«Я бачу в цьому свою місію – необхідність інформувати. Тому що Росія б найбільше хотіла, щоб ми забули про цю територію або принаймні перестали говорити про схід України», – каже Тетяна Жук, журналістка видання «Східний варіант», яке пише для людей з Донеччини і Луганщини.
Тетяна родом із Донецька. Зустріла початок повномасштабного російського вторгнення в Маріуполі. В оточеному армією РФ місті дівчина перебувала 40 днів, до початку квітня 2022-го. Згадує, як вибухали російські бомби, як бракувало їжі, як наближались вуличні бої – а потім військові армії РФ прийшли до підвалу будинку, де вони ховались разом з іншими мешканцями.
Тетяні вдалося вибратись на вільну територію України 20 квітня – дорога з Маріуполя забрала понад два тижні. Вона переїхала до Львова і як журналістка продовжила писати про схід та окупацію.
Своїми спогадами про життя у блокадному Маріуполі з Радіо Свобода Тетяна поділилась у Празі, одному з пунктів її подорожі країнами Європи. Інтерес Тетяни – життя українських біженців за кордоном. У столиці Чехії Тетяна, зокрема, зустрічалась із молоддю, що захищає інтереси України у публічному просторі, а також проукраїнськими організаціями.
Донецьк – Маріуполь. Поганий жарт
«Я згадую, як сніг випав на 8 березня у Маріуполі, як для людей це було важливо і дійсно подарунком, що можна було зібрати чисту воду, скип’ятити її, а не йти кудись на криницю. Шлях хай навіть у 200-300 метрів був дуже небезпечний через загрозу обстрілів: прийти туди з порожніми пляшками і назад повернутися з повними – це дві різні речі», – розповідає Тетяна.
У цей час, коли наступають роковини повномасштабного вторгнення, а за ними – весна, вона часто згадує пережите в оточеному військами РФ місті.
До Маріуполя Тетяна приїхала з Донецька. У 2013 році вона закінчила школу і поїхала туди вчитись. Спочатку дівчина побоювалась їздити до окупованого міста, але у 2015-2016 роках не раз навідувала там рідних. Їй здавалось, каже журналістка, вона знає, чого очікувати, коли ЗМІ почали писати про загрозу повномасштабного наступу РФ. Тому коли 24 лютого 2022 року воно все-таки почалось, думала, що більш корисною буде на місці – і саме тому вирішила залишитися.
«Досвід Донецька зіграв зі мною поганий жарт, – каже Тетяна. – Я думала, що вже знаю, який вигляд має війна. Але, порівняно з тим, що побачила потім, це, звісно, було ніщо».
Я думала, що вже знаю, який вигляд має війна. Але, порівняно з тим, що побачила потім, це, звісно, було ніщоТетяна Жук
Дівчина жила в дев’ятиповерхівці у Центральному районі Маріуполя зі своїм хлопцем. Їхній будинок розташовувався неподалік від Драматичного театру і поруч із так званою водонапірною вежею, – архітектурною пам'яткою, а також волонтерським хабом Halabuda.
Тетяна продовжувала писати для «Східного варіанту» перші кілька днів після початку вторгнення, поки не зникло світло. Потім російські військові обстріляли центральний ринок, що був також поблизу. Вони з хлопцем вирішили, що перебувати в квартирі стало надто небезпечно, і спустились в підвал їхньої багатоповерхівки. Це було 9 березня.
25 днів у підвалі
У підвал з кожним днем спускалося все більше сусідів, згадує дівчина. Однак ще якийсь час багато хто приходив лише під час обстрілів, а коли було тихо, повертався до квартири. Найбільше одночасно було 25 людей, серед яких – шестеро дітей.
Деякі сусіди з дітьми виїхали всередині березня, скориставшись ще наявними гуманітарними коридорами. Вони з хлопцем теж хотіли вже евакуюватись, але не вдалося.
«У нас не було машини, а у сусідів місць не було, тому нас не взяли», – пояснює Тетяна.
Певний час у підвалі всі жили відокремлено. Проте у середині березня небезпека посилилася, гуманітарних коридорів більше не було – в підвалі лишилось приблизно 20 людей, які вже жили там постійно. З укриття вони майже не виходили, тож почали більше спілкуватись, ділити їжу, разом готувати.
«Ми зрозуміли, що простіше раз зварити великі каструлі на всіх. Це дійсно перетворилося на якийсь цех із приготування їжі», – каже Тетяна.
