(Рубрика «Точка зору»)
У своєму документальному романі «Шандор Петефі» відомий угорський письменник ХХ століття Дюла Ієш не раз розпачливо запитує, чому, коли угорці у 1848-49 роках розпочали боротьбу проти австрійської монархії, національні меншини виступили проти них. За зброю взялися румуни, серби, хорвати, словаки… Дюла Ієш не заглиблюється у ситуацію із національними меншинами, кілька разів кинувши побіжно про «панславістських фанатиків». А між тим корінь усіх тодішніх і нинішніх проблем Угорщини ховається саме там. Бо угорці зважають тільки на свої права, все решта їх не цікавить. Якісь словаки, румуни, серби завжди існують десь там, за межами угорського екрану.
Саме тому угорська революція 1848 року, яка начебто принесла громадянські свободи всім громадянам, насправді обернулася для інших народів, що складали половину тодішньої Угорщини, новим ярмом. Саме через це закарпатський будитель Олександр Духнович найщасливішим днем у своєму житті вважав той, коли побачив російських козаків, які через Пряшів у 1849 році їхали топити угорську революцію в крові. Від радощів поважний греко-католицький священик аж затанцював поміж конями кавалеристів. Ось такі були справжні почуття народів, яким довелося жити під угорським началом.
Саме тому після поразки Австро-Угорської імперії у Першій світовій війні Угорщина розсипалася на національні кавалки, які всі до єдиного не захотіли залишитися з Будапештом. Двадцять міжвоєнних років угорці плекали задум відновити колишню «Велику Угорщину». Гітлер, союзником якого став Будапешт, частково їм таку змогу надав. Але угорські політики знову поставили не на ту карту, Третій Рейх завалився, а з ним відійшли і здобуті «старі-нові» території. Угорщина знову постала «обрізаною».
Здавалося б, історія дала чудовий урок, що збройно і тиском не можна «приростати» землями. Це зрозуміли всі в Європі, відмовившись від політики перегляду кордонів. Усі, крім угорців. Останнім часом там все частіше лунають голоси про відновлення «Великої Угорщини» в межах до 1918 року. Глашатаєм ревізіоністських поглядів виступає праворадикальна партія «Йоббік».
І хоча при владі в Угорщині знаходиться правоцентристська партія «Фідес» на чолі з прем’єром Віктором Орбаном, аналітики говорять про незримий зв’язок між владною партією і правою опозицією. Ситуація близька до російською, де шовініст Жириновський озвучує думки Путіна, які той не може висловити в голос. Таке спостерігають і тут: те, що в «Йоббіка» на язику, те у «Фідеса» – в голові.
І якщо «Йоббік» пропагує всюди карту Угорщини в дотріанонських кордонах, включаючи теперішні землі Румунії, Сербії, Словаччини і України, то можна не сумніватися, що так думають не тільки вони одні. На щастя, нині маємо вже Євросоюз, тому військовий конфлікт всередині нього є абсурдним. Тож Румунія, Словаччина і Сербія (яка незабаром стане повноправним членом ЄС) можуть не так нервово реагувати на угорських радикалів. Далі войовничої риторики справа навряд чи дійде.
Але тут жертвою російської агресії стала Україна, яка насправді має найменш численну угорську меншину в порівнянні з іншими сусідами Угорщини. (В Румунії – близько півтори мільйони угорців, в Словаччині – півмільйона, в Сербії – 300 тисяч, в Україні – 150 тисяч).
Ясна річ, чітка позиція ЄС на підтримку Києва не дає офіційному Будапешту великого маневру для дій. Однак представники «Йоббіка» уже заявили, що підтримують анексію Криму, а депутат Європарламенту від цієї партії заявляє про права Угорщини на Закарпаття. Якби він знав, як це сприймають закарпатці, серед яких угорців усього 12,5%, то, звичайно, був би вельми розчарованим. Бо кожна така заява тільки збільшує нехіть краян до Угорщини. Ужгород, Мукачеве, Виноградів уже давно не угорські ні за духом, ні за переважною кількістю мешканців. Ба навіть у Берегові за останнім переписом проживає менше ніж 50% угорців.
Угорщина ніяк не може визволитися з полону минулого. Вона хоче йти вперед, але з повернутою назад головою – у світ, який існував до Першої світової війни. (Навіть не запитуючи себе, а яким було життя румунів, сербів, словаків, українців за тих часів і чому вони так ненавиділи Угорське королівство, що втекли при першій нагоді).
Дюла Ієш так і не зробив спробу з’ясувати для себе це очевидне питання, хоча чудово вивчив біографію Петефі. (Між іншим, за походженням Петефі-Петрович – напівсловак-напівсерб). Дослідника як істинного угорця не цікавлять долі інших народів. І в цьому й полягають оті славнозвісні граблі, на які раз у раз наступає Будапешт, отримуючи чергову гулю на чолі.
В Європі майбутнього не буде кордонів. І всі угорці зможуть себе почувати єдиною родиною. Якщо не плекатимуть ворожість і зазіхання на чуже.
На європейському континенті є ще тільки одна нація, що так само живиться минулим. Це Росія, яка ніяк не позбудеться імперського інстинкту, що робить нещасним не тільки цілий сучасний світ, але й сам російський народ, який, маючи найбільші багатства, живе чи не найгірше за всіх. Не дивно, що між Будапештом і Москвою нині спостерігається своєрідний ренесанс, а Угорщину вже називають «троянським конем» Європи.
Що ж, спільні погляди в ілюзорну минувшину – чудове панібратство. Але чи виведе воно коли-небудь на битий шлях? Чи все закінчиться, як завжди, черговим болючим падінням із кручі, як це вже не раз було в історії і Угорщини, і Росії?
Уроки угорської революції 1848-1849 років, яку задушила саме Російська імперія, тут вельми промовисті.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
