Київ – Мистецтво шістдесятників у п’яти українських містах дослідили київські мистецтвознавиці Ольга Балашова та Лізавета Герман. Їхня книга – збірка статей різних дослідників – вийде друком вже восени. За часи незалежності це чи не перша спроба системного погляду на альтернативне мистецтво епохи застою та відлиги. А упорядниці кажуть: ціла низка художників та робіт й досі лишається для українців невідомими.
Художники, що пішли шляхом «внутрішньої еміграції», вибрали не відкрите протистояння тоталітаризму, а усамітнення у власній творчості – саме вони опинилися в центрі уваги Лізавети Герман та Ольги Балашової. Над «Мистецтвом українських шістдесятників» вони працювали майже три роки. Кажуть: у традиційному розумінні період радянського мистецтва – це, насамперед, соцреалізм. Однак українська «Нова хвиля», так званий «трансавангард», що виник у середині 80-х років, був лише продовженням альтернативних художніх поглядів, які започаткували шістдесятники, вважає Ольга Балашова.
«Підпільна» культура шістдесятників, зокрема, художня сцена, у Києві, Харкові, Одесі, Львові та Ужгороді, функціонувала приблизно однаково, розповідають мистецтвознавиці. Всюди було щось схоже на квартирні виставки, які в Одесі переросли у цілий рух, а у Львові нагадували традиції паризьких салонів. В Ужгороді влаштовували виставки спільно з літературними вечорами, у Харкові презентували нові роботи і читали нові тексти на вулицях чи у дворах. Разом з тим, художники з різних регіонів практично не підтримували між собою зв'язок.
В Росії кажуть: «у вас нічого не було» – мистецтвознавиця
Це «Задзеркалля радянського» в історії української культури й досі практично невивчене, стверджують упорядниці. Є окремі дослідження, однак цілісного академічного погляду на епоху поки що немає. Українці добре знають Аллу Горську або Опанаса Заливаху, але, передусім, як дисидентів. Тож читач знайде у книзі здебільшого не надто відомі імена.
З одного боку, це люди певного психологічного типу – ті, що ніколи не виступали проти системи, однак і не співпрацювали з нею. Зараз ці роботи не видаються радикальними, але на той час вони були такимиОльга Балашова
«Ми намагалися окреслити явище шістдесятників за двома ознаками. З одного боку, це люди певного психологічного типу – ті, що ніколи не виступали проти системи, однак і не співпрацювали з нею. Мистецтвознавець Борис Лобановський називав це своєрідним анахоретством. З іншого боку, ми зважали на тяжіння до абстракції. Саме цією мовою художники реалізовували своє прагнення свободи. Зараз ці роботи не видаються радикальними, але на той час вони були такими», – пояснює Ольга Балашова.
Цікаво, що книга вийде російською мовою – не лише, щоб розширити аудиторію, але й для того, щоб відкрити український мистецький контекст для російських дослідників.
«Адже у нас спільна історія того часу, – зауважує Ольга Балашова, – Ми не можемо казати, що було автономне мистецтво радянської України, ніяк не пов’язане з Москвою, звідки надходили усі директиви. Тим часом сучасні російські мистецтвознавці не беруть до уваги наш мистецький процес, бо у нас, за їхніми словами, «нічого не було». Ми б хотіли зробити доступним цей матеріал, щоб позбавити їх цього аргументу».
Українське шістдесятництво лишається дещо маргінальним пластом культури, додає Лізавета Герман. Більшість робіт сьогодні зберігається у колекціонерів – інтелігенції, яка свого часу допомагала художникам виживати, купуючи картини. А деякі картини вперше були сфотографовані для книги.
Стус не терпів «шароварництва», а Шевчук критикував Драча
Трохи кращі справи з кінематографом та літературою – про них також йтиметься у книзі. Так українське поетичне кіно стало предметом культу, від якого сучасні режисери щосили намагаються позбавитись, каже одна із авторів «Мистецтва українських шістдесятників» кінокритик Дар’я Бадьєр.
«Саме у 60-ті роки з’являються перші експериментальні стрічки: роботи Кіри Муратової, Сергія Параджанова. Десять років можна було спокійно знімати, а потім усе це заборонили і поклали на полицю. Воно стало культовим саме тому, що не встигло розвинутись у щось інше. Сучасні кінематографісти намагаються відійти від канонів поетичної школи. Наприклад, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького – там немає поетики, це зовсім свіжа, нова мова кіно», – розповідає вона.
У школі та вишах шістдесятництво – це, перш за все, література, каже критик Віра Балдинюк. Однак навіть ця частина тодішньої культури не така однозначна, якою видається. Усі письменники протистояли панівній ідеології, однак кожен з них шукав свій індивідуальний проект як митець.
«Сьогодні Валерій Шевчук говорить про шістдесятників як про покоління «дерзновенного духу» – якихось однорідних людей, що мали певну місію. Але якщо читати його листування з братом, то вловлюєш дуже емоційні означення і покоління шістдесятників, і поетів, і письменників, бачиш зовсім інше ставлення – доволі вибіркове, суб’єктивне. Василь Стус, скажімо, категорично не сприймав трафаретності, «шароварництва» чи народності, натомість прагнув інтелектуальності у творі. А Шевчук доволі скептично ставився до нових текстів Драча і уїдливо казав: «Драч написав кілька сльозогінних текстів», – розповідає критик.
Новаторство шістдесятників, зауважує Віра Балдинюк, у цікавості до людської природи. У намаганні протистояти утискам, вони шукали сили і натхнення в культурі. І тому сьогодні, а надто в контексті останніх подій, їхні твори читатимуться зовсім інакше.
