(Із виступу на ІІ академічній дискусії проекту Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка та фонду «Європа XXI» – «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом»)
Київ – Культурні зсуви, пов’язані з глобалізаційними процесами, з мультикультуралізмом – природно помітні й в українській літературі. Вони виявляють себе на абсолютно різних рівнях – і на тематичному, і на стильовому.
Те, про що пишуть автори, те, як вони пишуть, дозволяє деяким дослідникам говорити про тенденцію до уніфікації й інтеграції літератур. Між тим, історія вже довела непродуктивність усіх спроб уніфікувати культуру й продемонструвала, що інтеграція можлива лише на основі діалогу повноцінних суб’єктів.
Пресинг великодержавних чинників
Глобалізація вибудовує новий світ, але часто опирається на старе мислення. Багато хто із сучасних дослідників літератури бачить глобалізацію, як щось подібне до ідеологічного «даху», вибудованого у восьмитомній Історії радянської багатонаціональної літератури. Там відстоювалася теза про єдину радянську багатонаціональну літературу. Мовляв, раз єдиний народ – радянський народ, то й єдина література. І дарма, що туди входили абсолютно різні літератури, відзначені абсолютно відмінними формами мислення – середньоазіатські, закавказькі чи східнослов'янські літератури.
Очевидно, що й зараз, у рамках впровадження певної геополітичної, геостратегічної політики, є намагання робити наголос не на своєрідності літератур, а на тому, що відповідає чиїмось великодержавним чи корпоративним інтересам.
Насправді ж, продуктивне об’єднання світу можливе лише при збереженні та повному розвиткові усього розмаїття національних культур. Колись Момджян сказав на одній з міжнародних конференцій у Санкт-Петербурзі, що глобалізація – це не те, що ми робимо, а те, що проходить через нас і відбувається з нами самими.
Проектуючи це на літературу, ми розуміємо глобалізацію як культурне розмаїття літератур, а «глобалізаційну етику, як те, що поєднує душі». Як наголошує Іван Дзюба, тут «суть не в абстракціях якихось, бо все має особистісний характер, а перш за все у широкому діапазоні національно-самобутніх форм, які збагачують поліфонію мистецтва і поліфонію людства».
Ідентичність розвивається через діалог з іншими
Часом на сторінках деяких видань зустрічаються думки на зразок: «українська література не краща від європейської». А чому вона мусить бути краща? Вона не краща й не гірша, вона завжди повинна залишатися сама собою. Наприклад, Дмитро Дроздовський пише, що Іздрик, Андрухович, Забужко, Дереш пишуть «на європейському рівні, але їх не можна поставити поруч, наприклад, з Умберто Еко». Так, не можна і не треба! Бо кожен з цих авторів та інші представники їхньої когорти – є самими собою і творять на тому грунті, на якому вони виросли й особливості якого вони всотали.
Цінність письменників і національної літератури взагалі полягає у їхній відмінності, своєрідності. І це зовсім не свідчить про замкнутість чи відірваність. Адже саме ці окремішні, своєрідні національні літератури й складають розмаїття світової літератури. Світова література існує як взаємообмін, взаємозбагачення національних літератур.
Тож саме суттєві особливі прикмети української літератури, її своєрідність роблять її суб’єктом творення світової літератури. Іншими словами, українська література має такі риси, що відрізняють її від інших літератур, а відтак у цій своїй якості українська література є предметом порівняльного аналізу літературознавства. Українська література має ту іншість, яка є конститутивом самості.
Базуючись на цій своїй самості, українська література й виявляє – як показує у своїх дослідженнях Оксана Пахльовська – несподівані етичні, естетичні, філософські ресурси, що дозволяють не протиставляти себе іншим, а вступати з ними у діалог. І що найголовніше – саме цей процес культурного діалогу, взаємного збагачення і є ідеальною формулою буття української літератури й української культури, формулою буття будь-якої національної культури. Це є і процес збереження ідентичності української літератури й оновлення її через європейські коди.
У Грузії відбулася міжнародна конференція з питань впливу глобалізації на культуру. До Тбілісі приїхали представники більше ніж 40 країн світу. І в результаті усі палкі обговорення звелися до єдиної думки – необхідного пошуку нових форм взаємодії культур, продуктивних форм взаємопізнання літератур й налагодження діалогу.
Найефективнішими способами досягнення взаєморозуміння були й залишаються живе безпосереднє спілкування й переклади. Перший потребує частих зустрічей, другий – добрих перекладачів.
У році, що минає, ми втратили трьох великих перекладачів – Перепадю, Коптілова і Житника. Фактично це ціла школа українського перекладу, це люди, які зробили так багато для української літератури, що їм важко зайти заміну. Та, сподіваюся, що молодим під силу не тільки продовжити справу, а й підняти її на вищий рівень.
Людмила Грицик, завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології КНУ імені Шевченка, доктор філологічних наук, професор.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Радіо Свобода відстежує дискусії проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» й надалі публікуватиме виступи усіх учасників обговорення. Друга академічна дискусія пройшла під назвою «Розширюючи кордони – наближаючи периферію».
Попередні публікації:
Наші вороги – експансія чужих і власний провінціалізм (Тарас Кияк)
Кордони проходять всередині нас (Євген Бистрицький)
Ми ще не є політичною нацією й не готові до Євросоюзу (Микола Жулинський)
Статус народів вимірюється їхньою волею до буття (Оксана Пахльовська)
Схід як ключ до розуміння України (Іван Бондаренко)
Київ – Культурні зсуви, пов’язані з глобалізаційними процесами, з мультикультуралізмом – природно помітні й в українській літературі. Вони виявляють себе на абсолютно різних рівнях – і на тематичному, і на стильовому.
