Залишив Росію, щоб воювати за Україну. Історія бійця РДК «Трумена»

Анатолій на позивний «Трумен» – боєць Російського добровольчого корпусу родом із Сибіру. Вже два роки доброволець живе в Україні, куди мріяв переїхати з юних років і ще до повномасштабної війни намагався отримати українське громадянство.

Отримати український паспорт йому вдалося у 2024-му. За рік до того «Трумен» таки приїхав до України та став на її захист, вступивши до лав РДК. Анатолій пройшов бої під Авдіївкою, Вовчанськом, а також під Куп’янськом, де отримав важке поранення і втратив ногу.

У розмові з Радіо Свобода «Трумен» відверто розповідає про життя в Росії, вибір воювати за Україну, як вивчив українську мову, про свій досвід служби і втрату ноги, а також про реабілітацію після поранення.

Боєць також ділиться думками про майбутнє, завершення війни та повоєнні відносини між українцями та росіянами.

– Вітаю вас на Радіо Свобода. Наше інтерв'ю я буду проводити українською мовою. Знаю, що ви вже вивчили українську мову, добре її розумієте, соцмережі ведете українською. А ви можете відповідати, якою мовою вам зручно.

– Я з дитинства якось слухав пісні, читав українською, дивився YouTube, різні телепередачі українською, тому в цілому я розумію українську і можу спілкуватися українською.

– Ви вже два роки, як живете в Україні, воюєте в Російському добровольчому корпусі (РДК – ред.), а родом ви із Сибіру. Розкажіть, будь ласка, про себе, про свою сім'ю і ваше життя там.

– Народився я в Сибіру, в селі Казачинсько-Ленського району, Іркутська область. А потім ми переїхали в Усольє-Сибірське.

Там я закінчив школу, 9 класів, закінчив технікум. А потім вже якраз почався ковід і я переїхав у Іркутськ. Поступив на «вишку», історія і право, але не довчився.

Коли люди дізнаються, що я Сибіру, у людей зразу виникає така асоціація, що це ведмеді, балалайки, щось таке і що там сніг постійно. Це звичайна постсовкова країна, країна, де все однотипне, сталінки або хрущовки.

– Розкажіть про вашу сім'ю.

– Звичайна сім'я: батько – вчитель історії і суспільствознавства, мама – вчителька російської літератури.

В цілому достойна сім'я, достойний приклад. У мене є сестра, також є ще одна сестра і є ще один брат. Але я з ними не спілкуюся.

– Знаю, що у вас є українське коріння.

– Мій прадід по материнській лінії народився в Україні, жив десь у Львові.

Моя прабабуся, вона жила в Одесі. А потрапили вони до Сибіру доволі звичайно в ті роки.

Мого прадіда заслали в Сибір в 1937 році. У нього була стаття – 10 років без права на листування. А далі, коли вже 10 років минуло, він написав листа моїй прабабусі і вона приїхала до нього в Сибір.

– Коли у вашому особисто житті з'явилася Україна? Чому ви почали нею цікавитись?

– Я не знаю, як це сталося. Дивився українські телепередачі, слухав музику. Чомусь мені це було по душі.

Але більш-менш серйозно це вже було, коли почалось АТО. Я почав за цим стежити.

Такий, «я хочу в АТО, хочу воювати». Але мені тоді було 12 років і я не міг цього зробити. Ну, я став стежити за різними підрозділами, в тому числі за «Азовом» і тому подібне.

З 12 років, наприклад, я підходжу до батька і матері і кажу, що не бачу шляху в цій країні (у Росії – ред.), тобто я не хочу тут жити. І все. І воно якось отак. Я далі намагався якось поїхати. Можливо, українська кров… воно якось вплинуло або щось ще. Я не знаю, як воно сталося, але воно сталося. Я радий, що воно так.

– Ви писали в соцмережах, що з малих років слухали українського виконавця Yarmak, який став вашим кумиром. Чому він? Чим його творчість вас так зачепила?

– Так. В першу чергу він мені чимось нагадував мене. Тобто от відповідальність за слова, його дії, які він робив, воно мені якось зачепило, і його пісні, вони мені відгукувалися.

Наприклад, «Ей 22», це коли стався Майдан, він записав цю пісню. Там були рядки, наприклад, російською: «Я пойду под пулями с братьями в одном ряду».

І коли сталися подальші події, він пішов. І для мене це приклад. У мене безмежна повага до Ярмака і у нього також до мене. І мені дійсно це приємно.

– Ви з ним бачилися?

