«Лютик» – лікарка та волонтерка, в якої відірвало міною обидві ноги – тепер злиться, коли її називають «героєм». «Лєра» – журналістка, яка пішла на Донбас через брак бійців на фронті і втратила там щойно знайдене кохання. «Відьма» – мала мережу магазинів, а тепер – командує мінометним загоном: втратила на війні всю родину і намагається будувати нову. Це героїні нового документального фільму «Моя війна» (англійською Inner wars, «Внутрішні війни») франко-української режисерки Маші Кондакової, прем'єра якого відбулася на 50-му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість». Радіо Свобода розпитало режисерку, чому українські жінки йдуть на війну – а саме про це цей щемкий фільм-розслідування.
– Чому вас турбує ця тема?
– У нас армія – це суто чоловіча справа, мені так здавалося, але, в принципі, так воно і є. І взагалі, мені здавалося, що війна – це більше таке чоловіче питання. І коли я дізналася, що є жінки на війні, ця тема мене дуже схвилювала, і я вирішила, що мені треба це відзняти.
У Франції, приміром, жінки дуже довго боролися за рівність, за свої права нарівні з чоловіками, і досягли цього. А тут (в Україні – ред.), мені здається, трохи інша ситуація, тому що у нас інший менталітет, інша історія, і це є класно. Ось ці дівчата – вони просто такий крок зробили, обрали якось його попри все, попри, перш за все, страх – заради своїх ідей і свого бажання волі – просто вирішили отак піти. Мені здається, що це такий героїзм. Бо у Ізраїлі, наприклад, дівчатам може прийти повістка, щоби вони пройшли строкову військову службу, а у нас так дівчат не призивають.
Довідка: Маша Кондакова - французько-українська режисерка документального та ігрового кіно. Народилася 1989-го року в Києві в родині вчених, закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого , після чого зняла короткометражну ігрову стрічку «Листопад». Фільм відібрали на Міжнародний кінофестиваль у Локарно (вважається четвертим за значущістю після Каннського, Берлінського та Венеційського), отримав 15 нагород, серед яких – «Найкращий короткометражний фільм» на Одеському кінофестивалі – та був придбаний французським Canal+. Режисерка переїхала до Парижа, де працює акторкою та режисеркою.
– Як саме ви дізналися, що жінки воюють на Донбасі, та як обирали героїнь?
– До мене 2017-го року звернулися продюсери із України – зокрема, Володимир Філіпов із Insightmedia – і запропонували мені зробити цю стрічку. Коли я прочитала сценарій, я їм одразу повідомила, що погоджуюся, якщо ми це знімемо. Але я сказала: найголовніше для мене – це поїхати туди і знайти жінку, яка не просто у штабі, або з паперами, або медик, а військова, яка саме боєць.
З Парижа я почала пошуки, звернулася до Артема Чеха (український письменник, у 2015-2016-х роках – старший стрілець та навідник БТР у лавах ЗСУ, чоловік української режисерки Ірини Цілик – ред.), який на фейсбуці писав дуже круті пости, тому що на той час перебував на передовій, захищав Україну. Такі людяні пости, які показували – що ж воно таке, жити в окопі. І я йому кажу – слухай, а ти бачив жінок на війні? Він каже так, у штабі або медиків. Я кажу ні, мені треба бойова. Він одразу каже: бойова, тільки одну бачив – Лєра Бурлакова. От знайди її, зв'яжись. Я знайшла багато інформації про Валерію Бурлакову, і бачу, що на той момент вона написала книжку, яка називається «Життя P. S.». Я замовила цю книжку, отримала її у Парижі, їду до Берлінале, і під час польоту я просто проковтнула цю книжку разом зі сльозами, тому що це та історія, яку я намагалася розказати у фільмі. Вона була журналісткою, і письменницею, і коли після Майдану, який вона пройшла від А до Z, вона поїхала на фронт писати – вона побачила, що там не було людей, була жахлива сутація, нікому було воювати. Повертався командир з Донецького аеропорту, і каже їй – приїжджаю і нема людей. А вона йому каже – я звільнюся та поїду на війну. Він каже – да-да, канєшно, всі так говорять. Але вона зробила це.
Ця історія, яку я прочитала в її книжці, настільки мене захопила і схвилювала, що я просто молилася, щоби Валерія погодилася на цю зйомку. Тому що для мене було дуже важливим зрозуміти, як можна попри біль і втрату продовжувати боротися за свої ідеї, незалежність і свободу. І для мене це також було щось типу внутрішнього конфлікту, тому я і кажу – «Моя війна»: кожна з дівчат має свою війну, кожна з них заплатила свою велику ціну. Валерія Бурлакова мене реально надихнула своєю історією шукати інших героїнь.
Я хотіла закарбувати час і атмосферу війни у трьох її часових розмірах: минуле, теперішнє і майбутнє. Ірина Іванюш («Лютик») репрезентує минуле, наслідки і те, як зараз вона намагається завоювати своє місце у соціумі. Олена Любинецька,(«Відьма»), яка втратила всю свою родину через війну – мати, батька, брата, який теж був військовим – знайшла своє кохання на війні, і для мене це таке майбутнє, в яке я вірю. Я вірю у світле майбутнє, у сім'ю, у кохання.
