Питання історичного минулого залишається одним з ключових у польсько-українських відносинах. Хоч уряди обох країн домовилися про відновлення пошуково-ексгумаційних робіт щодо жертв Волинської трагедії, ця тема і далі непокоїть польське суспільство.
Про це, зокрема, свідчить останнє опитування, яке наприкінці січня цього року провела неурядова організація IBRiS для видання Rzeczpospolita. Згідно з соціологічним дослідження, половина респондентів висловилася проти вступу України в ЄС і НАТО до вирішення проблем з ексгумаціями.
А що думають про це рідні, чиї близькі загинули на Волині та у польсько-українському конфлікті?
Передісторія
Про «прорив» у вирішенні історичних суперечностей між Україною та Польщею заявив прем'єр-міністр Польщі 10 січня цього року. Дональд Туск у мережі Х написав: «Нарешті прорив. Є рішення про перші ексгумації польських жертв УПА. Хочу подякувати міністрам культури Польщі та України за плідну співпрацю. Чекаємо подальших рішень».
Того ж дня міністр закордонних справ України Андрій Сибіга зазначив, що кожне українсько-польське порозуміння – це удар по Москві.
Лише за кілька днів, 13 січня, стало відомо, що ексгумації почнуться в квітні 2025 року на Тернопільщині, на території колишнього села Пужники. Роботи проводитимуть фонд «Свобода і демократія», експерти з Поморського медичного університету, Інституту національної пам'яті Польщі разом з українськими археологами.
Останні кілька місяців питання Волинської трагедії часто було на вустах польських політиків. У липні 2024 року міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що без вирішення волинського питання не буде вступу України до ЄС. Подібне торік у серпні повторив прем'єр Туск.
Історичні питання у своїй політичній риториці використовує і кандидат у президенти, якого підтримує опозиційна партія «Право і справедливість» Кароль Навроцький. Директор польського Інституту національної пам'яті сказав, що не бачить Україну в НАТО та ЄС, якщо вона не відповість за Волинську трагедію.
«Було відомо, що щось страшне сталося, але про це не говорилося»
Великі надії на відновлення пошуково-ексгумаційних робіт покладає варшавянка Аґнєшка Дея. Соціологиня, яка багато років працює в неурядовому секторі, вже навіть здала зразки ДНК – з наміром колись таки знайти останки своїх родичів, які загинули на Волині і там їх поховати. (Йдеться про жертв Волинської трагедії 1942-1944 років, коли під час нацистської окупації спалахнуло насильство, яке влітку 1943 року вилилося у взаємні масові вбивства поляків і українців – ред.).
Дідусь взяв мою маму на руки і втік. Завдяки цьому вони вижилиАґнєшка Дея
Жінка ділиться спогадами, про які дізналася від свідків тих подій: «16 липня 1943 року українці, швидше за все, навіть сусіди з найближчого села напали на Куповальці (нині цього села вже не існує – ред.), поблизу Горохова. В Куповальцях мешкали моя бабуся, дідусь. Там теж народилася моя мама 1939 року і її зведена сестра Моніка, яка в 1943 році мала 9 років. Мою бабусю вбили, Моніку теж. З того, що мені відомо, дідусь взяв мою маму на руки і втік. Завдяки цьому вони вижили».
Аґнєшка Дея каже, що їй важко говорити про ці події, бо відчуває, що «її коріння урізали». Зізнається, в родині події на Волині 1943 року замовчували. Лише в 1990-х роках вона помітила, як мама збирає вирізки з польської преси і, переглядаючи їх, плаче.
«Було відомо, що щось страшне сталося, але про це не говорилося. Моя мама померла 20 років тому. І вже більше інформації я зібрала після її смерті. Зокрема, в осередку «Карта», де є «Східний архів» та спогади людей, які вижили. Мій дядько теж вцілів і дав свідчення в прокуратурі Любліна чи в Інституті національної пам’яті, бо там проводилося слідство. Його розповіді також є серед документів в осередку «Карта», – ділиться Аґнєшка Дея.