– Так. Я йому написав. Я йому писав ще коли жив в Сибіру. Якось він це побачив, відповів мені, підписався на мене в Інстаграмі. Коли був день прапора, я якраз зробив фотку, виклав пост.

Він це теж побачив і написав мені: «Давай зустрінемось». І отак ми зустрілись. Ця людина дуже сильно на мене вплинула і ця людина мене познайомила з Україною в цілому.

– Як ви зрештою потрапили в Україну? Ви самі сюди приїхали? І що для вас стало такою вирішальною мотивацією? Розкажіть про цей шлях.

– Я сам сюди приїхав, тобто не через полон або якось так.

Я сюди приїхав, тому що вважав, що це моя країна і я хочу за неї воювати.

І якщо я всім говорю, що я поїду воювати за Україну, що я українець, що в мене тризуб багато де я був, там на телефоні, на годинниках, де тільки він не був – тому я не міг по-іншому. Тобто тоді я б не відповідав за свої слова і, скоріш за все, потім я б себе хейтив, скажімо так.

Ще в 2020-му році я хотів отримати українське громадянство, але почався ковід. Мені написали, що давайте потім. Я такий: «Окей».

А в російську армію я не хотів, тому що я не хотів, щоб у мене був якийсь шлях, щоб у мене був якийсь от такий червоний прапорець. Навіщо воно мені?

Я вирішив поступити на «вишку». І я поступив на «вишку», на бюджет, історія право, і все було, в принципі, нормально.

– В Іркутську?

– Так, Іркутський державний університет. Батя був радий, тому що він теж його закінчував. Але я баті казав: «Ну, ти ж розумієш, що це тільки щоб виграти час». Батько каже: «Та, ну я б хотів, щоб ти закінчив». Але сталось, що сталось. Почалося повномасштабне вторгнення. А 24 лютого 2022 року я вже практично домовився з Новосибірським консульством України, що я приїду. У мене всі документи вже були...

– Ви мали отримувати паспорт?

– Подаватися. І почалась повномасштабна війна. Я в шоці, я не знаю, що робити, як потрапити в Україну, але потім я знайшов шлях.

– Ви кажете, що у вас були тризуби, символіка українська. Це ви в Росії носили українську символіку?

– Не те, що я носив українську символіку.

У мене на телефоні був герб. Тобто, де я міг поставити герб, я його ставив. Він мені в першу чергу подобається, а в другу чергу я завжди висловлював свою позицію, я завжди в РФ також говорив, що Крим – це Україна і все інше. І коли почалась «повномасштабка», я казав, що я поїду воювати за Україну.

– Як це сприймалося? Які були взагалі реакції?

– Я не знаю, як воно сприймалося. Можливо, вони думали, що я піз**бол якийсь. Ну, тобто, говорити – це одне, робити – це інше.

А я завжди вважав, що якщо я щось кажу, я це роблю. А мені було дійсно боляче, що відбувається таке і те, що я не можу прийняти в цьому участь. Тоді я не думав, можливо, раціонально якось, але я от впертий і йшов цим шляхом.

– Ви не боялися, що, висловлюючи відкрито свої думки і знаючи, як працює російська система та як у Росії карають за проукраїнські погляди, з вами щось може трапитися, якщо дізнаються?

– Для мене в цілому загадка те, що мене не посадили за ґрати, тому що те, що я говорю, ну… люди за менше там сидять. А мені якось це вдавалося.

– А в сім'ї вашій що на це казали?

– Та особливо нічого. Мама в 2017 році вже померла від раку. Це мені було десь 16 років. Батько мене завжди підтримував. На жаль, він теж вже помер в 2023-му.

Він мене підтримував, казав: «Якщо це твій шлях, ти вважаєш, що це правильне рішення, якщо ти дійсно цього хочеш, то роби».

– Почалося повномасштабне вторгнення і в Україну ви приїхали у 2023 році. Як це трапилося?

– Коли почалось вже повномасштабне вторгнення, з'явився легіон «Свобода Росії». Вони мене «мурижили» туди-сюди, туди-сюди, що «зараз буде, зараз буде, все буде». Але нічого не відбувалося. В РДК (Російський добровольчий корпус – ред.) я написав, також подав всі документи, все подав і чекав, чекав, чекав.

Потім вони мені написали, що мені треба виїхати з РФ. Я такий: «Якщо я поїду із РФ, я точно потраплю в Україну?». Вони такі: «Точно». Я такий: «Окей». Ну, я поїхав в Казахстан.

Коли я вже обрав країну, в яку я їду, у мене в «ВКонтакте» було різне, що треба було видалити. Наприклад, у мене була така картинка, на російській: «Мы русские, пусть запомнит враг, встаём на колени, когда целуем украинский флаг».