В хабі Halabuda вони отримували продукти від волонтерів: консерви, печиво, цукерки, крупи. Але їжі бракувало.
«До роковин повномасштабного вторгнення іноді загострюється це почуття, коли я збираюсь обідати. Я дивлюся на їжу і подумки вдячна за те, що в мене зараз є можливість поїсти; безпечно купити продукти в магазині, а не десь, незрозуміло як, під обстрілами піднятися кудись, роздобути її, зварити її десь, доки свистить над головою, летить і вибухає. І вдосталь поїсти, а не економити, не розділяти на всіх її», – каже Тетяна.
«Я бачила, як люди полюють на голубів, інших міських птахів, тому що у них не було що їсти. Як люди щоденно шукають дрова», – додає вона.
Дні заповнила рутина, та й роботи було багато. Так тривало певний час, доки Тетяна і інші мешканці не зрозуміли, що до звуків артилерії, літаків домішуються ще звуки пострілів, – до них наближалися вуличні бої.
Військові РФ прийшли до них 20 чи 21 березня, точно Тетяна не може пригадати.
«Ми почули російську мову. Вони сказали: «Відчиняйте, інакше кинемо гранату». Наші люди в підвалі відчинили», – згадує Тетяна.
Я бачила, як люди полюють на голубів, інших міських птахів, тому що у них не було що їстиТетяна Жук
До підвалу зайшов російський військовий і всіх оглянув. За словами дівчини, нікого – ані жінок, ані чоловіків – вони не чіпали. Тетяна припускає, що загарбники шукали «азовців». Російські військові, каже, взяли ключі від квартир, пояснюючи, що нібито шукають снайперів, натомість помешкання оглянули і обікрали. У Тетяни забрали біжутерію: кілька браслетів та сережок.
Вона розуміла, що її робота – це великий ризик. Тетяні довелося спалити кілька своїх журналістських посвідчень, візитівок тощо.
«Мені було дуже страшно [коли прийшли військові РФ], тому що я постійно думала, що не хотіла як журналістка опинитися в підвалах російських чи «Ізоляції», як Асєєв, – каже Тетяна. – Я казала своєму хлопцеві, що не хочу потерпати від сексуального насильства, не хочу мати ризик вагітності тощо».
Після появи російських військових Тетяна усвідомила, що лишатись в їхньому підвалі більше не можна: «Ми зрозуміли, що тепер треба жити за іншими правилами. Якщо на подвір'ї стоїть їхній танк, краще перепитати, чи варто зараз йти кудись. Можна очікувати чого завгодно, вони можуть вистрілити, ще щось. Був страх, що українська армія буде відстрілюватись і буде сюди цілити. Фактично російські війська тут свої справи робили поруч з цивільними».
Тоді, поки російська окупація не встигла укріпитися, Тетяна з хлопцем почали шукати спосіб виїхати. У підвалі свого будинку вони прожили 25 днів.
Евакуація: «як переродження якесь»
Настав квітень. Російські війська просувались містом далі. На околицях Маріуполя утворився ринок, куди приїжджали люди з сіл поблизу, що не постраждали, продавати молоко, сметану, м’який сир, сало, хліб, цигарки. Там хлопець Тетяни і почув, що є автобус, який їздить до Нікольського.
Це селище тоді стало своєрідним хабом, куди приїжджали люди, а потім роз'їжджалися, хто куди міг. На певний день пара домовилась з сусідами, що вони поїдуть цим автобусом.
Коли прийшли, згадує дівчина, побачили на ньому збоку літеру Z. Тетяна припускає, що цей автобус надали окупанти, аби вивозити людей з міста.
Селище Нікольське, куди вони виїхали з Маріуполя 4 квітня, розташоване за 15 км від Маріуполя. Звідти, каже журналістка, добре було видно дим над містом.
«Коли я туди приїхала, просто здивувалася, як мало мене відділяло від нормального життя», – каже Тетяна з гіркотою.
Селище вже було під російським контролем, і хоч там були проблеми зі світлом, зв'язком, газом, але вікна у всіх цілі були і люди були живі, згадує вона.
Із Нікольського Тетяна з хлопцем поїхали в інше окуповане село. Через 12 днів їх знайшов водій, якого найняла редакція, аби вивезти до Запоріжжя. Дорогою вони забрали ще кількох людей. Найбільше Тетяна побоювалася зупинок на блокпостах та перевірки з боку військових РФ, хоча й подбала про свою безпеку – позбулася зайвого і почистила свій телефон.
