Львів – 28 квітня виповнюється 65 років трагічних подій операції «Вісла». За півроку було примусово депортовано близько 150 тисяч українців із Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств на захід і північ Польщі. Особливо трагічна і сумна доля жінок. Свідчення українських жінок увійшли до двотомника «Віра-Надія-Любов» українки з Польщі Марії Паньків.
Випадковостей у житті не буває, у цьому переконана Марія Паньків, інженер-хімік за фахом. Понад 25 років тому доля закинула її у Польщу, де вона почувалась чужою. Втім почала працювати в Українському архіві і відомий історик у Варшаві Євген Місило, який багато написав про українців у Польщі, запропонував їй дослідити долю українських жінок у час визвольної боротьби і опісля.
Марія Паньків працювала з документами в архівах Кракова, Любліна, Ряшева, Варшави, переглядала і замовляла матеріали судових справ, шукала прізвища українок, зокрема засуджених за участь в УПА. А потім писала листи до тих жінок, щоб вони поділилися своїми спогадами для книжки.
«Жінки не дуже відгукувались, це були 1987-1988 роки. Люди боялись признатись, що вони українки. Бо були одружені з поляками, жили у ворожому середовищі з клеймом «ворог народу». Кожен мав свою таємницю і не відкривався до кінця. У 90-х, коли Україна стала незалежною, були сміливішими. Щотижня в українській газеті я друкувала сповідь-свідчення котроїсь із жінок. Скільки вони пережили, як вони терпіли від польської держави, зазнали переслідувань від поляків і поневірянь – це мене вражало. Але ні до кого ці жінки не мали озлобленості. Лише мріяли почути, що Україна незалежна. Я побачила, що вони живуть Україною більше, ніж ми», – розповіла Марія Паньків.
Українці зазнали принижень і поневірянь
16 квітня 1947 року у Польщі офіційно затвердили «Проект організації спеціальної акції «Схід»». Головним завданням було «розв’язати остаточно українське питання у Польщі». Було створено операційну групу у складі більше ніж 17 тисяч солдат і акція дістала назву «Вісла».
28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського почали примусове виселення українського населення з колишніх українських етнічних земель, які опинились у межах Польщі. Операція «Вісла» тривала аж до жовтня і проводилась під приводом боротьби з УПА на Надсянні і у південній Холмщині. На тих теренах налічувалось, за даними істориків, близько півтори тисячі вояків УПА. Насправді це була етнічна чистка мирного українського населення. Адже майже 150 тисяч українці примусово покинули рідну землю, рідну домівку, рідну церкву. Родині давали дві години на збір і люди їхали в нікуди. Українські сім’ї розселяли зумисно у різних місцях, у колишніх німецьких селах, щоб розірвати будь-які стосунки між людьми: родинні, сусідські, релігійні. Майже чотири тисячі українців були в’язнями концтабору в Явожно. Більшість звідти не повернулись.
«Воші, голод, поневіряння, приниження. Все це було з пониженням людської гідності. Тих, кому пощастило вижити у так званому Центральному таборі праці, забирали далі у тюрму до Кракова. Вироки – 10-15 років. Переважно, це були молоді дівчата», – зауважила дослідниця..
У 1949 році українців на державному рівні позбавили права власності на все майно, що вони залишили на батьківських землях, у власність держави перейшло майно Української греко-католицької церкви і всіх просвітніх, наукових установ та організацій.
Інститут Національної пам’яті зацікавився спогадами українок
У перший і другий том книжки «Віра-Надія-Любов» увійшли спогади 31 української жінки, які пережили страхіття операції «Вісла». Нині Марія Паньків опрацьовує матеріали до наступного тому. Нещодавно побачила світ її книжка «Теофілія» про Теофілію Бзову-Федорів-Стахів, зв’язкову Романа Шухевича, активну громадську діячку. Праця Марії Паньків привернула увагу польських інституцій.
«Сталося так, що мене запросили в Інститут Національної пам’яті, досліджувати теми саме на книжках жінок. У моїх книжках проходить кат Міхал Байовський (працівник Уряду безпеки родом з Дрогобича – ред.). Прокурор підійшов дуже сумлінно до розслідування, через посольства надіслав листи українським жінкам, щоб віднайти цього ката і поставити його перед лицем правосуддя. Але так не сталося. Може, варто, щоб Україна долучилась, щоб ця справа була завершена», – зауважує Марія Паньків.