Тобто це дійсно така екстремістська картинка і я її про всяк випадок видалив. Я був підписаний на «Азов» і на все інші підрозділи. Я теж відписався, тому що, якщо в мене будуть перевіряти телефон або ноутбук, мене просто «оп» і все. Мене навіть ловити не треба, я вже у них. Було цікаво, коли мене питають: «Ціль поїздки?», я кажу: «Відпочивати». А це було 13 лютого 2023 року.

– Ви певний період були в Казахстані, очікуючи відповіді від РДК?

– Так. І я чекав, чекав, а у мене вже почали закінчуватися гроші. Я такий: «Треба кудись влаштовуватися працювати, тому що я не виживу, якщо буду так просто чекати».

Влаштувався у маркетингове агентство, мене якось помітили і зробили третьою людиною у компанії. Я був сервіс-менеджер або кризис-менеджер.

Мені потім написали (з РДК – ред.), що все, можна їхати. Це був сьомий місяць мого перебування в Казахстані. Я такий думаю: у мене в житті все круто, у мене є компанія, у мене є гроші, у мене є знайомі.

Але потім я кажу це моєму босу, я розповідаю йому про Україну і розумію, що по-іншому я не можу. Я готовий на цей крок, я не знаю, що станеться, що буде, але я поїду. Я не можу сказати, як я добирався до України, але це було легально.

– Що означає для вас воювати в Російському добровольчому корпусі? Це війна проти російського режиму чи за Україну? Як ви це відчуваєте?

– Для мене це війна за Україну, в першу чергу.

Русский добровольческий корпус або Російський добровольчий корпус – це дійсно військове формування, це дійсно справжнє, це дійсно круте формування, яке виконує різні завдання і мені подобається. Але в більшості, для мене важлива Україна, і я приїхав воювати за Україну. Мене не зовсім цікавить, що там буде на Росії. Мене цікавить, що буде в Україні.

– Коли ви поїхали в Україну на війну, що сказав ваш батько, коли ви вже зробили цей крок?

– В мене є лист, який мені батько написав. Він писав, що він мною гордиться, що це був, скоріш за все, єдиний шлях. Мені було дійсно приємно чути таке. І він гордився мною.

– А друзі? Чи залишились у вас друзі в Росії?

– Ні.

Наприклад, коли я вчився в ІГУ, вони (одногрупники– ред.), як я вже згадував, вони думали, що я там піз**бол або щось таке, і я не поїду воювати за Україну, але я поїхав. А потім вони вже побачили мою «інсту» десь, коли я ще її вів у Казахстані. Вони там щось написали, що «фашист, нацист, бандеровец». Мене видалили із чата нашої спільної групи. І тому там в мене особливо нікого не залишилось.

– А як у вашому середовищі ставилися до України як до 2014-го, так і після початку війни на Донбасі?

– По-різному, в більшості все одно пропаганда, вона працює. Все одно, завжди було те, що Україна – це молодший брат, ми маємо право їм щось там говорити.

Вони ж «русские, просто неправильные русские», або там якось інакше. Тобто, в цілому постійно було також, як і зараз, але трішки менше.

Коли почалась повномасштабна війна, в більшості говорили: «все, українці – вороги, все погано, вони розмовляють українською, вони забороняють російську».

– Ви писали в своїх соцмережах про те, що активно стежили за подіями Революції гідності і закохувались в Україну в той момент.

– Так. Я дивився по новинах щось, але це таке. Потім вийшов фільм про це. Я більше подивився, це дійсно дуже сильно, це дуже потужно.

Це в дусі України, це в дусі українців. Там були і печальні, звісно, кадри – розстріл студентів снайперами.

Мене якось завжди бісило, що Росія, вона все робить, наче намагаючись от напакостити, зробити потайки, там наші «зеленые человечки» і все інше. коли їхні війська, офіцери або хтось інший знімають всі свої шеврони і вони якісь там «зеленые человечки».

А потім уже розказують, що: «А, та це були ми. Ми захопили, ми захопили і все інше».

– Маєте на увазі захоплення Росією Криму, коли Україна була в умовах після Революції Гідності?

– Так, те, що вони намагалися зробити в Одесі теж. Мене від цього верне. Тобто якщо ви вже щось робите, робіть це відкрито. А вони робили це приховано. «Донецькі шахтарі знайшли зброю» і все інше. Ну тобто..

– Але росіяни ж це сприйняли нормально…

– Для них отак є правильно. Їм все життя кажуть: «Ми ні на кого не нападаємо, ми тільки захищаємось, ми добро, вони зло».

Людина вже сприймає це так. І якщо вона буде якось включати мозок, мені здається, що вона зламається. І тому дійсно легше це прийняти, ніж те, що тобі все життя брехали.

– Ви казали, що ви хотіли виїхати з Росії і вибрали Україну. Ну, ви ж могли поїхати в якусь іншу європейську країну, наприклад?

– В Україні я відчуваю себе як дома. І це є мій дім. І я не міг поїхати там в Польщу або в якусь іншу країну, тому що це не мій шлях. Я все життя хотів (в Україну – ред.) і воно якось так сталося, і я досягнув цього.

– Коли ви намагалися уникнути служби в російській армії, ви вже розповіли про те, що навчалися в Іркутську в університеті по спеціальності «Історія і право». Яку версію історії вам викладали?

– Звичайно, як вони завжди це викладають, так воно і було. Тобто Крим – це Росія і все інше. Мені здається, що хтось потім це наріже (сміється). Але воно так було, вони так розповідали. Мої одногрупники знали мою позицію.

Викладалася історія, яку вони вважають правильною, яку вони вважають своєю. І вони завжди її переписували. І в цілому їх історія… багато моментів, які їм зручні, вони їх дають, а які незручні, вони про них забувають.

– А звідки ви тоді дізналися іншу версію історії? Що читали?

– Я багато дивився різних блогерів українських, які працювали в чат-рулетці, наприклад. Я дивився різні новини, Радіо Свобода я теж дивився і інші різні канали. Тобто YouTube був відкритий і я міг дивитися те, що мені потрібно. І так я дізнавався, але в цілому, мені і тато про це розповідав, я якомусь сенсі я і його переконав, змінив його позицію.

Тобто він потім теж говорив, що Крим це Україна і все інше. Його звільнили, коли почалась повномасштабна війна. Він вже теж не міг стримувати себе і він сказав про війну, про все, що він думає. І його звільнили по статті, що більше він не міг працювати вчителем історії.

– Давайте поговоримо про ваш бойовий досвід. Зокрема, ви були поблизу Авдіївки на «дорозі життя». Тоді ви отримали перше поранення. Розкажіть про той період. Це був перший ваш бойовий досвід в РДК?

– Так, це був перший бойовий досвід. Так би мовити, «закалку» ми проходили в Авдіївці. Ми вже були в штурмових групах, ми тренувалися, ми знали, що, скоріш за все, ми скоро кудись поїдемо. І буквально за кілька днів нас збирають в загальному кабінеті і кажуть: «Знаєте, що таке Авдіївка?». Ми такі: «Так». Вони кажуть: «Чудово, значить ви там не заблукаєте, ми туди їдемо».

У нас це перший бойовий вихід, ми до цього готувалися, але є, звісно, не те, що страх, а одна справа ти, наприклад, працюєш, тренуєшся, все інше, а друга – ти дійсно потрапляєш туди, де йде війна.

По-різному ставилися задачі. Спочатку це було те, що ми займаємо окопи, які вже наші, ми просто на підкріплення. Потім вже окопи не наші, там вже вороги, нам треба їх зачистити. Потім вже не окопи, вже посадка, тому що ворог уже пройшов далі. Там було все так неочікувано і в якомусь сенсі там просто постійно щось йшло. Постійно під*ри намагалися кудись пройти.

Ми в лісі, в посадці. Не знаємо, як ми будемо робити, тому що це перший вихід. І такий складний. Ворог починає працювати. Або снайпер, або ще хтось, вбив «Німця», «Крюка». Вбив одного із наших побратимів «Ганса». Я в цей момент уже заліг, понизив силует максимально, трошки підповз, відкриваю вогонь на подавлення.

Я не бачу, що відбувається, тому що це посадка, там дерева, нічого не видно. Ну, я просто стріляю по звуку кудись. Хоп, мені прилітає в бороду. Тоді я ще не розумів, що мені прилетіло в бороду, але я зрозумів, що мені щось прилетіло, тому що я «вирубився», потім прокинувся.

Я бачу кров на рукавицях, на коліматорі, на «Калаші», тобто всюди кров. Потім все, я зрозумів, що мені потрапило в бороду. І я думав, що я там загину, коли отримав поранення. Але сталося так, що ні. І ми вже почали відходити.

Був такий цікавий момент, коли все вибухає, все стріляє, а якийсь «тіп» з «трійки», механізований бат, там дерево було повалено, і він сидів курив просто, курив сигарету. Для мене це був шок.

