в таборі, потім 18 серпня їх перекинули через кордон, віднявши всі засоби мобільного зв’язку. І тільки перейшовши через кордон, вони дізналися, що вони на території України.

– Ці сили, власне, наступали на Іловайськ?

– Я думаю, що в тому числі так. Але при цьому шок від зникнення сотень, можливо, в масштабі всієї армії тисяч людей з поля зору близьких, сімей призвело до вибуху обурення, страху, пошуку цих людей всіма можливими способами. Я знаю, що сім’ї зверталися і до військової прокуратури, просили зустрічей з командирами військових частин, командири відмовляли в цій зустрічі, чим остаточно переконували людей у тому, що відбувається щось недобре.

Одна жінка в Пскові розповідала мені, що коли вона дивом вчепитися за рукав одного зі старших офіцерів одного з полків нашої дивізії і сказала: ну слухайте, ми ж телефонуємо за всіма номерами, ніхто не відповідає. Нехай хоч хтось скаже, де наші люди. Він нічого їй не сказав. Коли вони зателефонували ще через якийсь час, їй сказали: так вони бігають тут по казармах, скінчилися гроші на мобільному телефоні, вони не заплатили, ви їм не можете додзвонитися, тому що немає зв’язку. Люди клали гроші на мобільні телефони в надії, що вони заговорять, але не вийшло. Тепер інакше, тепер всі знають, що вони йдуть на війну. І як мені розповідали знайомі, частина контрактників, коли їм пропонували контракт в Ростові до переходу, як вони називають, «стрічечки», говорили: туди ми не підемо. Тоді їх звільняють, просто негайно розраховують, дають підписку про нерозголошення і відправляють. Люди виїжджають до Пскова вже цивільними.

– У них при цьому зникає іпотека та інше?

– Я думаю, у кожного своя ситуація. Можливі випадки, коли Міністерство оборони припиняє платити іпотеку, тому що воно платить тільки за чинного службовця. Значить люди йдуть у нікуди. Це легше зробити самотнім, як ви розумієте, це складніше зробити сімейним.

– З іншого боку, ціна цього всього. Зараз з’явилася інформація «Файненшл Таймс» про те, що президент України Петро Порошенко погрожував Володимирові Путіну розкрити дані про втрати на Донбасі і сказав, що його адміністрація опублікує в інтернеті ось ці дані, зокрема, жетони, вилучені у загиблих або захоплених у полон. Це, нібито, вплинуло на укладення Мінських угод. Взагалі таке може бути – ось ці жетони як доказ?

– Ви знаєте, жетони – це механічне виробництво, власне кажучи, жетон як такий можна і зробити. Інша справа, що у жетона є унікальний номер, за цим унікальним номером визначається людина, і далі або армія пред’являє живу людину і всі питання закінчуються, як це було в серпні-вересні, коли їм говорили: ось ви стверджуєте, що всі брешуть з приводу цих загиблих. Будь ласка, покажіть живих. Жодного живого, на жаль, не показали.

– Порошенко пообіцяв, що його чиновники зв’яжуться з матерями і дружинами російських солдатів і розкажуть їм про долю їхніх близьких.

– Ви знаєте, що не Порошенко повинен займатися, на мій погляд, пошуками сімей російських солдатів, а російська держава має займатися пошуками сімей російських солдатів з повідомленням їм про те, що сталося і поясненням позиції держави в цьому питанні.

Я думаю, що ці погрози – це дуже двозначна позиція, що з одного боку, що з іншого. Жодна з двох сторін фактично де-юре війну не визнала. Тобто кожна сторона має намір досягти своєї мети, з одного боку Путін, з іншого боку Порошенка, тими чи іншими засобами. Відсутність війни юридично з веденням війни фактично – це жахлива ситуація, в тому числі вона жахлива для військовополонених. Це дуже важка ситуація, тому що юридично вони не захищені взагалі нічим.

– Бачите, по-моєму, ще є крім відправлення контрактників та іншого, система вербування, коли з нескінченної російської армії різних охоронців, які досить безглуздо живуть, формують всі ці підрозділи «ДНР» і «ЛНР» так звані.

– Це все людське око.

– Ви вважаєте, що це не масова система?

– Я вважаю, що це не масова система, їх небагато, але їх намагаються ретельно показати. Коли у нас була оприлюднена інформація про Псков, про загиблих, тут же з’явився якийсь доброволець, який повернувся звідти, у нього взяли інтерв’ю, опублікували практично всі онлайнові ЗМІ інтерв’ю з цією людиною. Це була людина, готова вбивати, яка шкодувала, що мало, треба було би більше. Він повернувся, виконавши ту роботу, яку він вважав для себе роботою гідною чоловіка. Тому такі операції прикриття робилися і будуть робитися. Але як ви розумієте, у «воєнторзі» стільки зброї не купиш, щоб взяти з собою рюкзачок для далеких подорожей... І на принципах добровільного найму «ополченців» не сформуєш – це зовсім інша ситуація.

– Ви зверталися до Головної військової прокуратури, я так зрозумів, що вся відповідь складається із посилання в основному на те, що все страшенно секретно, і користі від цього не було?