– Як поставилися героїні до того, що ви виділятимете їх з решти військових, обговорюватиме їхню жіночність?
– Ооооо, болюче питання (сміється). Дуже важко. Я виділила саме цих жінок через їхню внутрішню драму, їхній внутрішній біль. Через це вони були для мене найцікавіші. З Іриною Іванюш мені знадобилося декілька років, щоби вона мене насправді сприйняла. У 2015-му році, коли з нею трапилася ця травма – ви знаєте, що вона герой України, і дуже багато було до неї поваги, шани та уваги – вона заборонила для себе будь-яке спілкування із журналістами взагалі. Присутність камери була для неї неможлива. Вона відмовилась від цього. І тут приїжджаю я така: Іро, привіт, я режисер. На початку був дуже важкий процес, але я дуже ціную і поважаю цю людину, тому що вона така тендітна, розумна, вихована і з гарною освітою, і вона пише таку поезію! Наприкінці зйомок ми були із нею майже найкращими подружками – настільки сильний в нас зв'язок виник вже під час роботи над фільмом.
Чому я в цій стрічці з'явилася як автор і як героїня – через себе я відкриваю цих дівчат, вони говорять до мене, але таким чином вони відкривають свій біль і свою історію.
Лєра Бурлакова погодилася одразу, але потім мені сказала: Маша, я ж думала, ти прийдеш на п'ять годин, познімаєш та поїдеш! А я з нею декілька тижнів пліч-о-пліч жила в бліндажу. Ми з нею навіть прокидалися разом. На початку вона погодилась, але вона, як, знаєте, в компанії друзів, якщо новенька прийшла, то її там перевіряють – зроби те, зроби це, приколи такі. Щоб перевірити – чи я є хтось або сцикуха, наприклад. І під час зйомок ми пережили не одне бомбардування – в кіно тільки одне показано – коли розирвалися САУшкі просто біля будинку, коли ми просто не встигли сховатися у підвал, ми просто сиділи там. І після того щось трапилось між нами – ось ця стіна вже була пробита, цього притирання, знайомства, і Лєра почала мене називати бро. Ну шо, братанчік, знаєте, отак. І для мене це був знак довіри.
Вона часто навіть не знала, що я її знімаю. Потім вона дізналася, звісно, я їй показувала через якийсь час, коли в мене вже був монтаж – і вона мені каже – я не пам'ятаю, щоби ти знімала! Я кажу – зняла. І от ми почали спілкуватися, і вона мені розказує такі штуки, що коли приїжджаєш на гражданку, цівільне життя, береш потяг – і така, каже, заснула, прокидаюсь від того, що враження, що міна летить – ФІУУУУУУУУ!!! А насправді це просто потяг дуже швидко їде швидкісний.
А Олена Любинецька – це взагалі, ви ж бачили її, це ж Відьма! Ви пам'ятаєте першу фразу її – Стефчик – це, до речі, оператор – а ти зробиш мені фоточки на аватарку? Це все – Відьма! Вона зробить все, що потрібно їй! І це супер, це мудрість жіноча, це нормально. Але чи захоче вона зось зробити для мене? На початку цього не було. Хоча вона нам дуже допомагала на фронті. Познайомилась я із нею завдяки Валерії Бурлаковій, тому що вона казала: Маша, ти коли приїдеш на передову, маєш познайомитися із тією жінкою, тому що вона унікальна, ти таку не побачиш. Ти її не забудеш. І насправді: коли вона війшла до мене в кадр випадково, вона мене очарувала, і більше не виходила, поки я не закінчила це кіно.
– Як ваші героїні поставилися до результату? До того, що ви передали багато ваших інтимних розмов, показали «внутрішнє життя» військових?
– Валерія навіть приїздила у студію записуватись, треба була переробити закадровий голос. І вона каже – да, Кондакова, молодець. Ну, тому що я намагалася зробити щиру стрічку. І навпаки: я показала це не таким чином, як в інших репортажах, я намагалася якось до душі достучатись, і вони мені відкрилися.
– Ви на передовій на Донбасі побачили те, що очікували?
– Ні-ні-ні, взагалі. Про війну можна багато читати і дивитись у кіно, але коли ти туди потрапляєш, тоді вже по-справжньому розумієш, що таке війна. Війна – це страшно, це жорсткоко, це ламає людей. Я бачила багато злопців, які поїхали, і в них вже просто не було сил. Я думала там якийсь устав, як показують в американських фільмах, як «Солдат Джейн», чи картина Клінта Іствуда «Снайпер», але нічого подібного.
Мені пощастило, що я опинилася у колі гарних людей. Якщо б ні – я не знаю, як воно могло взагалі закінчитись. Мені дуже пощастило, чесно.Одна жінка, яка була в мене в кадрі, але в монтаж я її не взяла, Яна Червона, вона ж загинула. Вже за рік після зйомок, коли я була в монтажу, я дізнаюсь, що міна прилетіла в бліндаж, де вона була. А це був бліндаж, в якому Лєра спала, ми були там. Ось ця штука війни, яка дуже непередбачувана: от зараз є людина, а через якийсь момент її нема. Тієї, з якою ви щойно каву пили. І ось це дуже страшно. Тому що ти до такого не готовий.