Це була трагічна історія і з одного, і з іншого боків, бо поляки теж не були безневинніАґнєшка Дея
З розповідей свідків вона довідалася, що в селі жили переважно поляки, але були й українці, які рятували поляків: «З того, що мені відомо, то це українець попередив жителів села, що йде банда. Дуже часто думаю про те, що це була трагічна історія і з одного, і з іншого боків, бо поляки теж не були безневинні. Це трагічна історія минулого, про яку ми повинні пам’ятати, особливо сьогодні, коли за нашим східним кордоном – в Україні триває війна, гинуть люди. Так насправді на цьому ми сьогодні повинні зосередитися, щоб такі історії більше не повторювалися. Я особисто думаю про це саме в таких категоріях».
На думку Аґнєшки Деї, можливо, час війни і не найкращий для проведення пошуково-ексгумаційних робіт, але годі для цього знайти відповідний час:
«Я підтримую Україну. Хочу, щоб війна якнайшвидше скінчилася, звичайно, позитивно для України. Розумію, що наступні роки після закінчення війни теж будуть важкими, бо потрібно буде відбудовувати країну і тоді, напевно, теж не буде часу на пошуки та ексгумації. Отже, думаю, якщо є люди, інституції та засоби, то робімо це, просто почнімо, бо це теж займе нам багато років».
«Треба закінчити цю історію і будувати нову»
Восени минулого року жінка здала зразки ДНК до пошукової бази Інституту національної пам’яті. Навесні планує також вперше поїхати в Україну – на Волинь, щоб побачити місце, де жила її родина.
«Туди я планую поїхати з Юлією – це молода українка, з якою я випадково познайомилася в Польщі. Вона походить з Куповальців. Її прадідусь і прабабуся допомагали полякам. Я маю карту, яку намалював один із тих, хто вижив. Знаю, що рідні жили у домі під номером 13», – каже Аґнєшка.
Вона вважає, що для багатьох польських родин є важливим проведення пошуково-ексгумаційних робіт: «Минуло вже стільки років, свідків уже майже немає, спираємося на записані свідчення та розповіді. Час минає і добре було б, щоб ми закінчили з цією історією і будували нову, на основі того, що відбувається зараз».
Під час інтерв’ю Аґнєшка Дея витягує з шухляди невелику папку зі свідченнями людей, які вижили і були свідками подій. Ці документи вона отримала у 2007 року в осередку «Карта».
Зачитує фрагмент: «Пані Галина Маркович у спогадах про волинські землі пише: 16 липня 1943 року був спекотний день. Ціла зграя українців напала на польські села, щоб палити будинки і вбивати польський народ. Тікав кожен поляк, ніхто не хотів лягати в могили. Всі жахливо плакали. Перелякані діти в полях, лісах не знали про долю своїх батьків, які часто вже лежали мертві».
Не плекала у собі ненависть
Моя співрозмовниця наголошує, що події на Волині 1943 року, жертвами яких стали її родичі, були жахливими, але використовувати їх у політичних цілях – це негідно.
Мене іноді питають: «Вони вбили твою бабусю, а ти допомагаєш?Аґнєшка Дея
«Я вважаю, що ставити умови – якщо українська сторона погодиться на ексгумацію, то ми будемо підтримувати її намагання вступити до НАТО і ЄС, – дуже неправильно. Особливо зараз, коли Україна воює, і насправді ми повинні її підтримувати в цій боротьбі. Я хочу, щоб ми підтримували Україну, незважаючи на мою болючу особисту історію. Мене іноді питають: «Вони вбили твою бабусю, а ти допомагаєш?». Так, бо вважаю, що такі історії не повинні повторитися, бо вважаю, що це сьогодні ми творимо історію», – каже Аґнєшка.
Попри складну родинну історію, вона з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну кинулася допомагати українцям. Спочатку на вокзалі, а потім в осередку для біженців. Шукала втікачам від війни житло, купувала квитки, щоб вони могли поїхати в іншу країну до родичів чи знайомих, забезпечувала продуктовими наборами.
«Я мала можливість розмовляти з декотрими людьми, які прибували на вокзал, де я їх зустрічала. Зʼясовувалося, що вони або не знають цієї волинської історії, або не хочуть говорити. Також я маю сусідів з України, які кажуть: «Ми довідалися про це, тільки коли приїхали до Польщі», – ділиться Аґнєшка Дея.
Торік за свою жертовність у допомозі українцям вона отримала премію «Портрети сестринства» від міжнародного журналу Sestry. Аґнєшка є одним із символів польсько-українського діалогу. Та, яка підставила сестринське плече українкам, виявила глибоку емпатію та доброту.
Аґнєшка Дея вважає, що вшанування пам’яті загиблих має відбуватися з обох сторін. Сподівається, що Київ і Варшава надалі будуть про це розмовляти і чутимуть одне одного.
Мене не цікавить, хто це зробив персонально, бо це мені нічого не дастьАґнєшка Дея
«Я не знаю, які були втрати з українського боку, але розумію, що в подібній ситуації є реакція. Знаю, що поляки захищалися, знаю, що могли нападати. Не знаю, як було в селі моїх предків. Знаю, що люди там жили разом (українці й поляки – ред.). І найгірше було те, що в якийсь момент зʼясувалося, що це зробили сусіди, з села, що поруч. Теж знаю, що поляки, які вижили, створювали потім групи самооборони. Не маю інформації, чи нападали, чи були перші. Тут одна і друга сторона могли атакувати. Я би не хотіла робити ставки, що там було, як там було. Моя ціль знайти останки бабусі і тітки та поховати їх. Мене не цікавить, хто це зробив персонально, бо це мені нічого не дасть», – каже Аґнєшка.
Зізнається, що часто думає про маму. Їхнє спільне фото – на полиці, завжди перед очима. Розповідає, як під час Помаранчевої революції ходила у Варшаві на демонстрації, маючи на собі помаранчеву стрічку, і тоді мама трохи криво на неї дивилася, але нічого не казала. Нині Аґнєшка Дея лише здогадується, як мама би реагувала, бачачи війну в Україні: «Думаю, вона б плакала».
Голос проти ексгумацій
Не чекає жодних ексгумацій Катажина Сурмяк-Доманська. Журналістка і письменниця вважає себе «нащадком жертв етнічних чисток на Волині та Галичині» (українські історики ці події називають польсько-українським конфліктом – ред.). Свою позицію вона опублікувала у соцмережах, чим спричинила жваве обговорення.
Дуже багато земляків її підтримали, але були і такі, хто у приватних повідомленнях називав авторку «бандерівкою». Катажина Сурмяк-Доманська поділилася із Радіо Свобода своєю родинною історією і ставленням до пошуково-ексгумаційних робіт.
Була ніч, всі в білих нічних сорочках. І, швидше за все, сталася помилкаКатажина Сурмяк-Доманська
«Моя родина походить зі Східної Галичини. Бабуся Францішка жила в селі Дембянка, біля Львова, недалеко від Пустомит. Мешкала там разом зі своєю сестрою Розалією і трьома дітьми. Мій батько в цей час мав 10 років. Пізнього літа 1943 року на території Східної Галичини вже почалася чистка, яка перенеслася з Волині. У вересні 1943 року першою жертвою з моєї родини була тітка Розалія. Її вбили члени УПА, швидше за все, це були сусіди. Її застрелили, ймовірно, випадково, бо упівці радше прийшли, щоб убити католицького священика, який жив у домі моїх родичів. Була ніч, всі в білих нічних сорочках. І, швидше за все, сталася помилка», – розповідає Катажина.
За її словами, це був найтравматичніший досвід батька, бо він дуже любив тітку, яку вважав другою мамою. Катажина Сурмяк-Доманська стверджує, що батько був свідком багатьох моторошних подій, але розповідав про це неохоче, послуговуючись кількома черговими фразами. У 1945 році родина переїхала на повернені території (землі, які увійшли до Польщі після Другої світової війни – ред.), а бабуся Францішка після пережитого захворіла на психічну недугу і до кінця життя лікувалася.
Була використана вогнепальна зброя та ножіКатажина Сурмяк-Доманська
Ще один епізод вбивств, який торкнувся її родини, стався у травні 1944 року в Пустомитах. Про це Катажина розповідає так: «Тоді в Пустомитах мешкала більша частина моєї родини, яка мала прізвище Сурмяк, так як і я. Антоній Сурмяк – брат мого прадіда, був заможним господарем, мав млин та оліярню. У травні він організував родинну зустріч, на яку приїхало кільканадцять осіб – усі Сурмяки. Тоді вночі сусіди-українці влаштували різанину і почали її з дому моїх родичів. Була використана вогнепальна зброя та ножі. Цю історію я знаю більше з інтернету, вона описана як «різанина в домі Сурмяків».
Найбільше, за словами журналістки і письменниці, в пам’яті її закарбувалася інформація про далеку тітку Юлію Сурмяк. Вона була українкою, але вийшла заміж за поляка і тільки тому, переконана Катажина, загинула.
«Юлія була на 9-му місяці вагітності. І з того, що знаю, її катували. Знаю також із кількох свідчень, що ці бандити часто ставили чоловіків перед вибором: «Убий свою дружину або ми її вбʼємо», – розповідає моя співрозмовниця.
Ці родинні історії Катажина Сурмяк-Доманська описала в книжці «Чистка», яка вийшла друком 2021 року. Книжка, як зазначає авторка, базується головно на розповідях батька і його молодшої сестри Ядвіги, яка на момент нападу на їхній дім мала 5-6 років.
А про вбивства у домі Сурмяків письменниця дізнавалася, зокрема, від родини, яка зараз живе в Нижній Сілезії. Їхні спогади вона доповнювала тим, що написали науковці та дослідники. Авторка каже, що хоч більшість з цих загиблих родичів вона знає лише з розповідей, але прагнула реконструювати події, бо вони для неї дуже важливі.
Місця поховань
Незрозуміло навіть, де поставити свічкуКатажина Сурмяк-Доманська
Збираючи матеріали до книжки, Катажина відвідала Личаківський цвинтар у Львові, де була похована тітка Розалія. У картотеці було вказано номер і місце поховання, але коли вона прийшла на місце могили, то її там не знайшла.
«Від неї нічого не залишилося. Не зрозуміло навіть, де поставити свічку. У цьому випадку потрібно було б розкопати велику частину Личаківського цвинтаря, щоб ідентифікувати останки. Я собі цього не уявляю. Також якби ще раз було створено таку могилу і пам’ятник, то є питання – хто мав би сьогодні цим займатися. Могила тітки Розалії, напевно, би збереглась, якби не те, що вся родина була змушена виїхати і не було нікого, хто б міг тією могилою опікуватися», – розповідає Сурмяк-Доманська.
А жертв «пустомитівської різанини», за словами Катажини, поховали на місцевому католицькому цвинтарі, але після війни його знищили бульдозером.
«Пустомитівська різанина» почалася і закінчилася на домі Сурмяків, – каже письменниця, ймовірно, завдяки українському священнику, до якого прийшли селяни по благословення: «Були духовні особи, які благословляли ті сокири, але були також ті, які вчиняли зовсім інакше. На жаль, мені не вдалося віднайти прізвище того священника, який сказав упівцям: «Якщо хочете далі вбивати людей, то починайте з мене», і став перед ними на коліна. Це якось збило їх з пантелику – і вони відійшли, не продовжували вбивати в Пустомитах».
Письменниця також відвідала місце, де колись був родинний дім її батька. Нині там стоїть інший будинок, де живе українська родина.
«На подвірʼї була жінка, трохи старша за мене. Я їй сказала, що тут колись жила моя бабуся і що я хочу знайти те місце, де народився мій батько. Вона запитала: «А як називалася бабуся?». Я сказала – Францішка. Жінка відповіла, що так, це тут. Зʼясувалося, та пані живе на нашій ділянці. На місці нашого дому її батько збудував інший дім. І тут настає така проблема в памʼяті наших батьків. Її батько, за спогадами мого батька і тітки, був партизаном УПА, щоправда, ми не знаємо, що на його совісті і на чому полягала його діяльність у цій організації, але можна здогадуватися. Мій батько розповідав про нього як про людину, яка дала можливість родині вижити. Можливо, це була така домовленість з бабусею, взамін на те, що він оселився в її домі», – розповідає співрозмовниця.
На місці нашого дому її батько збудував інший дімКатажина Сурмяк-Доманська
Вона розпитала жінку на подвір’ї, що та пам’ятає про батька. У відповідь почула, що він згадував про тітку Францішку та про її дім, який згорів, і на цьому місці батько побудував новий будинок. «Коли я запитала, чи знає вона, що батько робив у час війни, вона сказала, що всю війну він хворів на астму і лежав у ліжку. Тобто одна розповідь проти іншої. Вона народилася в 1950-х роках і звичайно не відповідає за те, що відбулося десятиліття раніше», – додає Катажина Сурмяк-Доманська.