– Не зовсім так. Я вважаю, що це була найповніша відповідь, отримана з усіх запитів, спрямованих куди б то не було під час цього конфлікту. По-перше, Головна військова прокуратура підтвердила, що ці люди загинули, всі 12-ть осіб, які були згадані.

– На навчаннях?

– Ні, вони підтвердили: «за межами місць постійної дислокації». Тобто відповідь етично дуже вивірена. Люди, які її писали, ні розуму, ні серця не позбавлені. Вони підтвердили, що всім виплачуються соціальні допомоги, Головна військова прокуратура в тому числі контролює прокуратуру на місцях у виконанні цих соціальних зобов’язань.

Потім була фраза про те, що перевірені накази про направлення цих військовослужбовців за межі місць постійної дислокації, але з цього місця починається державна таємниця, відповідно, це не може бути оприлюднене. Але в діях осіб, які підписали ці накази, складу злочину та порушення законодавства не виявлено. Ось така була відповідь.

Тобто, на мій погляд, ця відповідь підтвердила, на жаль, загибель цих 12 військовослужбовців, вона підтвердила, що вони загинули не в Пскові, а за межами місць постійної дислокації, і підтвердила, що держава несе соціальні зобов’язання щодо сімей загиблих. Відповідь я вважаю дуже і дуже інформативною. Я навіть можу сказати більше: мені відомо, що якісь абсолютно специфічні особи писали доноси не тільки на мене як людину, яка направила запит до Головної військової прокуратури, але й на Головну військову прокуратуру, що вона посміла взагалі відповідати на такі запити. Тобто в розумінні цих донощиків (вони забажали залишитися невідомими як це модно у доносах», Головна військова прокуратура не повинна взагалі відповідати на запити, листи про загиблих військовослужбовців. Так що ця відповідь і, можливо, деякі інші, які побічно підтверджують факт втрат, викликала певну реакцію у людей війни.

– Ще звертає на себе увагу поява указу Володимира Путіна про компенсації сім’ям загиблих, і увага – зниклих безвісти під час навчань.

– Це не указ – це були зміни до закону. Вони писалися рік тому, їх ініціатором був один з членів Ради федерації. Я вивчав цей закон.

– А там було «зниклі безвісти»?

– Там була інша ситуація. Справа в тому, коли люди залучаються на військові збори, то їхній статус дуже короткостроковий. Припустимо, військові збори 40 днів, їхній статус триває 40 днів. Але там теж бувають сумні події. І компенсації людям, які постраждали, припустімо, поранені, які залишилися в живих чи, не дай Боже, загинули під час військових зборів у законодавстві не були прописані.

– «Зниклі безвісти», напевно, там цього не було?

– Ви знаєте, військові збори в російській армії така ситуація, що зниклі безвісти можуть бути і на військових зборах. Враховуючи, що дата підготовки цього закону, написання цього проекту – це осінь 2013 року, тобто навіть до подій на Майдані.

– А реалізація закону?

– Ви знаєте, у нас законопроекти йдуть через парламент роками іноді. Враховуючи той текст, який я бачив в самому законопроекті, він не був безпосередньо мотивований Україною. Окрім того, назвати це військовими зборами вкрай складно – це дуже складна правова конструкція.

На мій погляд, це здетонувало в суспільстві, тому що всі думали про це і намагалися зрозуміти, як держава, якими фіговими листками буде прикриватися. Я думаю, що тут просто існують закриті документи, держава як фінансує саму війну за закритими рішенням, точно так само фінансує компенсації сім’ям загиблих.

– Леве Марковичу, все-таки зараз у вас є уявлення про масштаб втрат російських військовослужбовців? Ми знаємо про 5 тисяч осіб, які за мінімальними оцінками загикнули на території Донбасу під час російсько-української війни. Військовослужбовців, громадян Росії, як Ви думаєте, скільки?

– Ви знаєте, ця оцінка зараз, я думаю, не може бути озвучена в числовому варіанті.

– У порядковому – сотні, тисячі?

– На мій погляд, втрати тих військових підрозділів, які знаходяться у Пскові, є тризначними. За всіма непрямими джерелами, все, що ми могли побачити, я не можу сказати, що це сотні першої черги – сто з чимось, я не виключаю, що це більше, тому що це постійно діючі військові підрозділи, поранених приблизно в два рази більше.

Якщо подивитися на сумарні втрати російських збройних сил у масштабі країни, я думаю, що це число вже є чотиризначним. Але більш точно сказати абсолютно неможливо, тому що приховування втрат полягає у тому числі і у всілякому приховуванні будь-якої інформації про факт загибелі.