Те, про що пишуть автори, те, як вони пишуть, дозволяє деяким дослідникам говорити про тенденцію до уніфікації й інтеграції літератур. Між тим, історія вже довела непродуктивність усіх спроб уніфікувати культуру й продемонструвала, що інтеграція можлива лише на основі діалогу повноцінних суб’єктів.
Пресинг великодержавних чинників
Глобалізація вибудовує новий світ, але часто опирається на старе мислення. Багато хто із сучасних дослідників літератури бачить глобалізацію, як щось подібне до ідеологічного «даху», вибудованого у восьмитомній Історії радянської багатонаціональної літератури. Там відстоювалася теза про єдину радянську багатонаціональну літературу. Мовляв, раз єдиний народ – радянський народ, то й єдина література. І дарма, що туди входили абсолютно різні літератури, відзначені абсолютно відмінними формами мислення – середньоазіатські, закавказькі чи східнослов'янські літератури.
Очевидно, що й зараз, у рамках впровадження певної геополітичної, геостратегічної політики, є намагання робити наголос не на своєрідності літератур, а на тому, що відповідає чиїмось великодержавним чи корпоративним інтересам.
Насправді ж, продуктивне об’єднання світу можливе лише при збереженні та повному розвиткові усього розмаїття національних культур. Колись Момджян сказав на одній з міжнародних конференцій у Санкт-Петербурзі, що глобалізація – це не те, що ми робимо, а те, що проходить через нас і відбувається з нами самими.
Проектуючи це на літературу, ми розуміємо глобалізацію як культурне розмаїття літератур, а «глобалізаційну етику, як те, що поєднує душі». Як наголошує Іван Дзюба, тут «суть не в абстракціях якихось, бо все має особистісний характер, а перш за все у широкому діапазоні національно-самобутніх форм, які збагачують поліфонію мистецтва і поліфонію людства».
Ідентичність розвивається через діалог з іншими
Часом на сторінках деяких видань зустрічаються думки на зразок: «українська література не краща від європейської». А чому вона мусить бути краща? Вона не краща й не гірша, вона завжди повинна залишатися сама собою. Наприклад, Дмитро Дроздовський пише, що Іздрик, Андрухович, Забужко, Дереш пишуть «на європейському рівні, але їх не можна поставити поруч, наприклад, з Умберто Еко». Так, не можна і не треба! Бо кожен з цих авторів та інші представники їхньої когорти – є самими собою і творять на тому грунті, на якому вони виросли й особливості якого вони всотали.
Цінність письменників і національної літератури взагалі полягає у їхній відмінності, своєрідності. І це зовсім не свідчить про замкнутість чи відірваність. Адже саме ці окремішні, своєрідні національні літератури й складають розмаїття світової літератури. Світова література існує як взаємообмін, взаємозбагачення національних літератур.
Тож саме суттєві особливі прикмети української літератури, її своєрідність роблять її суб’єктом творення світової літератури. Іншими словами, українська література має такі риси, що відрізняють її від інших літератур, а відтак у цій своїй якості українська література є предметом порівняльного аналізу літературознавства. Українська література має ту іншість, яка є конститутивом самості.
Базуючись на цій своїй самості, українська література й виявляє – як показує у своїх дослідженнях Оксана Пахльовська – несподівані етичні, естетичні, філософські ресурси, що дозволяють не протиставляти себе іншим, а вступати з ними у діалог. І що найголовніше – саме цей процес культурного діалогу, взаємного збагачення і є ідеальною формулою буття української літератури й української культури, формулою буття будь-якої національної культури. Це є і процес збереження ідентичності української літератури й оновлення її через європейські коди.
У Грузії відбулася міжнародна конференція з питань впливу глобалізації на культуру. До Тбілісі приїхали представники більше ніж 40 країн світу. І в результаті усі палкі обговорення звелися до єдиної думки – необхідного пошуку нових форм взаємодії культур, продуктивних форм взаємопізнання літератур й налагодження діалогу.
Найефективнішими способами досягнення взаєморозуміння були й залишаються живе безпосереднє спілкування й переклади. Перший потребує частих зустрічей, другий – добрих перекладачів.
У році, що минає, ми втратили трьох великих перекладачів – Перепадю, Коптілова і Житника. Фактично це ціла школа українського перекладу, це люди, які зробили так багато для української літератури, що їм важко зайти заміну. Та, сподіваюся, що молодим під силу не тільки продовжити справу, а й підняти її на вищий рівень.
Людмила Грицик, завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології КНУ імені Шевченка, доктор філологічних наук, професор.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Радіо Свобода відстежує дискусії проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» й надалі публікуватиме виступи усіх учасників обговорення. Друга академічна дискусія пройшла під назвою «Розширюючи кордони – наближаючи периферію».
Попередні публікації:
Наші вороги – експансія чужих і власний провінціалізм (Тарас Кияк)
Кордони проходять всередині нас (Євген Бистрицький)
Ми ще не є політичною нацією й не готові до Євросоюзу (Микола Жулинський)
Статус народів вимірюється їхньою волею до буття (Оксана Пахльовська)
Схід як ключ до розуміння України (Іван Бондаренко)
