Показати війну очима бійця – із залаштунками офіціозної картинки з фронту, нехитрими намаганнями бійців відволіктися від рутини та цілодобовим страхом, що його не здатна подолати людська психіка – у цьому мета нового документального фільму War Note молодого українського документаліста Романа Любого.
Прем'єра фільму відбудеться під час 17-го міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA 27 квітня о 18.00. Фільм стане доступний на сайті онлайн-кінотеатру фестивалю, його можна буде переглянути з території України протягом доби.
Про те, звідки режисер дістав ексклюзивне любительсьске відео від українських солдатів, чому у військових такий специфічний гумор та чи варто називати їх героями – Радіо Свобода спитало у режисера.
– Це фільм про українських солдатів на Донбасі, фактично, від першої особи. Спочатку була ідея чи матеріал?
– До нас в архів «Вавилон'13» передали власноруч зняті матеріали Олексій Болдирєв з 93-ї бригади та Роман Базенко з батальону «Київська Русь». А відео з телефону Вадима Наумова ми отримали через «Чорний тюльпан» (гуманітарна місія, що займається пошуком та вивозом тіл загиблих на Донбасі – ред.). Мені було цікаво, що ми дивимось не просто на матеріал, а на матеріал, невіддільний від бекграунду, який за ним стоїть. Тобто ти дивишся артефакти.
Звичайне документальне кіно, зняте оператором – там ти не повинен думати про те, що це оператор знімає, хто цей оператор, ти вживляєшся туди. А тут є цей ефект, що ти весь час уявляєш собі, домальовуєш у фантазії історію цього матеріалу – як він взагалі з того моменту, як натиснули на REC, потрапив зараз на екран.
Монтаж, який зараз ми побачимо, він відрізняється в дрібницях від початкового, але вони створюють все
Я для бекграунду собі таку історію будував – її нема у фільмі: йдеш собі по місту і знаходиш фотоапарат, відкриваєш – там спочатку якісь шашлики, якісь звичні відео, а тут бац – і цей же чоловік потрапляє на фронт. І ти не знаєш хто це, ти не бачиш обличчя, тому що він себе не знімає, він знімає те, що він бачить. І ти будуєш собі цей портрет без портрету, як я собі назвав це явище. Портрет людини складається з того, на що він навів камеру, що він каже і що він робить.
– Чому фільм так довго монтувався – аж із 2015 року?
– Робота над цим фільмом – це певне становлення мене як творчої самостійної одиниці. В 16-му чи 17-му році ми з Володею Тихим (український режисер, один із лідерів об'єднання українських документалістів «Вавилон'13» – ред.) зібрали такий монтаж, що мені всі казали – Рома, ти чого, все, титри постав! Ми всі сварилися, я впирався, казав – ні, це все не те, хоча в принципі монтаж, який зараз ми побачимо, він відрізняється в дрібницях, але вони створюють все.
– Скільки цього матеріалу до тебе потрапило і як ти його забирав?
– В годинах мені важко порахувати. Насправді, це не так багато. Деяких людей – до десяти – я знайшов самостійно, ми зустрічалися, я забирав в них матеріал, це і було те, з чого складений фільм.
Це така дивна штука, я боюся військових насправді, і саме через ось цю дистанцію. Це реально інші люди. Я з великою-великою повагою ставлюся, можливо із такою, яка мені заважає спілкуватися. Але це дуже погано, мені здається, такого не повинно бути. Так, у нас у всіх різні долі, різне ми переживали, але це не повинно бути бар'єром.
Мені хотілось, щоб глядач виходив із залу із відчуттям, що його щойно ледве не збила машина.
До речі, мені здавалося, що цей фільм не буде військовим взагалі цікавий. Тобто він в першу чергу створений для абсолютно звичайних людей. Там зараз, наприклад, є вісім хвилин, коли ми їдемо на фронт. Я впевнений був, що військовим це буде просто – ну блін, що це взагалі таке. І крім того, вони ще локації впізнають, а вони в монтажі моєму можуть бути не в тій послідовності, як вони в дійсності є (сміється – ред.).
Але коли я відправив копію фільму одному із хлопців, який у фільмі вірш читає, то він тепер найбільший фанат цього фільму. Це саме те, чого я хотів, це саме ті емоції, які я хотів викликати цим фільмом. І я задоволений, що військовим ця ситуація зрозуміла.
– Тобто є якийсь запит з їхнього боку – показати себе саме як людей, а не як пласких героїв?
– Можливо, так. В голові людей є дійсно романтизація певна фронтового побуту, але це не надто адекватна реакція на те, що там насправді відбувається.
– Можливо, ця героїзація – це і є засіб людей дистанціюватися від цього? Мовляв, ви – герої, отже і розбирайтеся із війною та тим, як вона на вас впливає?
Цього точно не повинно всього бути. Це те, що я так довго візуально шукав
– Саме так. В процесі роботи над фільмом ти розумієш, про що він. Якщо мій вчитель мене вчив, що перше і єдине, що тобі треба – це дізнатися, про що твій фільм. Але виявилось, що на мене це не працює. На мене працює – якого ефекту ти хочешь досягти? Із чим виходить
глядач із залу? Мені хотілось, щоб глядач виходив із залу із відчуттям, що його щойно ледве не збила машина. І все, дуже яскраво відчувається цей момент, так?
– Ти зрозумів, навіщо військові знімають це відео, навіщо це їм потрібно? Дехто волів би навпаки, забути про те, що там відбувається...
– Мені здається, що іноді це бажання дистанції від того, що із тобой відбувається. Тобто, можливо, коли ти сприймаєш себе психологічно, що ти персонаж відео, то ти психологічно рятуєшся від ситуації, в якій перебуваєш.
– Чи говорять про політику на відео?
– Ні, я не думаю. Вони в основному вже в ситуації якійсь. Із найяскравіших розмов, які я згадую, це діалог новачків-мінометників і бувалого мінометника, який їм каже: мовляв, ти того, каску давай знімай, від неї все гірше тільки, вона в резонанс входить після пострілу та як починає дзвеніти! От така розмова, наприклад. Тобто там є тільки ось ці професійні тонкощі, я б сказав.
– Ти можеш якось описати солдатський світ?
Маргінальний гумор військових – це порятунок психіки
– В принципі, сам фільм – це узагальнення цього всього. Там, напевно, є відповідь – ось це солдатський світ. Тобто там є «корєши», є друзі, є яскраві якісь моменти, є маргінальний гумор, дуже специфічний. Там є любов у такому розумінні – просто побратимство, і в той же час це просто абсолютна маячня якась. Цього точно не повинно всього бути. Це те, що я так довго візуально шукав. З цими записами щось не так із самого початку. З ними щось не так, бо їх не повинно бути. Всього цього не повинно бути.
А маргінальний гумор – це порятунок психіки. Без гумору у всіх цих людей, я думаю, просто поїхав би дах, точно. Це єдине, що рятує. І все це помічають, всі про це розмовляють, той же самий Валєра Пузік, він каже, що дивувався, що в «учєбкє» так багато можна жартувати про смерть і каліцтво. А потім зрозумів, що це єдина реально пігулка від божевілля.