Війна мене навчила. По-перше, я дуже подорослішала на війні, дуже швидко дорослішаєш, і по-друге, війна мене навчила, що життя набагато сильніше на смерть, воно іде понад смертю.
Там така атмосфера, яку ніколи не зрозумієш, якщо туди не поїдеш: така вона густа, металева, дуже холодна. У фільмі «Відьма» каже, що «маски на війні падають», так от, мені здається що не тільки маски падають, а перед обличчям смерті в нас фокус змінюється, і ми як рентгенівський знімок можемо побачити середину людини, одразу побачити хто є хто, і що, і як.
– Вас тепер не тягне назад?
– Зараз ні, але коли я повернулася після першого блоку зйомок, мене рвало на передову. В мене ж була травма дуже серйозна, я взагалі могла лишитися у візку. Нас намагалися вивезти у безпечну зону, тому що ми перебували «на нулі», і там була така страшенна аварія, що я дивом вижила і ходжу. Але, чесно вам сказати – повернулася і працювала на уколах, тому що ніхто ж знав що в мене був перелом крижової кістки тазу, декілька міліметрів від хребта, уявляєте? Якщо б іше трішки, капець був би. Але попри біль, я приїхала до Києва – і знову рвонула на передову. Так, війна вона тягне, це наркотик, адреналін, на жаль.
– Що французи думають про війну на сході України?
– Вони дуже переймаються насправді. Я кажу про те коло знайомих моїх, режисерів та продюсерів, воно в мене дуже широке, культурне в Парижі. Коли я була у шпиталі, я зробила тізер фільму, і після того мені мені у французькому продакшені Hirvi сказали, що ми будемо підтримувати твоє кіно, тому що треба про це говорити.
Перш за все – права жінок. Для них це просто найголовніше. А друге – війна, звісно. Це жорстко, це страшно, і вони дуже цим переймаються. Коли є медіа, є інформація, люди знають, воно на слуху. А коли це зникає – люди забувають. І дуже часто мене питають – а що там зараз? У фільмі остання плашка із написом – «Сьогодні і досі війна триває». Я думала, що коли я закінчу кіно, це все закінчиться, але ні.
Це іще неофіційна інформація, але я з вами поділюся – один із найбільших майданчиків авторського кіно відібрав на свій кінофестиваль, і вся Європа побачить цей фільм.
– Де в Україні подивитися фільм?
– Продакш компанія Insightmedia – продюсери Володимир Філіппов, Андрій Суярко, Алла Овсяннікова – працюють над тим, щоб стрічка вийшла у прокат та потрапила на телебачення. А я свою роботу зробила, я три роки працювала на фільмом, і я дуже сподіваюся, що кіно вийде, і люди його побачать.
– Уявімо собі якогось чоловіка в Полтаві, Житомирі – десь, який дізнається, що ви зняли фільм про жінок на війні. І він думає – ну що вона там робить? Чому жінки йдуть на війну?
– Дуже важко відповісти на це питання. Це було моє розслідування – чому. І я вам скажу: є внутрішні і є зовнішні фактори. Зовнішний чинник – це агресор, який напав на нашу країну. Другий, внутрішній фактор – це вже у кожної героїні своя відповідь. Для Валерії Бурлакової – вона патріот, вона за свободу України, за незалежність, і для неї це було необхідно просто, без обговорень. Вона пройшла весь Майдан, і коли там були останні найжорстокіші, найстрашніші події, коли була Небесна сотня – так трапилось, вона мені про це говорила, що вона вже просто на ногах не стояла, тому що не спала три доби. І її побратими просто її майже вирубили, посадили в таксі і відправили спати. Для неї це був момент відчаю від того, що вона не була там в той момент, коли треба було. І сором, необхідність спричинили те, що вона приєдналася до армії.
Олена Любинецька казала – вона з Харкова, зі східної України – я не могла, всі люди допомагали всім, чим могли, ну як так! Настільки неочікувано сталася та війна, що на той час нічого ж не було. А для неї це було просто необхідно. тому що вона, плюс за все, людина із широкою душею. І тут вона не змогла стояти осторонь. Вона їздила волонтером кілька років, саме за кермом, там навіть бомбили її машину.
Ірина Іванюш – вона ж була медиком. І вона ненавидить несправедливість. І поїхала туди, тому що це був такий поклик у неї, вона просто не могла зрозуміти – чому така несправедливість, ми просто хочемо жити спокійно та вільно, чому така йде на нас агресія, чому на нас нападають.
Мені здається, що у цьому житті неважливо, якої статі людина. Важливо те, яка в неї мораль, які в неї воля, бажання, розум, мудрість та можливості. Я бачила дуже багато хлопців на війні, які не справлялися з такою напругою. В них дуже нервовий стан був, на межі, розумієте? Я бачу Валерію Бурлакову, яка кілька років по окопах бігала із кулеметом, Бутівку пройшла. Це не питання статі – це питання особистості, якостей людини.
