Після відходу з аеропорту основним плацдармом українських військ у районі Донецька залишається селище Піски, крайні будинки якого розташовані в декількох сотнях метрів від торця злітно-посадкової смуги. Обстріли селища з боку Донецька тривають практично цілодобово всі останні дні. Незважаючи на це, туди приїжджають українські волонтери – щоб вивезти мирних жителів, які залишилися в Пісках, і доставити гуманітарну допомогу та необхідні солдатам речі.
Київський волонтер Ольга Гальченко з подругою їздила до Пісків минулими вихідними і збирається туди знову – незважаючи на складну ситуацію в зоні АТО. В інтерв’ю Радіо Свобода вона розповіла, в який момент на шляху до Донецької області з української столиці починаєш відчувати запах війни, як колишній «Беркут» міняв дівчатам пробиті колеса, як допомагає чи заважає волонтерам Міністерство оборони і що вона відчуває, коли дізнається, що куплена для військових дорога техніка була знищена в бою.
– Чим Ви займалися до початку бойових дій на сході України?
– У мирний час я працюю в правозахисній організації, ми намагаємося забезпечити безкоштовну правову допомогу для населення в регіонах України.
– Як Ви добиралися до Пісків, до Донецької області, наскільки складно це було зробити?
– Я добиралася на своїй машинці, поки це ще нескладно, кажуть, будуть спеціальні перепустки (в зону АТО), я їздила минулими вихідними, ще жодних перепусток не було. Просто по навігатору, виставили в ньому Красноармійськ (місто в 50 кілометрах від Донецька, підконтрольне української армії – ред), сіли, поїхали, проїхали без пригод всі блокпости, крім останнього, на якому пробили собі колеса. А так – доїхали без проблем.
– У який момент, коли їдеш з Києва до Донецької області, починаєш, що називається, відчувати «запах війни»?
– Відчувається вже десь на кордоні з Дніпропетровською областю, коли наближаєшся до Донецька, коли починають з’являтися покажчики на Донецьк, Луганськ... Там з’являються перші блокпости, наші блокпости стоять, з’являється військова техніка на дорогах, там вже відчувається, що ти наближаєшся до зони конфлікту.
– Волонтери в нинішніх умовах, за визнанням самих військових, це ключова ланка всієї війни – вони і вивозять мирних жителів із зони бойових дій, і збирають допомогу, і самі купують та доставляють необхідні солдатам речі і обладнання. З якими труднощами Вам доводиться стикатися?
– Основна складність – це коли треба дістати щось саме з військового обладнання. Усілякі побутові речі, починаючи від господарського мила і закінчуючи автомобілями, все це цивільні люди можуть самі купити, попередньо зібравши гроші. Коли заходить мова про такі речі, ну, не знаю, як приціли на ДШК (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова і Шпагіна – ред.) або ще якісь речі, які є у вільному доступі тільки у Міністерства оборони, – тоді, звичайно, набагато складніше все це знаходити, доставляти, тому що тут, з одного боку, волонтери, прості люди, а з іншого – бюрократична машина Міноборони.
– Тобто ця бюрократична машина скоріше заважає волонтерам, ніж допомагає?
– На жаль, швидше заважає. Зараз якось намагаються налагодити якусь взаємодія між волонтерами та міністерствами, але це все йде зі скрипом, скажімо так. Але я сподіваюся, що в майбутньому ця ситуація буде поліпшуватися і ми зможемо працювати злагоджено.
– Що відчуває волонтер, який зібрав гроші, пройшов через усі бюрократичні перепони, купив дорогу техніку, наприклад, тепловізори або машину, доставив це військовим, а через кілька днів дізнається, що все це пропало, згоріло, знищено під час чергового бою?
Якщо якась річ вийшла з ладу, це означає, що нею користувалися під час якихось бойових дій, значить, вона по-справжньому там потрібна і її втрату треба відшкодувати
– У нас недавно таке було: ми збирали гроші, купили джип, в Піски. Машина «потрапила під роздачу», зараз відвезли її на ремонт, вона поки не на ходу. Що відчуваєш... Відчуваєш, навпаки, що треба відшкодувати цю втрату. Ми зараз збираємося діставати нову машину і туди передавати, щоб замінити ту, яка на ремонті. Це, скоріше, стимул продовжувати нашу роботу зі ще більшим зусиллям. Якщо якась річ вийшла з ладу, це означає, що нею користувалися під час якихось серйозних бойових дій, значить, вона по-справжньому там потрібна і її втрату тим більше треба відшкодувати.
– Я побачив у вас в Фейсбуці, що на новорічні свята ви були в Москві. Як би Ви описали побачене і почуте там, чи вдалося Вам відчути настрої людей, чи відповідають Ваші враження поширеній в Україні думці про те, що в Росії переважна більшість людей підтримує війну з Вашою країною?
Думаєш, що тебе там будуть зустрічати якісь страшні орки, які тебе розірвуть на частини тільки за те, що ти з України
– Коли ми тільки збиралися до Москви, було, звичайно, багато побоювань. Коли дивишся деякі російські новини, а ще гірше, коли почитаєш коментарі в інтернеті, стає просто страшно. Думаєш, що тебе там будуть зустрічати якісь страшні орки, які тебе розірвуть на частини тільки за те, що ти з України. Але, як завжди, реальність виявляється не такою однозначною, як в інтернеті. Насправді ми зустріли дуже позитивних, дуже цікавих людей. Люди, з якими ми спілкувалися, – не скажу, що вони прямо всі підтримували Україну, але вони ставили питання, цікавилися тим, що відбувається насправді, це було найприємніше. Вони намагалися дізнатися правду, відокремити фальшиві новини від справжньої інформації, це найважливіше. Якщо люди продовжують думати, аналізувати, шукати інформацію, це означає, що вони її рано чи пізно знайдуть.
– Повертаючись до Донецької області, що Вам запам’яталося найбільше під час цієї поїздки до Пісків, люди, ситуації, щось ще?
– Найцікавіша ситуація була, коли ми, в’їхавши вже вночі на донецьку трасу – нам залишалося десь 70 кілометрів до Донецька, – потрапили в аварію, пробили обидва колеса. Ми були змушені просити про допомогу на найближчому блокпості. Хлопці, які там опинилися, військові, з автоматами, все як годиться, у формі, стали міняти нам ці колеса. Я спочатку запитала: «Ви, напевно, армія України? Спасибі вам велике!». Вони сказали: «Ні, ми не армія», потім інший сказав: «Ми взагалі-то міліція». А третій додав: «Ми, насправді, колишній «Беркут». Вони сміялися, казали: «Ви, напевно, ніколи не думали, що вам «Беркут» буде колеса міняти?». І дійсно, якби мені хтось рік тому сказав, що ось у цьому «Беркуті», який стояв проти нас на Майдані, є нормальні люди, які здатні допомогти двом дівчатам, що потрапили в аварію, поміняти колесо, я б ні за що не повірила. Але, як бачите, і таке буває.
Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода
