Чимало авторитарних режимів, як і в нинішньому Ірані, витворюють армію цензорів із політичних міркувань, бо бояться революціонізуючої сили навіть класичних літературних творів, не кажучи вже про сучасну літературу, з котрої від 70 до 50 відсотків книг, наприклад, влада Ірану в останнє десятиріччя забороняла перевидавати.
Традиція брутальних цензурних заборон в Ірані тягнеться з часів Ісламської революції 1979 року, коли було створено один зі всесильних комітетів – Раду з питань культурної революції, що наполовину складається із членів призначених духовними лідерами Ірану, а наполовину – призначається меджлісом (парламентом країни). Якраз ця Рада і готує інструкції для цензури, котру здійснює, насамперед, Міністерство культури та ісламського розвитку Ірану.
Саме ця установа цього тижня вирішила, що деякі частини епічної поеми Нізамі «Хосров і Ширін» необхідно переробити, незважаючи на те, що це класичний зразок іранської літератури, якому понад 800 років. Видавництво, що очікувало лише звичайного дозволу від міністерства і планувало видати вісім випусків книги, було вражене втручанням цензорів у геніальний текст Нізамі. Це також потрясло й інтелігенцію країни, незважаючи на десятиріччя тяжкої цензури в Ірані.
«Ця поема жила упродовж дев’яти століть, Іран був мусульманським, іранці були мусульманами упродовж цих дев’яти століть, – зауважує відома поетеса Ірану Сімін Бехбагані. – Ніхто не мав ніяких заперечень до тексту поеми «Хосров і Ширін», не було й думки про цензурування частин поеми – наприклад, ночі кохання Хосрова і Ширін. Нічого з поеми на сьогодні не залишилося б, якби не було цієї ночі. Ті, хто каже про цензурування поеми, повинні ганьбитися».
Режим Ірану боїться впливу кращих зразків літератури на суспільство
Фарадж Саркоугі, колишній редактор іранського культурного часопису «Адіне», який був кинутий владою Тегерана у 1990-і роки до в’язниці за «пропаганду», а потім втік до Німеччини, каже про страх режиму перед передовою літературою, яка може мати руйнівну силу щодо нинішньої влади. Саркоугі також наголосив, що верхи Ірану перетворили країну в пекло для літератури.
Наприклад, як розповідає Саркоугі, у перекладі в Ірані роману європейця Германа Гессе місце, де герой п’є вино, замінене цензурою на каву і читач не розуміє, чому потім у героя так болить голова від кави, яка не має алкоголю. Або ж у сучасному іранському романі цензори змінюють фразу «вони поцілувалися і тієї ночі спали разом вперше» на іншу – «вони дивилися одне на одного, а потім сказали, що краще трохи почекати». Кодові слова «краще трохи почекати» вже стали в Ірані синонімами кохання в ліжку.
Дії цензури в Ірані часто доходять до абсурду, і тому експерти, літератори кажуть, що ситуація в літературі країни викликає все більш широкий опір, який просто на сьогодні часто ще невидимий, пасивний. Самі іранці спостерегли, що із 1979 року інтенсивність тиску цензури впала удвічі. Переробити всю літературу неможливо, так само, як зупинити літературне життя. Тому й Фарадж Саркоугі каже, що книга в Ірані сьогодні – це дуже чутлива проблема.
Традиція брутальних цензурних заборон в Ірані тягнеться з часів Ісламської революції 1979 року, коли було створено один зі всесильних комітетів – Раду з питань культурної революції, що наполовину складається із членів призначених духовними лідерами Ірану, а наполовину – призначається меджлісом (парламентом країни). Якраз ця Рада і готує інструкції для цензури, котру здійснює, насамперед, Міністерство культури та ісламського розвитку Ірану.
Саме ця установа цього тижня вирішила, що деякі частини епічної поеми Нізамі «Хосров і Ширін» необхідно переробити, незважаючи на те, що це класичний зразок іранської літератури, якому понад 800 років. Видавництво, що очікувало лише звичайного дозволу від міністерства і планувало видати вісім випусків книги, було вражене втручанням цензорів у геніальний текст Нізамі. Це також потрясло й інтелігенцію країни, незважаючи на десятиріччя тяжкої цензури в Ірані.
«Ця поема жила упродовж дев’яти століть, Іран був мусульманським, іранці були мусульманами упродовж цих дев’яти століть, – зауважує відома поетеса Ірану Сімін Бехбагані. – Ніхто не мав ніяких заперечень до тексту поеми «Хосров і Ширін», не було й думки про цензурування частин поеми – наприклад, ночі кохання Хосрова і Ширін. Нічого з поеми на сьогодні не залишилося б, якби не було цієї ночі. Ті, хто каже про цензурування поеми, повинні ганьбитися».
Режим Ірану боїться впливу кращих зразків літератури на суспільство
Фарадж Саркоугі, колишній редактор іранського культурного часопису «Адіне», який був кинутий владою Тегерана у 1990-і роки до в’язниці за «пропаганду», а потім втік до Німеччини, каже про страх режиму перед передовою літературою, яка може мати руйнівну силу щодо нинішньої влади. Саркоугі також наголосив, що верхи Ірану перетворили країну в пекло для літератури.
Наприклад, як розповідає Саркоугі, у перекладі в Ірані роману європейця Германа Гессе місце, де герой п’є вино, замінене цензурою на каву і читач не розуміє, чому потім у героя так болить голова від кави, яка не має алкоголю. Або ж у сучасному іранському романі цензори змінюють фразу «вони поцілувалися і тієї ночі спали разом вперше» на іншу – «вони дивилися одне на одного, а потім сказали, що краще трохи почекати». Кодові слова «краще трохи почекати» вже стали в Ірані синонімами кохання в ліжку.
Дії цензури в Ірані часто доходять до абсурду, і тому експерти, літератори кажуть, що ситуація в літературі країни викликає все більш широкий опір, який просто на сьогодні часто ще невидимий, пасивний. Самі іранці спостерегли, що із 1979 року інтенсивність тиску цензури впала удвічі. Переробити всю літературу неможливо, так само, як зупинити літературне життя. Тому й Фарадж Саркоугі каже, що книга в Ірані сьогодні – це дуже чутлива проблема.
