Місто Росії, яке чекає на труни з Донбасу

Віктор Рєзунков

15-16 серпня для участі в бойових діях на сході України із Пскова була відправлена перша тисяча осіб із 76-ї десантно-штурмової дивізії, яка дислокується в місті. Назад прибули труни. Десантники та їхні родичі відмовляються від «відрядження». Є інформація, що командування тепер збирається відправити в Україну призовників-«строковиків».

Події в частинах 76-ї гвардійської десантно-штурмової Чернігівської дивізії завжди визначали життя в Пскові, і в цілому – в Псковській області. Військовослужбовці цієї дивізії для багатьох сімей є єдиними годувальниками, на них оформляється військова іпотека, яка практично забезпечує сім’ї житлом. Не дивно, що в разі початку бойових дій, чи то в Чечні, в Грузії чи, як зараз, в Україні, весь Псков завмирає і, затамувавши подих, чекає: чи пошлють їхніх батьків, чоловіків, синів і братів у гарячу точку, чи ні. При чому інформація про це завжди ретельно приховується командуванням дивізії. Десантників попереджають «про нерозголошення». А в самій дивізії нещодавно була скасована посада офіцера зі зв’язків зі ЗМІ.

Звісно, приховати таку інформацію від суспільства неможливо. Перший «дзвінок» пролунав 16 серпня, коли стало відомо про відправку в Україну близько тисячі десантників. Лідер псковської організації партії «Яблуко», депутат Псковського обласного зібрання Лев Шлосберг розповів про те, що наразі йому відомо про участь псковських десантників у бойових діях на Донбасі.

«Псков знає, що 15-16 серпня на Україну була відправлена збірна бригада, складена на основі підрозділів 76-ї десантно-штурмової дивізії. Ця бригада після 18 серпня вступила у бойові дії на території України, перейшовши кордон у Ростовській області. Вона зазнала втрат. Саме тоді загинув Леонід Кичаткін, який отримав величезну популярність, і багато інших військовослужбовців, точне число яких невідоме. Люди, які принесли нам записи розмов, опубліковані в останньому номері газети «Псковська губернiя» у статті «Всю роту поклали», стверджують, що перша зведена рота, що входила в цей склад збірної бригади, загинула майже повністю. У живих залишилося близько 10 осіб. Штатний склад роти – 80 осіб, але він може бути і більшим, залежно від військового завдання. Відповідно, якщо припущення самих військовослужбовців вірні, то виходить, що загинуло не менше ніж 70 осіб. Тільки з одного військового підрозділу», – каже депутат.

Лев Шлосберг додає, що таких рот було кілька, тому загальний масштаб втрат оцінити дуже складно.

«Було відомо (і люди, пов’язані з дивізією, про це говорили відкрито, і Псков теж про це знав), що на 29 серпня була запланована відправка до України ще однієї збірної бригади, ще однієї тисячі осіб. Люди буквально сиділи на валізах і чекали наказу. Але 29 серпня того наказу не надійшло. За тим уривчастими відомостями, які є зараз, відправки поки ще не було. Можливо, масштаби міжнародного скандалу, в тому числі і розкриття частини інформації про загиблих російських військовослужбовців, зупинили ці плани і змусили або відстрочити відправку, або скасувати її взагалі», – зазначає Шлосберг.

«Відомо, – продовжує він, – що дивізія отримала завдання на формування трьох бригад, тобто три рази по тисячі осіб, і з формуванням вже третьої бригади виникли дуже серйозні проблеми. Люди відмовляються йти на цю війну. Обурюються самі військовослужбовці. Вони відмовляються бути «гарматним м’ясом», яке незаконно переміщують на територію іншої держави для ведення цих бойових дій. Крім того, рішуче проти відправки заперечують сім’ї військовослужбовців. Їм не потрібен «вантаж 200». Тому з’явилася інформація, що третю бригаду формуватимуть за рахунок солдат строкової служби, в примусовому порядку, провівши «Курс молодого бійця» і змусивши підписати контракти. Такі були плани», – говорить депутат.

Лев Шлосберг зауважує, що в такі плани можна вірити, оскільки, за його словами, ставлення до законності в російській армії – надзвичайно низьке.

