Із Ужгорода до Лейпцига довелося добиратися чотирма потягами через чотири країни: Словаччину, Австрію, Чехію та Німеччину. Кращого сполучення з «центру Європи», як люблять величати свій край закарпатці, до одного з найгарніших міст Східної Німеччини людство поки що не винайшло. Ці чотири потяги є чудовим символом нашого розташування в системі літературних координат Європи: десь там далеко, на закапелках, в чорній дірі. Але те, що Україна вже вдруге присутня на другому за потужністю книжковому ярмарку німецькомовного світу вселяє поміркований оптимізм. (До слова, німецькою він називається «Ляйпцігер бухмессе»).
Із Відня до Лейпцига ми їхали разом із перекладачем Людією Найгель. 37-річна німкеня перекладає з усіх слов’янських мов. Такі широкі знання пояснюються тим, що Людія ходила до школи ще в часи НДР і свого часу була серед німецьких школярок першою у володінні російською мовою. Далі було навчання в Москві та Белграді і самостійне опанування мовами решти слов’янського світу. Життя в НДР зробило багатьох східних німців чутливими до європейського Сходу. Серед них і моя супутниця, яка виросла на березі Балтійського моря в невеличкому 60-тисячному містечку, що після занепаду соціалізму на третину спорожніло.
Неподалік від Дрездена наш поїзд безнадійно застряг і ми мусили пересідати до іншого потяга. Запізнення склало понад чотири години і ми кепкували з українського стереотипу про німецьку точність.
Людія професійно цікавиться слов’янською драматургією і мріє перекласти п’єси Миколи Куліша та тексти Леся Курбаса. Вона дивується, що досі про цих перших величин українського театру німецькою мовою майже нічого не має. На жаль, праця перекладачів з української майже на такому ж рівні безкорисливого ентузіазму, як і українських літераторів загалом. Тлумачі частенько працюють задурно або за мізерний гонорар. Тож чи варто нарікатися, чому так мало з’являється книжок українських письменників іншими мовами? Їх просто нема кому навіть перекладати.
Слов’янський острів німецького світу
Торік у Німеччині виникло об’єднання перекладачів із української «ТрансЛіт», яке заснувало семеро ентузіастів. П’ятеро німців і двоє українців вирішили діяти гуртом у такій невдячній справі, як популяризація української літератури в німецькомовному світі. На Лейпцизькому ярмарку вони презентували вже друге своє «дитя» – збірку оповідань українських письменників «Мама по скайпу».
Книжка про життя українських заробітчан та їхніх дітей викликала значний інтерес і стала однієї із трьох головних українських презентацій на цьогорічному Лейпцизькому ярмарку поруч із перекладами романів Марії Матіос «Солодка Даруся» та Сергія Жадана «Ворошиловград». (Наприклад, близько сорока німецькомовних медій звернулося до берлінського видавця «Мами по скапу», аби відгукнутися на книжку).
Обійшовши слов’янські стенди ярмарку, який цьогоріч відвідало рекордне число у 168 тисяч книгоманів, я з приємністю зауважив, що Україна виглядала нічим не гірше за решту братів-слов’ян. Ба більше, на відміну від росіян, сербів, хорватів чи болгар, наша література була представлена не тільки загальним стендом, але й стендом літературного фестивалю «Меридіан-Чернівці» та чернівецького видавництва «Книги-ХХІ». Поруч знаходився і стенд видавництва «foto Tapeta» та перекладацького об’єднання «ТрансЛіт», що також пропагували дві свої українські книжки та німецько-польсько-українсько-білоруський літературний часопис «Радар».
Серед 43 представлених на ярмарку країн не було Словаччини, Македонії, Боснії. Зате був стенд лужицьких сербів, які мешкають у Східній Німеччині. І тут слід наголосити, що українцям місце на ярмарку надали на спеціальних умовах у рамках програми «Транзит», що спрямована на популяризацію польської, української і білоруської літератур у Німеччині. Ця програма діятиме три роки. Якщо торік увагу до українського стенду викликав близький чемпіонат Європи з футболу, то цього року наголос вже робився на літературних подіях.
Наш козир – молодість
Понад два десятки українських письменників побувало на ярмарку і це було справді вражаюче. Принаймні такого «десанту» літераторів з інших слов’янських країн я не спостеріг. Фінансувався приїзд наших письменників із різних благодійних фондів, як українських (фонд Рената Ахметова), так і німецьких (фонд Роберта Боша). Останній підтримує і програму Viva Vostok, спрямовану на популяризацію української дитячої літератури в Німеччині. Зокрема, були зроблені переклади уривків із творів трьох письменників – Галини Малик, Сашка Дерманського та Мар’яни Савки, відбулися їхні зустрічі з німецькими дітлахами. Так що «процес пішов», як сказав би Михайло Горбачов, що також був гостем цьогорічного Лейпцизького ярмарку.
Можливо, німці й досягли такого розквіту, що книжка завжди присутня в їхньому житті. Принаймні на форумі читали всі і всюди. Українські презентації відбувалися у заповнених залах, а із 2,5 тисяч заходів ярмарку кількадесят стосувалися й нас. Головним нашим козирем були молоді обличчя української делегації (хоча й були й почесні сеньйори – Марія Матіос чи Микола Рябчук).