Я іду, «башка» крутиться, це як нокаут, стан не найкращий. Але я якось іду, намагаюся вижити. Мені надали першу допомогу. І потім ми ще якийсь певний час, годин 6, можливо 8, тримали цю, скажімо, окопну лінію, оцю посадку. Вже потім поранили мого побратима і командир прийняв рішення, що ми з ним евакуюємось.

– Далі ви воювали на Харківщині поблизу Вовчанська. Розкажіть про той досвід.

– Ну це вже було трішки по-іншому, тому що ти знаєш, що таке війна. Ну вже дійсно знаєш, ти пройшов таку «закалку». Ви постійно тренуєтесь все одно. Коли починався Вовчанськ, ГУР знав, що скоріш за все пі*ари будуть заходити. Це теж була посадка. Не люблю посадки, чесно кажучи (сміється).

Десь біля кордону з РФ, десь за 4 кілометри, нам сказали, що ми друга лінія, що перша лінія там зараз стоїть і все, типу, готуємось, копаємо окопи і все інше.

Там постійно літають дрони, FPV-шки, постійно арта працює, тобто це постійно. Стріляють пі*ари, щось кричать. Вони постійно намагаються якось кричати, там «здавайся, говори по-русски, су*а», тобто там ось таке відбувається.

І в один момент я чую FPV. І оцей звук, коли вона вже прицільно іде на тебе. А я під деревцем сиджу і копаю ямку. Я чую це і думаю: «Все. Я вже втомився, значить воно так повинно бути».

В той момент мій командир натискає на кнопку, спрацьовує РЕБ, FPV-шка десь розривається над гілками і залишки дрона падають біля мене, я думаю, «Добре, не сьогодні».

А вже потім стемніло, постійна стрільба. А там нічого не зрозуміло, тому що воно різко почалось і ніхто не готував ні оборону, ні щось таке, і воно якось все так сумбурно. Ми вже були в півкільці.

І командир вирішив, що ми будемо трішки «відкатуватись». А нам пощастило в якомусь сенсі, що у нас не було ніяких… зеленого скотчу або синього, або жовтого. Тому що тоді це почалося різко і ніхто не міг домовитися, який скотч ми будемо носити.

Ми заходили в сторону супротивника і звідти ми вже йшли до наших.

Їхній дрон нас вів, за нами стежив. Можливо, вони подумали, що ми свої в якомусь сенсі і нам вдалося це зробити. Ми пішли взагалі спокійно, без стрільби, без всього такого. Так був наш перший день в Вовчанську.

– Хочу якраз запитати про російських військових. Я помітила, що ви впродовж інтерв'ю називаєте їх нецензурним словом. Чи доводилось вам з ними зустрічатися? Які ці люди і які у вас враження склалися про ваших колишніх співвітчизників?

– Доводилось.

От, наприклад, на Агрегатному заводі, який ми пройшли, і ми закріпились за завод. А потім вже, коли ми взяли якусь певну частину заводу, були перші полонені, якийсь «тип», якого кинули, він там в завалах валявся. Ми його притягли, нагодували, дали попити чаю. Він офігів. Я з ним шоколадкою поділився, снікерсом. От як мінімум, він ніякий.

Він просидів в тюрмі майже все життя. Потім його, так би мовити, мобілізували. Він думав, що щось з цього вийде, але от так трапилось. Він нічого не розуміє. Коли ми йому сказали, що ми з РДК, він такий: «А що це?». Ми пояснюємо, він такий: «Як це?». І все, в принципі.

Вони всі однакові, вони всі по-однаковому думають. І в цілому вони всі йдуть навіть не за Путіна або за Росію. Вони йдуть за гроші і все.

– Коли ви казали, що ви також з Росії, як вони реагували? Дивувалися цьому факту?

– Так, дивувалися. І дивувалися тим, що вони, коли були покинуті, пили сечу і все інше. А тут ми їм даємо їжу, шашлик, снікерс. Можливо це не зовсім правильно, але ми люди, в першу чергу ми люди і ми так поступаємо.

– Ви вже почали говорити про Агрегатний завод і згадували про 3 найскладніші кілометри у вашому житті, чи можете розповісти чому? Що там відбувалося?

– Чому? Тому що я РПГшник, у мене РПГ, який важить 7 кг. У мене снарядів багато, один важить 2 кілограми.

Це велика вага, не враховуючи те, що в мене є бронежилет, шолом. Дійсно було дуже важко йти з цією трубою, яка постійно хитається, воно нестійке, досить не практичне в моєму розумінні.