Ми ж бачили цю жахливу ситуацію, коли після уваги до перших похоронів спочатку з могил були зняті всі іменні таблички і з вінків були зняті стрічки з вказівкою на рід військ і конкретні підрозділи. Потім, коли шок виявився не меншим у суспільства, ніж від факту цих втрат, через кілька днів на могилах з’явилися кам’яні пам’ятники з портретами, з датами життя – це була зворотна реакція, але там уже нічого не говорилося в принципі, ким пам’ятник встановлено і від кого. Це не були пам’ятники від рідних, це ставила дивізія. Ось такі різко мінливі настрої. Зараз я не знаю людей в Пскові, які займалися б свідомим щоденним моніторингом втрат дивізії. По-перше, ні в кого немає такого завдання, таких людей я не знаю. Те, що люди бачили в серпні, адже ми не одні їздили на цвинтар, коли це сталося. Багато знайомих мені людей поїхали туди, зробили відеозйомку, фотозйомку, опублікували на підтвердження того, що це було.

– Просто це ж не зупинилося в серпні, війна в Україні триває.

– Війна, на жаль, триває. Висновок, який був зроблений і політичним, і військовим керівництвом зі втрат, полягав тільки в тому, що воювати потрібно краще і більше, але ще більш таємно.

– Я хотів би вас запитати про позицію партії, як члена бюро: як Ви вважаєте, чи повинні бути противники війни з Україною поразниками? Чи повинна кримсько-донбаська війна з Україною закінчитися поразкою нинішнього режиму?

– По-перше, противники цієї війни – це захисники людей. Нам потрібна не поразка збройних сил і не поразка держави, нам потрібно врятувати життя. Ми вважаємо війну найжахливішим проявом державної політики. Наше завдання – це зупинити війну. Це перше.

І найкращий спосіб зупинити війну – це її припинити, розвівши війська. Вибачте, хто виграв і хто програв – це інше питання. Я думаю, що історики, політики чи військові двох або трьох країн можуть у цій ситуації давати діаметрально протилежні оцінки, і нехай вони сперечаються ще тисячу років, аби всі були живі, ті, хто зараз ще живі. Тому це не питання поразки армії чи поразки держави – це питання збереження життів.

Що стосується російського режиму, я вважаю, що те, що режим Володимира Путіна – це політичний банкрут, розуміли всі люди, що розбираються в російській політиці, не вчора і не позавчора, навіть не рік тому. Те, що режим знаходиться в стані вичерпаності всіх своїх ресурсів, якщо й були у цього режиму якісь творчі потенціали, вони благополучно закінчилися ще в першому десятилітті нульових років.

Все, що відбувається, починаючи з 2011 року, якщо чесно, не з 2011 року, в принципі з моменту прийняття рішення про реінкарнацію, про зміну місць двох політиків в двох кріслах – це вже загнивання і розпад цього режиму. Всі подальші наслідки – це всього лише наслідки.

Коли рішення може прийматися однією людиною фактично без будь-яких інтелектуальних страховок – це теж ситуація самоізоляції. Тому що люди, які зараз могли би сказати: «Володимире Володимировичу, Ви не зовсім маєте рацію, ось тут є сенс вчинити інакше, ось це помилка, ось так робити не слід».

В оточенні Путіна ці люди відсутні біологічно, їх зачистили всіх. Тобто поряд з ним зараз дуже своєрідна політична тусовка абсолютно відв’язаних відморожених людей, які дозволяють все, що завгодно, аж до ядерного удару.

Ось зараз на цій дошці у них стоять всі фігури. Якщо так станеться, що їм потрібно буде рушити зовсім до божевілля, вони рушать, тому що це такі люди. Відповідно, ніякої противаги цим людям, ніякої альтернативи.

До речі, я впевнений, одна з причин брехні про війну полягає в тому, що Путін і цей специфічний гурток навколо нього розуміють: якщо відкрито сказати про війну з Україною, суспільство не підтримає. Вони брешуть в тому числі через страх правди перед суспільством. Вони повністю заплуталися, вони до такого ступеня заплуталися, що вже не знають, яка брехня буде їм у спасіння.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакціїї Радіо Свобода

На тему вивезення до Росії «вантажу-200»:

Росія приховує загибель росіян в Україні, підміняючи документи загиблих − СБУ

Солдати Росії розкривають правду про війну Путіна проти України (світова преса)

Російських солдатів змушують їхати на Донбас – Лев Шлосберг

Військові Росії вперше увійшли в Україну як Червоний Хрест (світова преса)

Телебачення Росії не може пояснити обвал рубля і «вантаж-200» з України – помічник держсекретаря США

Росія вже втратила на Донбасі більше солдатів, ніж США в Іраку за 12 років (світова преса)

Росія: у Ростові 250 призовників відмовилися їхати воювати на Донбас

Державна таємниця Росії. Загиблі на Донбасі російські десантники

Аеропорт Донецька намагалися взяти до дня народження Путіна – правозахисниця

На Донбасі воює 75% «ополченців» із Росії – друг 18-річного загиблого юнака

Втрати російської армії на Донбасі сягають до 4360 осіб – правозахисниця

У Росії в СІЗО помістили 73-річну правозахисницю, яка розслідувала справи про загибель солдатів

Російські вояки на Донбасі. Наказано брехати

Зниклі безвісти вояки Росії на Донбасі

Місто Росії, яке чекає на труни з Донбасу

Російські вояки повертаються у трунах зі «смертельної відпустки»

У російському Брянську «афганці» проти війни в Україні

Секрети «таємної війни Путіна»