«Нам казали, що фільтрацію треба пройти в Нікольському, але там не було ніякої фільтрації», – каже Тетяна. З Донецької області вона виїжджала без документа, який видавали російські військові після фільтрації.
Але їхній водій вміло викручувався, коли на окупованій частині Донецької області на блокпостах військові РФ питали їх, чи проходили вони фільтрацію. Чоловік заздалегідь давав інструкції, що казати у таких випадках. На одному з останніх блокпостів, каже Тетяна, просто дав російським військовим хабаря.
У Запорізькій області вони спочатку приїхали до Бердянська. В тоді вже захопленому агресором місті вони зупинились на 4 дні. За першим разом їхній групі не вдалося виїхати з міста. Російські військові розвернули їх через те, що, як вони стверджували, того дня не було гуманітарного коридору. У Запорізькій області ніхто вже не питав про фільтрацію, на в’їзді військові РФ лише змусили їх записати свої паспортні дані.
Останньою перепоною між окупованою та вільною територією України на шляху групи були протитанкові міни на мосту, розкладені шахівницею, які їхній водій вправно об'їхав.
«Ми їдемо, я бачу вже здалека за містом український прапор. Я плакати одразу почала, тому що вже не думала, що колись його побачу», – згадує вона.
Коли український військовий заговорив до них суржиком, тоді вона нарешті повірила, що це вже дійсно українські військові. Шлях від Маріуполя до Запоріжжя забрав 16 днів.
Ми їдемо, я бачу вже здалека за містом український прапор. Я плакати одразу почала, тому що вже не думала, що колись його побачуТетяна Жук
«Я плакала, потяглася якось їм руку потиснути. І досі це найщасливіший день мого життя, при тому, що життя у мене доволі непогане, – каже жартома Тетяна і водночас в її очах збираються сльози. – Це як другий день народження, як переродження якесь».
Те, що Тетяні вдалося вибратися тоді з Маріуполя, вона досі не вірить: «Це ніби здійснилася найзаповітніша мрія, задля якої ти багато старалась. Коли дійсно всі старання, зусилля, молитви винагороджуються».
«Щоразу доводилося себе по шматках збирати»
Тетяна досі підтримує зв’язок з тими, хто був тоді з нею у блокадному Маріуполі. Каже: особливо рада була дізнатися, що тоді жодна людина з їхнього підвалу не померла.
«Дехто виїхав пізніше, дехто раніше, дехто зараз живе в Польщі, дехто – в Америці. Більшість виїхала», – каже вона.
Будинок їхній уцілів. За словами журналістки, дехто хоче повернутися. Але всі розуміють ризик і що не знають, що робитимуть в окупованому місті.
Як склалася доля водія, який вивіз тоді їхню групу, Тетяна не знає.
Після виїзду з окупації журналістка прагнула розповідати про пережите і про те, що відбувається у Маріуполі.
Сама вона теж втратила близьку людину – її мама, яка залишалася в окупованому селищі неподалік Маріуполя, померла.
«Я дуже багато збирала історій людей, трагічних у тому числі, дуже часто пов'язаних з Маріуполем, з горем, з втратою близьких, з втратою близьких на війні тощо. І це дуже вплинуло на мене ментально, на мої ресурси, – зізнається Тетяна. – Щоразу доводилося себе по шматках збирати. І я зрозуміла в якийсь момент, що більше не можу збирати людське горе, обробляти його, переповідати».
У 2023-му Тетяна та її хлопець розійшлися. Того ж року через професійне вигорання вона змінила профіль. Зараз дівчина так само працює у «Східному варіанті» – але вже керівницею менеджменту соціальних мереж і зі Львова.
«Зараз дійсно дуже багато зусиль, у тому числі і моїх, зосереджено на темі того, що Росія робить в рамках своєї геноцидної політики стосовно Маріуполя, до окупованих українських територій», – каже Тетяна про свою роботу у «Східному варіанті».
|
Маріуполь був окупований російськими військами навесні 2022 року після тривалої облоги та вуличних боїв. Місто було сильно зруйноване. Нині воно розташоване на значній відстані від лінії фронту, проте українські сили періодично завдають ракетних ударів по військових обʼєктах у Маріуполі. |
Повномасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Форум