Щойно світанок починається, десь о 5 годині, ми сидимо у лісі, нас «запалив» дрон, по нас починає працювати арта. Ми розуміємо, що треба вже «звалювати». А я тільки сів, тільки сів відпочити, але вже треба далі йти. Я через силу волі, через силу, я не знаю чого, але йду.

Треба переходити переправу. А переправа… там болотиста місцевість і міст з каністр. Десь там вже нагнулось, вже пробилось, там вже вода натекла. Ти проходиш по цьому всьому, застарягаєш в болоті, тому що ти розумієш, що не стрибнеш. Я наступаю, в цей момент моя нога провалюється, і в цей момент починає бити арта, і б'є арта десь буквально за метрів 15-20 праворуч, ліворуч.

Я якось ногу цю дістаю і далі вже йду, там треба було йти по протоптаній доріжці, але якщо ми б пішли нею, скоріш за все, арта би прицілилася і потрапила би в нас.

І нам прийшлось йти по полю, а там всюди валяються «пелюстки», є трупи, на жаль. Ризиковано було, але іншого шляху не було, і ми пішли. Це зайняло 3 км. Потім вже ми затягнулись на ткацьку фабрику, а з ткацької фабрики потім поступово ми затягнулись на Агрегатний завод.

– Звідти ви перемістились до Куп'янська і там, в Куп'янську, ви також згодом отримали поранення і втратили ногу.

– Я коли почув, що ми будемо штурмувати посадку, що ця посадка ще без зелені, я зрозумів, що щось то буде. А роботу треба виконувати. Починаємо заходити в цю посадку, стріляємо.

Я стріляю з РПГ. А РПГ і кулеметник – це пріоритетна ціль для противника. Там вже літали дрони, вони все це бачили. За мною почалось полювання дронів.

Якісь скиди не потрапляли, але потім якийсь скид потрапив і він потрапив мені по всіх кінцівках. Ця рука, можна побачити, вона досить неповноцінно працює. Тобто воно отак все трималася.

Я не міг нічого нею робити, вона просто отак впала.

А з ноги тече, потрапили осколком в артерію, тобто це масивна кровотеча. І зупинити її було досить складно. Мені надають першу допомогу, накладають турнікет. Перший турнікет не спрацьовує і кров продовжує йти.

Вже потім мені надав допомогу «Ямал», він мене врятував. Все перетиснуте, все було дуже боляче.

А також мені наклали на руку, тому що там теж була кров. Коли я там лежав, наді мною висів під**ський дрон. Я думаю, «бл*дь, добий вже», і так вже отримав поранення, вже у тебе мало крові, ти вже слабкий, тобі вже погано. І тобі вже так байдуже, що відбудеться.

Але я згадую те, що у мене у друга потім днюха, і я хотів його привітати. Я хотів по рації сказати, що я його люблю і що вітаю з днем народження. То я подумав, «можливо, я ще виживу».

Я починаю дивитися на свою руку, розумію, що з ногою нічого я не можу зробити, а руку я можу врятувати. Я трішки починаю відкручувати, тобто рахую 501, 502, 503, 504. Тобто один поворот в хвилину повинен бути. А це потрібно, щоб не одразу різко, і кров може потекти, і ти можеш не встигнути закрутити, а поступово, поступово і ти дивишся.

Я дивлюсь, крові наче б то немає. І я ще один оберт зробив і все.

Потім я лежу і чую рацію, я чую, що готується евакуація.

Мене запихають на квадрик і по логіці рукою, яка в мене не працювала, я повинен був триматися, а іншою рукою тримати сітку, яка є на квадрику. Ну тобто якось держатися. Але це не спрацювало.

І коли ми в’їхали в поворот, ми не зайшли в нього і я впав. Я думаю, ну все, це кінець. Летить якийсь дрон, я чую його, і нас не зачіпає.

В цей момент адреналін, я якось встаю, але в мене нога вже ватна, рука теж, але я якось встав, зачепився за цю сітку, заліз на квадрик і ми поїхали.

Ми поїхали в село і теж не ввійшли в поворот. Знову падаємо. Знову летить FPV.

Ну, а далі мені вже надають допомогу, заливають плазму, мене якось стабілізують, потім передають уже в такий повноцінний «евак».

Довга поїздка. Ще не працював GPS, тому що була тривога, а в Харкові не працює GPS, коли тривога.

Вони три рази приїжджали не на ту точку. У мене від цього горіло, тому що я розумію, що час дуже важливий і його не можна втрачати. Але ми його постійно втрачаємо.

І вже коли ми приїхали на пункт, вже було 10 годин, як у мене турнікет.

Потім я відключився.

Мене вже привезли в іншу лікарню. Це вже 15 годин, як у мене турнікет на нозі.