Вона каже, що обов’язково має відбутись примирення між українським і польським народами щодо гіркого історичного минулого. Але справжнє примирення можливе тоді, коли зло буде назване злом, незважаючи на національність і віросповідання, коли ніхто не забріхуватиме історію і не шукатиме ворогів один в одному.
Випадковостей у житті не буває, у цьому переконана Марія Паньків, інженер-хімік за фахом. Понад 25 років тому доля закинула її у Польщу, де вона почувалась чужою. Втім почала працювати в Українському архіві і відомий історик у Варшаві Євген Місило, який багато написав про українців у Польщі, запропонував їй дослідити долю українських жінок у час визвольної боротьби і опісля.
Марія Паньків працювала з документами в архівах Кракова, Любліна, Ряшева, Варшави, переглядала і замовляла матеріали судових справ, шукала прізвища українок, зокрема засуджених за участь в УПА. А потім писала листи до тих жінок, щоб вони поділилися своїми спогадами для книжки.
«Жінки не дуже відгукувались, це були 1987-1988 роки. Люди боялись признатись, що вони українки. Бо були одружені з поляками, жили у ворожому середовищі з клеймом «ворог народу». Кожен мав свою таємницю і не відкривався до кінця. У 90-х, коли Україна стала незалежною, були сміливішими. Щотижня в українській газеті я друкувала сповідь-свідчення котроїсь із жінок. Скільки вони пережили, як вони терпіли від польської держави, зазнали переслідувань від поляків і поневірянь – це мене вражало. Але ні до кого ці жінки не мали озлобленості. Лише мріяли почути, що Україна незалежна. Я побачила, що вони живуть Україною більше, ніж ми», – розповіла Марія Паньків.
Українці зазнали принижень і поневірянь
16 квітня 1947 року у Польщі офіційно затвердили «Проект організації спеціальної акції «Схід»». Головним завданням було «розв’язати остаточно українське питання у Польщі». Було створено операційну групу у складі більше ніж 17 тисяч солдат і акція дістала назву «Вісла».
28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського почали примусове виселення українського населення з колишніх українських етнічних земель, які опинились у межах Польщі. Операція «Вісла» тривала аж до жовтня і проводилась під приводом боротьби з УПА на Надсянні і у південній Холмщині. На тих теренах налічувалось, за даними істориків, близько півтори тисячі вояків УПА. Насправді це була етнічна чистка мирного українського населення. Адже майже 150 тисяч українці примусово покинули рідну землю, рідну домівку, рідну церкву. Родині давали дві години на збір і люди їхали в нікуди. Українські сім’ї розселяли зумисно у різних місцях, у колишніх німецьких селах, щоб розірвати будь-які стосунки між людьми: родинні, сусідські, релігійні. Майже чотири тисячі українців були в’язнями концтабору в Явожно. Більшість звідти не повернулись.
«Воші, голод, поневіряння, приниження. Все це було з пониженням людської гідності. Тих, кому пощастило вижити у так званому Центральному таборі праці, забирали далі у тюрму до Кракова. Вироки – 10-15 років. Переважно, це були молоді дівчата», – зауважила дослідниця..
У 1949 році українців на державному рівні позбавили права власності на все майно, що вони залишили на батьківських землях, у власність держави перейшло майно Української греко-католицької церкви і всіх просвітніх, наукових установ та організацій.
Інститут Національної пам’яті зацікавився спогадами українок
У перший і другий том книжки «Віра-Надія-Любов» увійшли спогади 31 української жінки, які пережили страхіття операції «Вісла». Нині Марія Паньків опрацьовує матеріали до наступного тому. Нещодавно побачила світ її книжка «Теофілія» про Теофілію Бзову-Федорів-Стахів, зв’язкову Романа Шухевича, активну громадську діячку. Праця Марії Паньків привернула увагу польських інституцій.
«Сталося так, що мене запросили в Інститут Національної пам’яті, досліджувати теми саме на книжках жінок. У моїх книжках проходить кат Міхал Байовський (працівник Уряду безпеки родом з Дрогобича – ред.). Прокурор підійшов дуже сумлінно до розслідування, через посольства надіслав листи українським жінкам, щоб віднайти цього ката і поставити його перед лицем правосуддя. Але так не сталося. Може, варто, щоб Україна долучилась, щоб ця справа була завершена», – зауважує Марія Паньків.
Вона каже, що обов’язково має відбутись примирення між українським і польським народами щодо гіркого історичного минулого. Але справжнє примирення можливе тоді, коли зло буде назване злом, незважаючи на національність і віросповідання, коли ніхто не забріхуватиме історію і не шукатиме ворогів один в одному.