(Рубрика «Точка зору»)
Наближаються 80-і роковини Голодомору 1933 року, відзначати які президент Леонід Кучма наказав у листопаді, коли того геноциду в Україні просто не було. Як завжди, будуть одноманітні палкі промови наших штатних та позаштатних патріотів і політиків, які повторюються щороку і вже, відверто кажучи, достатньо набридли самим промовцям, не те що слухачам.
На цьому тлі все переконливіше звучать заперечення самого факту Голодомору-геноциду з усіх боків. Особливо – з північно-східного. Так, наприкінці 2012 року Федеральне архівне агентство Росії почало підготовку видання тритомника документів, який повністю «спростовує винятковий характер голоду в Україні в 1930-х роках». Із метою нейтралізувати український чинник його автори навіть назвали той збірник по-своєму: «Голод в СССР. 1929-1934 гг.», удаючи таким чином з упевненістю наперсточників, що між звичайним недоїданням майже всіх його громадян того часу та цілеспрямованим голодним геноцидом селян-українців немає жодної різниці.
Не виключено, що це видання стане «неспростовним аргументом» для тих наукових та політичних кіл в Україні, які досі заперечують геноцид українців 1933 року. А це, своєю чергою, призведе до повного зупинення визнання Голодомору-геноциду у світі.
Імперська Росія таким чином в черговий раз упевнено виграє інформаційну війну в постколоніальної України.
А між тим, постгеноцидний синдром і надалі душитиме українське суспільство. Його можна, звичайно, заперечувати та, не зважаючи на нього, проводити реформи на європейський чи то грузинський кшталт. Але результати цих реформ у постгеноцидному суспільстві чомусь зовсім протилежні, ніж у тих країнах.
Так, після кількаразового підвищення зарплати нашим суддям, прокурорам та нардепам урядом Тимошенко замість зниження рівня корупції ми отримали лише таке саме кількаразове зростання рівня ставок хабарів тим категоріям держслужбовців, що призвело ще до більш огидної та соціально спрямованої корумпованості відповідних державних структур в Україні. Але зараз, як це не дивно, від декого з політиків знов таки чуємо про необхідність суттєвого підвищення окладів тим же категоріям держслужбовців...
Так само приречено виглядає й заміна всього кадрового складу ДАІ чи навіть усієї української міліції. Приреченою, бо, на відміну від Грузії, в постгеноцидній Україні навряд чи знайдеться така велика кількість апріорі не схильних до корупційних дій людей, і вже після кількох років тієї кардинальної реформи все повернеться на круги своя.
Тому перед тим, як провадити ці та інші реформи в Україні, нашим горе-реформаторам не завадило б знати дещо більше про свій народ, ніж тільки те, що він «розумний та працелюбний». Або ж, як зазначила Оксана Забужко, нам слід іще усвідомити спричинені Голодомором-геноцидом ті демографічні та цивілізаційні наслідки для нашого сучасного суспільства.
Специфіка корупції по-українськи
Жоден з українських президентів та урядів навіть не думав розпочинати дієвої боротьби з корупцією та казнокрадством. Дуже влучно пояснює цей парадокс та ж Забужко: «Але в принципі, можна і треба говорити про цілий цей клас, яким ми не втомлюємося обурюватися, як про продукт того самого Голодомору... Ліквідація класу вільних виробників, і знищення поваги в самому менталітеті нації до власності, і знищення звички і культури до самоорганізації – ці навики, які є необхідними для повноцінного функціонування зрілої європейської нації, були ліквідовані.
І вся ця наша «політична еліта» – це є діти і внуки цих самих нещасних колгоспних рабів – всі ці симоненки, лазаренки, литвини... І саме тому вони Україну сприймають як такий величезний безрозмірний колгосп, із якого треба тягти в’язанку сіна до себе в дім – це той самий інстинкт голоду, інстинкт тієї самої нависаючої над їхніми предками, всього-на-всього два покоління тому, видимої найстрашнішої, яку можна собі лише уявити, смерті. І це – люди, які на цьому інстинкті й вискочили, і становлять собою цей самий огидний феномен вічної ненажерайлівки, який ми спостерігаємо».
Дуже промовистим прикладом цієї голодоморної «ненажерайлівки» тут може слугувати повне звільнення ще одним нащадком колгоспних рабів – президентом Ющенком – від сплати комунальних послуг того ж Володимира Литвина. І щось не було чутно, щоб останній, будучи зовсім не бідною людиною, знайшов у собі сили відмовитися від цієї подачки за бюджетний (наш з вами) кошт.
Зрозуміло, що ненажерливість нашого чинного президента має дещо іншу ментально-соціальну спадковість.
Але пані Забужко говорить у своєму інтерв’ю тільки про наш правлячий клас, тим самим дещо звужуючи проблему тотальної корумпованості українського суспільства. Але ж нащадками постголодоморних колгоспних рабів, враховуючи український історико-демографічний чинник, є переважна більшість наших співгромадян. І було б не зайвим дослідити, яка саме генетична пам’ять змушує їх бути невиправними хабарниками та, не вагаючись, давати ті ж хабарі «кому треба».
Зрозуміло, що підмурівком стійкого хабарницького менталітету в них є той самий спадковий інстинкт самозбереження від найстрашнішої зі смертей. Але чому саме так, за рахунок хабарів? Та тому, що вони виховані людьми, які були поставлені свого часу комуністичним режимом на поріг голодної смерті і які не гребували нічим заради власного виживання: їли сусідських дітей, здавали владі місця схованок збіжжя своїх родичів, які, у свою чергу, зовсім не поспішали ділитися з ними тим збіжжям.
