(Рубрика «Точка зору»)
Закарпатські діалекти вирізняються найбільшою відмінністю від української літературної норми. Настільки, що окремі гарячі голови прагнуть створити на їх основі окрему мову. Згадують із десяток місцевих граматик і словників протягом останніх півтори сотні літ, однак своя літературна мова за Карпатами так і не утвердилася.
Причина, либонь, у тому, що завжди у цій справі першу роль грав політичний чинник (як-от, під угорської окупації 1939-1944 років), а вже потім мовна чи культурна доцільність. Зрештою, перший мовознавець Закарпаття Михайло Лучкай у своїй граматиці у першій половині ХІХ століття іменував місцеву говірку не інакше, як «малоруською». Такої думки й досі дотримуються усі поважні лінгвісти різних країн.
Прихильникам мовної відрубності варто почитати записи видатного етнографа Володимира Гнатюка. Цей тернополянин за свій кошт організував наприкінці ХІХ століття шість експедицій за Карпати з метою дослідити, що ж там за народ живе. Науковець обійшов не тільки Закарпаття, але й побував на Пряшівщині, в румунському Банаті та в сербській Воєводині (Тоді це все було в межах Угорського королівства у складі Австро-Угорської імперії). Тобто, навідався в усі кутки Мадярщини, де жили закарпатські українці (у тодішній інтерпретації – малороси, русини, руснаки, руські).
Володимир Гнатюк записував фольклор із уст людей. Як фахівець із глибокими знаннями і ґрунтовною освітою, він розумів, яке значення має точне мовне відтворення записаного. Тому робив це надзвичайно скрупульозно. І досі його записи є унікальним мовним документом доби. По суті він зафіксував живе мовлення Закарпаття різних регіонів у всій його різноманітності. (А такої строкатої картини, певно, не має жоден інший український регіон).
На жаль, досі його унікальні етнографічні матеріали в Україні не перевидані. (Якщо їх не надрукували в Києві, то це мусив би зробити Ужгород, чиє мовне багатство і фіксував учений-ентузіаст, який, між іншим, в закарпатських експедиціях і підірвав своє здоров’я).
У 2001 році вийшла в Ужгороді єдина книжка «Казки Закарпаття» із записів Володимира Гнатюка, де зібрано тільки казковий фольклор. (І то не повністю!). На щастя, її видруковано без сучасних правок, так що маємо можливість насолодитися закарпатською говіркою кінця ХІХ століття.
Українські перлини
Яким же було моє здивування, коли читаючи цей мовний релікт із олівцем в руках, я час від часу натрапляв на справжні українські перлини. Слова, які кожен закарпатець нині сприймає як питомо літературні, що потрапили на терени краю після возз’єднання з Україною.
А поміж тим їх використовували тутешні мешканці ще 120 років тому! Причому оповідачами у Гнатюка були часто неосвічені люди – прості селяни чи ремісники. Тож які слова вони вживали?
Ось вони: жменя, дах, маєток, товариш, відразу, не гаразд, подарунок, пироги, мовити, весілля, країна, друкарня, непотрібно, скарга, швидко, краса, будинок, вікно, праця, бридко, кишеня, птах, повітря, страва, ледащо, рахунок, любий, парубок, безпечно, несподівано, доба, статечний, одужати, ослін тощо.
Наводжу їх тому, що часто ці слова мають свої діалектні відповідники. Як-от, весілля (свальба), товариш (цімбор), будинок (хижа), вікно (визор). Однак записи Гнатюка свідчать, що й цілком «літературні» для закарпатців слова мають значно глибше коріння у краї, ніж ми собі думаємо. І походять вони також із народного джерела, а не тільки із книжки чи школи.
Бо якщо в народних казках є повітруля (жінка, що літає), то мусить бути і «повітря», від якого це слово походить. Або коли є пісня «Летів пташок понад воду», то має бути і слово «птах», а не тільки діалектне «потя». І Гнатюк ці слова фіксує («повітря», «птах»), хоча нинішні закарпатці думають, що це занадто «літературно».
Цікаво, що Гнатюк фіксує вживання не тільки діалектних форм у народному мовленні першої, другої чи третьої особи однини, як-от «тя», «ня», «му», але й цілком літературні – «тебе», «мене», «йому». Показово, що й частка «ся» вживається не тільки перед дієсловом, але й після: «починався», «повернулася». (А нині це в нашому сприйнятті – головні діалектні виразники закарпатського мовлення. Хоча, як бачимо, в часи Гнатюка ці форми були цілком паралельними. Зрештою, як і зараз).
Русифікація діалектів
Мова – живий організм. Вона теж змінюється, причому постійно. Якщо Гнатюк фіксує лише кілька слів, яких можна умовно назвати русизмами (вопрос, оп’ят, прятати, письмо, язик, отрова, єсть, дівочка), то з уст сучасного пересічного закарпатця чути вже не первинну у своїй первозданній красі говірку, а дикий українсько-російський суржик. І в цьому плані тутешнє мовлення стрімко наближається до загальноукраїнського (не літературного!).
І російський «дом» замінює «будинок» та «хижу», «криша» – «дах» чи «стріху», «стірати» – «прати» чи «райбати» і так далі.
Мовно закарпатець стає ближчим жителю Одещини та Сумщини, Києва та Полтави. Мовна інтеграція відбувається все-одно, але виходить скаліченою, неприродною. Замість чистого незамуленого джерела отримуємо покруч, де русизми займають велику частку лексики.
Для поціновувачів красного слова залишається тільки Володимир Гнатюк зі своїми записами 1895-1899 років, де ще можна відчути смак колоритної карпатської говірки.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