Там я чекаю чергу, коли мені вже відрубають ногу, тому що мені вже хотілося, щоб її відрубали, тому що дійсно дуже боляче.

Турнікет тисне. Нога вже мертва відносно, а от цей тиск – це неприємно.

Прокидаюсь я вже в лікарні від того, що мені роблять перев'язку. І це було боляче, я так скажу.

Вони роблять перев'язки і кажуть, що мене будуть евакуйовувати вертольотом. Мені сказали, що це перше з 2022 року, коли вертоліт в цілому з Харкова вилітає. Я такий: «Нічого собі, прикольно». І все. І потім я опиняюся в Superhumans.

Superhumans – це чудове місце, де все правильно, грамотно зроблено.

– Це центр реабілітації.

– Так, це центр реабілітації, який дійсно ставить на ноги. Я ходжу на протезі. От мені ще зробили таку накладку, вона непогана, копіює мою ногу.

– Як вам було сприйняти втрату ноги? Чи зразу ви це усвідомили? Чи розцінювали це як другий шанс на життя?

– Взагалі, спочатку у мене була неоднозначна така реакція, тому що це усвідомити доволі складно. І мозок це не може усвідомити. Подає імпульси в ногу, якої немає. Воно постійно фантомить.

Ти відчуваєш ногу, я і зараз її відчуваю. Десь приблизно через тиждень я прийняв те, що все, ноги немає.

Треба з цим якось жити. Якщо я вижив, значить я для чогось потрібен.

І був момент, коли я вже більш-менш поборов свої фантомні болі. Це коли мені треба було встати з матрацу на крісло колісне. Я в той момент забув, що в мене немає ноги, а воно буває таке.

І я впав, я впав на куксу. Кукса – це ось те, що в мене залишилося. Я впав на неї. Це було боляче, але боляче не від того, що я впав на куксу і те, що вона болить, це таке.

А те, що раніше я бігав, стріляв, щось робив, робив прикольні справи, а тут я не можу встати, щоб сісти на крісло колісне.

Мене це дуже сильно якось вбило, сильне таке потрясіння було, можна сказати.

І я зрозумів, що я ще не на 100% це прийняв. Я став працювати над цим. Я розібрав, що я більше не можу нічого з цим зробити. Значить воно так треба. Я сильна людина, я це зможу.

– Чи не пошкодували ви після поранення про своє рішення піти на війну?

– Я зрозумів, що ні. Тому що по-іншому я не міг.

Я був готовий вмерти, я не був готовий втрачати якусь кінцівку, але так сталося, я не можу ніяк на це вплинути. Я досі живий. У мене все в цілому непогано.

І в цілому я дуже вдячний Superhumans за те, що вони показали, що ми не обмежено придатні чи ще щось. Ми можемо робити все, що завгодно.

Хтось залазить на гори, хтось ще робить. І люди силою волі можуть робити набагато більше, ніж люди, у яких дві ноги і дві руки, але вони цього не роблять.

– Чи думали ви, з чим би ви хотіли далі пов'язати ваше життя? Чи з військовою службою, чи повернутись в цивільне життя?

– Це складне питання в тому розумінні, що я зараз проходжу і буду проходити реабілітацію.

Я зараз знаходжусь в підрозділі і, скоріш за все, я буду знаходитися там також після, тому що поки є війна, поки є щось робити, я можу щось розповідати от як зараз, наприклад. Це теж потрібно.

А я ще і спілкуюсь українською, не так багато людей, скоріш за все, у РДК давали інтерв'ю українською.

Ми приїхали, нас ніхто не кликав. Нас ніхто не кликав сюди, але ми приїхали, тому що ми вважали, що це правильно.

І я вважаю, що люди повинні це усвідомлювати, тому що Україна тримається на нас, на людях в цілому. А без нас її не буде.

І тому потрібно якийсь певний вклад вносити в цю країну. Україна – неймовірна країна, дуже красива, за яку треба боротися, за яку можна і вмерти, і все інше, тому що Україна достойна.

– Ви дуже ніжно пишете про Україну у своїх соцмережах. Зокрема, я звернула увагу на фразу: «Ти мій якір, моя опора і моя любов». Так ви звертаєтесь до України.

– Це дійсно так, тому що мене зараз тримає Україна. Ну, дійсно.

Якщо її не буде, то і скоріш за все і мене не буде.

Вона мене тримає, вона мені дає силу, вона мені дає розуміння, що те, що я роблю, воно правильне і що так потрібно робити.

– Як ви для себе визначаєте і відчуваєте свою ідентичність зараз? Чи відчуваєте ви себе повністю своїм серед українців?