Сьогодні, звісно, робити щось подібне немає жодної потреби, але генетичне відчуття того, що всі люди навколо тебе нічого не варті, порівняно з задоволенням особистих або родинних потреб, як бачимо, залишилося. І плювати, що закон тут не на твоєму боці, – інстинкт самозбереження вирішує і буде вирішувати надалі цю проблему саме за рахунок хабара.
Зрозумівши це, нам усім слід замислитись над тим, чи варто нам в Україні боротися з корупцією так, як це роблять у не вражених постгеноцидним синдромом суспільствах, чи все ж таки слід для початку подолати той синдром? Бо справа тут зайшла вже так далеко, що сьогодні в Україні вже не можуть без корупції навіть розподілити місця у відкритих загальноукраїнських творчих конкурсах. А така країна, погодьтеся, вже не може не те що конкурувати на світовій арені та розвиватися – вона лише працює на власне самознищення.
Проблеми розбудови громадянського суспільства
Знов дозволю собі відштовхнутися від згаданого інтерв’ю Оксани Забужко. Зокрема від її твердження про те, що неналежне вшанування пам’яті жертв Голодомору в східноукраїнських областях пояснюється лише зміною там демографічного складу населення.
Це не зовсім так, бо чисельність людей, які пережили там у сільській місцевості Голодомор, вимірюється все ж таки мільйонами, тоді як кількість сталінських переселенців із Росії у вимерлі внаслідок цього геноциду українські села – лише сотнями тисяч.
Тобто першопричину такого ставлення східняків до Голодомору слід шукати в них самих, а зовсім не у прибулих росіянах.
І знов, уже вкотре, вимушена навести цитату Григорія Бевза – українського інтелігента, який сам пережив Голодомор в українському селі і зміг при цьому подивитись на свої психологічні трансформації збоку: «Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття та почуття... Природні загальнолюдські цінності здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби та кохання».
Звертаю увагу читачів на слово «вмирають», тобто почуття того самого патріотизму після 1933 року в більшості українських селян не відновилося. А раз так, то цілком імовірно, що до спостережень Бевза можна додати, що постгеноцидні українці втратили разом із почуттям патріотизму і свою національну самоідентифікацію, і почуття національної солідарності, розірвавши таким чином внутрішні зв’язки всередині української нації.
Особливо виразно ці ментальні трансформації українського селянства проявились у південно-східній частині України, тобто у степовій зоні, де Голодомор, за спостереженнями Вадима Скуратівського, був більш жорстким, ніж у центральній та північній частині. Він пояснює це тим, що степ був значно біднішим за ліс та лісостеп на звірів, рибу та птахів.
Тобто в центральних та північних регіонах України селяни, в яких комуністи вилучили все їстівне, завдяки підтримці з лісів та гаїв інколи не доходили до тієї точки неповернення руйнації власної особистості, що спостерігалася майже у всіх селян півдня та сходу України.
Ось звідки там з’явилася ковбасна хохляцька ідеологія («мне все равно, ковбаса или колбаса – лишь бы она была»), ось звідки у східняків з’явилася «багатовікова дружба з братнім російським народом». Адже куди більш проукраїнське Полісся було приєднане до Росії десь на ціле сторіччя раніше, ніж південь та схід України. Ось звідки там така вагома підтримка популістських проросійських політичних сил на кшталт КПУ та Партії регіонів, яка на кожних виборах ставить Україну в становище гамлетівського «бути чи не бути». Адже у всіх південно-східних областях (крім АРК) українці становлять більшість населення, а Донбас – це лише 16% населення України.
Ось саме звідки, нарешті, у нас такі великі проблеми з розбудовою громадянського суспільства, якщо, звичайно, вірити не бадьорим звітам наших чисельних грантожерів, а неадекватній реакції (за європейськими мірками) українців на згортання демократії режимом Януковича та на його цинічний наступ на їхні громадянські права та соціальні гарантії.
Адже, як сказав один із батьків французького націоналізму Шарль Моррас, «нація становить собою найбільше з існуючих громадське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його – і ви оголите індивіда. Він втратить усе – захист, підтримку, допомогу». А більшовики у 1933-му розбили таки це наше найбільше і самодостатнє громадське об’єднання. І поки воно не буде поновлене, великі проблеми з розбудовою громадянського суспільства в Україні існуватимуть і надалі.
Це добре розуміє такий геній соціології, як Френсіс Фукуяма, і це, як не дивно, зовсім не розуміють чисельні грантодавці, хоча багато хто з них є співвітчизниками Фукуями, який у своїй Київській лекції 2006 року дав нам точну дорожню мапу розбудови громадянського суспільства.
Першим пунктом тієї мапи, якщо пам’ятаєте, було засвоєння всіма громадянами України на належному рівні «спільного травматичного досвіду», яким у нашій історії може бути тільки Голодомор.
Від себе лише додам, що першим кроком на шляху до розбудови громадянського суспільства в Україні могло б стати відзначання українською громадськістю чергових роковин Голодомору-геноциду, на противагу постколоніальній владі, саме у травні – місяці, коли голодна смерть 1933 року зібрала в наших селах свій найбільшій укіс...
На Байковому цвинтарі в Києві поховані Джеймс Мейс та Олесь Ульяненко. Перший останні роки свого життя присвятив пробудженню українців від їхнього летаргійного постгеноцидного сну. Другий правдиво показав, наскільки цей сон огидний та потворний, за що один із його романів був визнаний чиновниками від мистецтва «порнографічним».
Якщо ви слідкуєте за розбудовою громадянського суспільства в Україні, то приходьте на їхні могили. І знайте, що громадянське суспільство в нас буде розбудоване тільки тоді, коли на тих могилах кожного дня будуть живі квіти. Багато квітів...
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