«Окрім того, з кількістю жертв і раніше не рахувались, і зараз не рахуються. Тобто, якщо сказано, що є неофіційна військове завдання і потрібно домогтися його виконання, взяти Донецьк під свій контроль, взяти Луганськ під свій контроль, попрямувати до Маріуполя або ще що-небудь, то будуть послані сили в тій кількості, яка буде визнана за необхідне для здійснення цього завдання. І, якщо люди загинуть, якась частина людей, їм на зміну будуть послані інші люди. Ніхто з осіб, що ухвалюють політичні рішення, давно над убитими не плаче. В цьому причина безумства ухвалених політичних рішень. Люди, що їх ухвалюють, давно перейшли «бар’єр крові». Для них не існує масштабу особистої трагедії людини. У них в головах залишилася одна шизофренічна геополітика, і вона остаточно звела їх з розуму», – констатує депутат.

Після публікації в газеті «Псковська губернiя» статті «Війна спише все» про загиблих в Україні десантників, 29 серпня на Льва Шлосберга було скоєно напад, він отримав травму голови і струс мозку, й зараз залишається на лікуванні в Псковській обласній лікарні, де біля його палати чергують два охоронці, виділені в.о. губернатора Андрієм Турчаком. Через тиждень після нападу в Псков зачастили журналісти. Напади тепер вже на них, всього було дев’ять випадків протягом всього цього часу, каже співробітник газети «Псковська губернiя», письменник Андрій Семенов.

«До цих подій у Пскові ніколи не було нападів на журналістів. Всі ці журналісти, за винятком Льва Шлосберга, були з інших міст, із Москви, Петербурга. І в таких умовах псковським журналістам теж стає небезпечно працювати. Пересуватися по місту, а не тільки по кладовищах, де ховають військовослужбовців... Варто сказати, що у нас вибір невеликий. Або ми розповідаємо про те, що відбувається, або ми мовчимо. Велика частина псковських журналістів, судячи з усього, обрала другий шлях. Вони мовчать», – каже Андрій Семенов.

Ніхто в Пскові, наприклад, не зміг нічого з’ясувати про те, куди відправилися в тримісячне відрядження бійці, що входять до складу дивізії підрозділи спецназу ГРУ, які, до речі, до 8 вересня мають повернутися. Ця таємничість, загибель товаришів, невизначеність статусу десантників, що відправляються до України, офіційне заперечення того, що Росія веде військові дії на території цієї країни, постійний обман з боку командирів – все це викликало невдоволення в частинах 76-ї дивізії і серед їхніх близьких. Десантники надали Льву Шлосбергу запис телефонних розмов учасників бойових дій. Завдяки цим переговорам можна уявити, які серйозні втрати понесли десантники. Чому десантники вирішили розповісти правду?

«На наших очах змінилося багато командувачів Псковською дивізією. Вони знаходяться тут, як правило, дуже обмежений час. Для Пскова – це високопоставлені військові, – зазначає Андрій Семенов. – А для всіх Збройних сил це всього лиш командири одного з провідних бойових підрозділів. Над ними є особи, які ухвалюють рішення. До них належать головнокомандуючий і міністр оборони. І все. Навіть командувач Повітряно-десантних військ (ПДВ) – це всього лише виконавець. Тому говорити про позицію військових на рівні Пскова взагалі неможливо. Її немає за визначенням. По-людськи люди обурені дуже сильно. Ми б ніколи не отримали ці записи, якби люди не заперечували проти такого скотинячого ставлення до себе. Вони – військові. Це – їхня робота. Вони можуть воювати, де завгодно. Можуть в Україні, можуть в Німеччині, можуть в Африці... Куди пошлють, там і будуть воювати. Але вони хочуть знати, що це – законний наказ, що держава офіційно веде війну і їм поставлена військова задача. Але коли командуючий ПДВ їм каже в обличчя: «Наша дивізія не зазнавала бойових втрат». А в них кожен день похорон, їм хочеться набити морду цьому начальнику. І вони про це говорять абсолютно прямо і відверто. Так використовувати збройні сили – дуже образливо, принизливо і дуже підло».