Чи зможе ця молодість трансформуватися у респектабельну зрілість – покаже час. Поки що ми робимо перші кроки в напрямку іншомовного світу. Головне, що там є ті, хто хоче нас почути. Їх небагато, але вони енергійні й самовіддані. Головне, не втратити ці надзвичайно важливі точки опори. Чи перекладе Людія Найгель п’єси Миколи Куліша – залежить не тільки від німців.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Із Відня до Лейпцига ми їхали разом із перекладачем Людією Найгель. 37-річна німкеня перекладає з усіх слов’янських мов. Такі широкі знання пояснюються тим, що Людія ходила до школи ще в часи НДР і свого часу була серед німецьких школярок першою у володінні російською мовою. Далі було навчання в Москві та Белграді і самостійне опанування мовами решти слов’янського світу. Життя в НДР зробило багатьох східних німців чутливими до європейського Сходу. Серед них і моя супутниця, яка виросла на березі Балтійського моря в невеличкому 60-тисячному містечку, що після занепаду соціалізму на третину спорожніло.
Неподалік від Дрездена наш поїзд безнадійно застряг і ми мусили пересідати до іншого потяга. Запізнення склало понад чотири години і ми кепкували з українського стереотипу про німецьку точність.
Людія професійно цікавиться слов’янською драматургією і мріє перекласти п’єси Миколи Куліша та тексти Леся Курбаса. Вона дивується, що досі про цих перших величин українського театру німецькою мовою майже нічого не має. На жаль, праця перекладачів з української майже на такому ж рівні безкорисливого ентузіазму, як і українських літераторів загалом. Тлумачі частенько працюють задурно або за мізерний гонорар. Тож чи варто нарікатися, чому так мало з’являється книжок українських письменників іншими мовами? Їх просто нема кому навіть перекладати.
Слов’янський острів німецького світу
Торік у Німеччині виникло об’єднання перекладачів із української «ТрансЛіт», яке заснувало семеро ентузіастів. П’ятеро німців і двоє українців вирішили діяти гуртом у такій невдячній справі, як популяризація української літератури в німецькомовному світі. На Лейпцизькому ярмарку вони презентували вже друге своє «дитя» – збірку оповідань українських письменників «Мама по скайпу».
Книжка про життя українських заробітчан та їхніх дітей викликала значний інтерес і стала однієї із трьох головних українських презентацій на цьогорічному Лейпцизькому ярмарку поруч із перекладами романів Марії Матіос «Солодка Даруся» та Сергія Жадана «Ворошиловград». (Наприклад, близько сорока німецькомовних медій звернулося до берлінського видавця «Мами по скапу», аби відгукнутися на книжку).
Обійшовши слов’янські стенди ярмарку, який цьогоріч відвідало рекордне число у 168 тисяч книгоманів, я з приємністю зауважив, що Україна виглядала нічим не гірше за решту братів-слов’ян. Ба більше, на відміну від росіян, сербів, хорватів чи болгар, наша література була представлена не тільки загальним стендом, але й стендом літературного фестивалю «Меридіан-Чернівці» та чернівецького видавництва «Книги-ХХІ». Поруч знаходився і стенд видавництва «foto Tapeta» та перекладацького об’єднання «ТрансЛіт», що також пропагували дві свої українські книжки та німецько-польсько-українсько-білоруський літературний часопис «Радар».
Серед 43 представлених на ярмарку країн не було Словаччини, Македонії, Боснії. Зате був стенд лужицьких сербів, які мешкають у Східній Німеччині. І тут слід наголосити, що українцям місце на ярмарку надали на спеціальних умовах у рамках програми «Транзит», що спрямована на популяризацію польської, української і білоруської літератур у Німеччині. Ця програма діятиме три роки. Якщо торік увагу до українського стенду викликав близький чемпіонат Європи з футболу, то цього року наголос вже робився на літературних подіях.
Наш козир – молодість
Понад два десятки українських письменників побувало на ярмарку і це було справді вражаюче. Принаймні такого «десанту» літераторів з інших слов’янських країн я не спостеріг. Фінансувався приїзд наших письменників із різних благодійних фондів, як українських (фонд Рената Ахметова), так і німецьких (фонд Роберта Боша). Останній підтримує і програму Viva Vostok, спрямовану на популяризацію української дитячої літератури в Німеччині. Зокрема, були зроблені переклади уривків із творів трьох письменників – Галини Малик, Сашка Дерманського та Мар’яни Савки, відбулися їхні зустрічі з німецькими дітлахами. Так що «процес пішов», як сказав би Михайло Горбачов, що також був гостем цьогорічного Лейпцизького ярмарку.
Можливо, німці й досягли такого розквіту, що книжка завжди присутня в їхньому житті. Принаймні на форумі читали всі і всюди. Українські презентації відбувалися у заповнених залах, а із 2,5 тисяч заходів ярмарку кількадесят стосувалися й нас. Головним нашим козирем були молоді обличчя української делегації (хоча й були й почесні сеньйори – Марія Матіос чи Микола Рябчук).
Чи зможе ця молодість трансформуватися у респектабельну зрілість – покаже час. Поки що ми робимо перші кроки в напрямку іншомовного світу. Головне, що там є ті, хто хоче нас почути. Їх небагато, але вони енергійні й самовіддані. Головне, не втратити ці надзвичайно важливі точки опори. Чи перекладе Людія Найгель п’єси Миколи Куліша – залежить не тільки від німців.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