– Так. Я завжди себе відчував в Україні круто, мені все подобалось. І тоді, коли я говорив, наприклад, російською, я відчував себе вдома, я відчував, що я серед своїх.

– Скільки часу вам знадобилося, щоб вивчити українську? Як це відбувалося?

– У мене був досить непоганий пасивний словниковий запас, тому що я ж дивився постійно українське щось. І я знав багато слів і все інше. Я вже міг писати і я почав спочатку писати українською.

А вже потім, недавно, я почав спілкуватися українською. І я розумію людей, які зараз, наприклад, не переходять на українську, тому що це дуже складно в тому сенсі, що ти боїшся допустити помилку. І я теж не хотів, тому не спілкувався українською.

Але час від часу я почав це робити, тому що ти пишеш, ти починаєш мислити українською, ти слухаєш постійно пісні, слухаєш інтерв'ю або дивишся якісь відео. І воно якось так лагідно, можна сказати, на тебе впливає.

А коли вже Ярмак мене зарепостив і написав, що «Толя ідеально вивчив українську мову», звісно, цьому треба відповідати. (сміється)

– Чи стали ви українцем не лише по духу, а й за паспортом?

– Так, я отримав українське громадянство в 2024 році, якраз після Агрегатного заводу.

Вже коли я був на Агрегатному заводі, я знав, що я його отримав, але мені треба було його забрати і треба було вижити.

Коли в мене вже був на руках контракт і всі інші документи, я подався в 2024 році і буквально місяці три і я вже отримав громадянство.

– Водночас у вас залишається російське громадянство, бо знаємо, що його не так легко позбутися.

– Воно не те, що залишається, тому що в Україні на той час діяв закон, що є тільки одне громадянство, тобто для України мого іншого громадянства немає.

Але так, від нього неможливо позбутися, якщо чесно, в тому сенсі, що вони цього не роблять, вони не позбавляють тебе громадянства.

– А яким ви бачите майбутнє Росії? Чи думали ви про те, що чекає її в подальшому?

– Винятково мій погляд, мені байдуже, що там буде відбуватися, лише б вони від нас якось відчепилися, тому що вони заї**ли, чесно кажучи.

Я не знаю, що там буде відбуватися. Я не думаю, що щось зміниться кардинально, тому що багато хто, наприклад, звинувачують Путіна, що це Путіна війна, це Путін влаштував, інше.

Але не Путін ж іде штурмувати посадку, ідуть штурмувати посадку оці росіяни. І тому воно так відбувається. І я не думаю, що там щось дійсно зміниться.

Але я знаю те, що наш підрозділ хоче щось змінити. І якщо це вдасться, це буде скоріш за все круто. Але це не мій шлях. Мій шлях – це Україна.

– От власне, яка роль РДК в завершенні війни і яким ви бачите його?

– Це складне питання. Зараз взагалі незрозуміло, як ця війна призупиниться. Але вважаю, що скоріш за все ми залишимось в Україні.

У нас є бійці, які теж отримали українське громадянство. У нас є бійці, які вже отримали УБД. Тобто ми прийняті українським суспільством в цілому. Тому я думаю, що ми залишимось і якось будемо також нести якусь службу.

Зараз у нашому підрозділі зробили так, що можна отримати українське громадянство, якщо ти прослужиш рік по контракту в Україні, а також вже не важливо, є у тебе російське громадянство або ні, ти можеш отримати українське і у тебе буде типу два громадянства.

– Рано чи пізно війна завершиться. Якщо говорити про майбутнє, чи бачите ви шанс на порозуміння між українським і російським народами через якийсь час?

– Я не хочу, щоб так сталося, але воно може бути так, тому що люди втомлюються від війни.

У людей там є родичі і все інше, воно якось близько. Ну, всі ці наративи. Але я б хотів, щоб ми жили окремо, якось зробили такі захисні споруди, щоб вони не намагалися нас якось знищити і щоб ми жили по-своєму.

– На завершення: що для вас війна сьогодні?

– Це постійно: ми намагаємося перемогти. Це постійно ми втрачаємо людей, найкращих людей, на жаль. Але це шанс, це шанс на майбутнє України, це шанс на те, що ми будемо дійсно незалежні і те, що ми зробимо так, як ми вважаємо правильним.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Після ампутації ‒ хокей, серфінг, біг. А ще у Львові ветеран почав говорити українською

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Я радий, що живий!». Історія воїна, який втратив зір на війні й опановує світ заново

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Залишенець Донецький». Історія лікаря, який провів 7 років у застінках «ДНР»