«Це той внутрішній протест, який зріє. Але в російській армії він ніколи не вийде на поверхню. Уявити собі, що в царській Росії збунтувався який-небудь імператорський полк, можна було, могли навіть вийти на Сенатську площу. А полки сьогоднішньої російської армії не збунтуються. Але буде деякий настрій. А зараз влада боїться навіть настроїв! І цей настрій, який виник в армії після цих таємних боїв, таємних втрат, таємних похоронів для влади – абсолютно руйнівний. До влади стали ставитися зі зневагою. «Ви послали нас на війну? Ну, скажіть, чорт візьми, що у нас – війна! Прямо дайте нам наказ іти туди-то. Ми підемо. Ми військові. Але ви нас за людей не вважаєте. Як ви можете говорити, що нас там нема, якщо ми там є? Як ви можете говорити, що ми не несемо втрати, коли ми несемо втрати. Як ви можете ховати нас таємно і знімати таблички з іменами і датами життя і смерті з хрестів? Хто давав вам таке право?». І влада злякалася цієї реакції», – каже депутат.

Лев Шлосберг переконаний: напад на нього 29 серпня було ретельно сплановано.

«Люди знали маршрути, за якими я ходжу містом, знали, де я живу, де моя громадська приймальня. Вони чітко прорахували місце, де було найбільш зручно здійснити напад. І діяли дуже професійно. Вони мене відразу ж «вимкнули» ударом ззаду по голові, а потім били лежачого. Подій після удару, які сталися зі мною протягом півтори години, я не пам’ятаю зовсім, прийшов в себе вже тут, у лікарні. Питання полягає у рівні ухвалення рішення про моє побиття. Чи образився, грубо кажучи, на мене хтось у дивізії або поруч з дивізією, або образився хтось у Москві? Це – важливе питання. Якщо рішення було ухвалене роздратованими військовими, що не виконали наказ про режим секретності, це – одна справа. Якщо рішення ухвалювали які-небудь гопники, пов’язані з військовослужбовцями, це – ще одна ситуація. А якщо це рішення осіб, уповноважених у політичні рішення, публічно і не публічно, то це – акція політичного залякування за всією своєю фабулою, за сюжетом. Я, безумовно, схиляюся до цього варіанту, але він повинен бути доведений слідством. Я не можу зараз назвати жодного імені з передбачуваних організаторів. Дізнатися їх імена (а я впевнений, що їх – кілька людей) можна буде, лише, вийшовши на виконавця і змусивши його говорити. Але це – питання до слідства. У нього в руках відповідні інструменти», – говорить Шлосберг.

При цьому в Псковській області зараз завершується кампанія дострокових виборів губернатора і голів муніципальних округів. Леву Шлосбергу, як і Оксані Дмитриєвій у Петербурзі, не дозволили подолати «муніципальний фільтр», що призвело до різкого зростання числа охочих зіпсувати 14 вересня бюлетені.

«Виконувач обов’язків губернатора Андрій Турчак з початку передвиборчої кампанії експлуатував тему «Криму» і «України» на повну. Після анексії Криму я був представлений як «зрадник» і представник «п’ятої колони», і це був нормальний хід людини, що сповідує «нашистські» погляди. У відповідь я консолідував ту частину суспільства, яка протестує проти такої політичної позиції. Наше протистояння призвело до певної поляризації суспільства. Мені відомо, що ще до Криму і України Андрій Турчак продавив через адміністрацію президента рішення про мою неучасть у виборчій кампанії. Він вважав мене, цілком обґрунтовано, єдиним непідконтрольним суперником. Він не помилився, але при цьому вони очікували, що «муніципальний фільтр» буде для мене абсолютно непереборною перешкодою. Однак, коли за перший тиждень ми зібрали більше ніж п’ятдесят підписів, а за другу ще тридцять і стало зрозуміло, що шанси виходу на вибори існують, тут були використані всі важелі впливу, персональні переговори з главами районів, з депутатами районних зібрань. Вони нічого не змогли зробити з депутатами сільських і міських поселень. Ми набрали максимальну кількість – 113 підписів. А з депутатами районних зібрань, яких потрібно було мінімум, – 44, ми набрали – 36, тобто виконали на 95 відсотків всі вимоги. Вони, звичайно, не очікували, що ми так близько підійдемо до виборів. Вони б могли нас допустити. Але злякалися. Тепер у них – проблема. Ніхто не хоче йти на вибори. Цей ганебний цирк людям, які поважають себе, не потрібен. Я впевнений, що буде дуже низька явка. Буде багато голосувань від безвиході за Турчака. Але я знаю дуже багато людей у Псковській області, які дзвонили мені і говорили, що вони підуть на вибори для того, щоб зробити бюлетені недійсними. Для Псковської області така тактика називається – «п’ять хрестів». П’ять кандидатів отримають по хресту, в кожній клітинці бюлетеня», – розповідає Лев Шлосберг.

27 серпня на вулиці Космічній випадковий перехожий встиг сфотографувати близько десяти порожніх нових трун, деякі в целофані, які були звалені на території військової частини. Головний редактор газети «Кур’єр. Псков-Великі Луки» Олег Константинов, який приїхав туди через годину, зміг лише сфотографувати порожнє місце – труни швидко прибрали. Спроби журналістів що-небудь дізнатися у військових успіхом не увінчалися, розслідування довелося припинити, говорить він.

«Логічно міркуючи, можна зрозуміти: труни просто так не викидаються. Ми дійшли висновку, що загиблі десантники були розвезені до інших місць, в Псков їх не привозили. Ці труни просто не знадобилися. А на Русі є традиція: про запас труни тримати не можна, погана прикмета. В цьому випадку, напевно, так і вчинили. Виходячи з тієї інформації, яку ми отримали напередодні, ми зробили висновок, що до 27 серпня можна було вже говорити про 10-16 загиблих десантників», – каже Константинов.

Із травня цього року, відразу після анексії Криму, Міністерство оборони Росії почало великомасштабну акцію набору контрактників у ПДВ. До Пскова служити у спецназі їдуть з усіх кінців країни. Із одним із таких добровольців, який просив не називати його прізвище, Тимуром із Дагестану, ми розговорилися. Його історія проста.

– Я – Тимур. Мені 30 років. Я родом з Дагестану. Народився в місті Кизил-Юрт. Навчався в школі №5. Школу закінчив у 2001 році. Поступив в Дагестанський державний технічний інститут за спеціальністю інженер-радіотехнік. Я вирішив для себе влаштуватися на службу за контрактом в російську армію. Тому приїхав у Псков із міста Великі Луки. Там я проходив строкову службу в одній з частин. Там і з дівчиною познайомився. Закохався. Поїхав після служби додому, але через рік назад повернувся, бо листувалися, передзвонювалися. Прожили три роки цивільним шлюбом, народили сина, поїхали до мене додому, зіграли весілля. Це було в 2010 році. Але потім довелося поїхати у Великі Луки, бо дружині, росіянці було непросто в Дагестані. А мені скрізь добре, головне, щоб дружина була поруч. Роботу тут мені було важко знайти. У себе на батьківщині я працював за фахом: інженером-конструктором, програмістом, інженером-технологом. А сюди приїхав став працювати вантажником, на будівництві... Це, звичайно, набридло. Вирішив отримати нормальну спеціальність. Знайшов в інтернеті інформацію про службу за контрактом. Зібрав документи. Проходжу зараз медкомісію. Хочу потрапити в спецназ.

– А якщо Вас пошлють в Україну?

– Я не боюся туди їхати. Розумію, що там відбувається дурдом, нічого хорошого. Мені говорили, що туди відправляють хлопців, що їх там вбивають. Але, поки там не опинишся сам, про це точно сам і не дізнаєшся. Я так вважаю.

– А якщо вас же змусять стріляти в людей?

– Можуть ... Але стріляти ж по дітях і по жінках не будеш.

– Як вам будуть оплачувати службу за контрактом? Якісь добавки є за участь у бойових діях?

– Ні. У нас приходиш в частину, і там повідомляються стандартні розцінки. От 20-30 тисяч рублів у спецназі, в десанті. А звичайний мотострілок – 17-19 тисяч рублів в місяць, – говорить Тимур.

(Оригінал публікації на сайті Російської редакції Радіо Свобода)