Вшановувати можна по-різному
Шукати останки своїх загиблих рідних Катажина не планує, каже, що не зацікавлена жодними ексгумаціями. Написану книжку вважає найкращим вшануванням та збереженням пам’яті про них.
Я не маю потреби ритися в кісткахКатажина Сурмяк-Доманська
«Скажу брутально, я не маю потреби ритися в кістках. Минуло 80 років. Я не маю жодного почуття близькості з тими останками. Мені це нагадує якийсь своєрідний моторошний танець, такий тиск: «Віддайте кістки наших мертвих». Розумію, що є особи, які мають інше бачення. Ті люди, які кажуть, що мають постійну потребу взаємодіяти з кістками, знайти їх і заволодіти ними, не повинні говорити від імені всіх, як про єдиний голос родин. Це частина голосів. Я так само є родичкою жертв і маю зовсім іншу думку», – наголошує Катажина.
Вона каже, що за ексгумацію виступає багато людей, які не мають нічого спільного з жертвами чи місцями цих подій. У цьому письменниця переконалася торік, коли поїхала у Підкарпатське воєводство Польщі на відкриття пам’ятника жертвам УПА. Там вона сподівалася зустріти родини загиблих і поспілкуватися з ними.
«Було багато мотоциклів, чоловіків у чорних шкірянках, політиків партії «Конфедарація». Я з ними розмовляла, і вони зізнавалися, що не мають жодного особистого зв’язку зі Східною Галичиною чи Волинню, але казали, що вони – поляки і домагаються ексгумації, вибачень, притягнення до відповідальності, бо мова йде про честь Польщі, про честь поляків. Так говорили, ніби борються за мою честь і за вшанування моїх предків», – пригадує Сурмяк-Доманська.
Ніякі українці з кущів не вибіглиКатажина Сурмяк-Доманська
За її словами, спочатку до неї ставилися з повагою, як до родички жертв, але коли вона сказала, що пам’ятник, на її думку, мороторшний і розповіла про своє ставлення до ексгумацій, то повага дуже швидко переросла в роздратування: «Я відчула, що на цій урочистості їм заважаю, і це якийсь абсурд. Я пам’ятаю такий трагічно-комічний момент, коли кілька з тих чоловіків підбігли до моїх співрозмовників і сказали: «Виглядає, що українці готуються, аби зірвати богослужіння. Вони вискочать з кущів і буде бійка». Відразу всі стали схвильовані, ніби захоплені цією перспективою, що може дійти до сутички з українцями і знову можна буде боротися за честь Польщі. Я мала враження, що частина з тих людей, звичайно, не всі, приїхали туди саме для того, щоб мати нагоду побитися. Але ніякі українці з кущів не вибігли».
Частина людей, веде далі Катажина, приїхала напередодні й ночувала в наметах неподалік, а у день урочистості до пам’ятника був 8-кілометровий затор. Також її здивувала велика кількість сімей з дітьми.
«Тобто це не були тільки політики «Конфедерації» та псевдопатріоти. Були дуже спокійні родини, які говорили, що приїхали на цю урочистість як на патріотичний захід, бо багато читали про те, що відбувалося на Волині та у Східній Галичині, і що для них це, звичайно, шокуюче, і вони хочуть віддати шану загиблим, але особисто нічого спільного з тими подіями не мають», – описує свою поїздку на Підкарпаття письменниця.
Ексгумації у час війни
Вимагати ексгумацій тепер, коли в Україні триває війна, на думку Катажини, недоречно: «Я не почувалася б добре, якби мій уряд мав би скористатися перевагою, пов’язаною з тим, що наші сусіди і брати заатаковані спільним ворогом – Путіним».
Вона зазначає, що Україна нині залежить від допомоги, в тому числі Польщі, а відтак не може бути на рівних позиціях у переговорах.
Я проти, бо це якийсь некроперформансКатажина Суряк-Доманська
«В Україні нині щодня гинуть і цивільні, і військові. Там постійно розкопують землю, щоб ховати тих, кого вбивають зараз. І я не дуже добре почуваюся з тим, що одночасно мали б розкопувати землю, аби шукати кістки людей, які загинули 80 років тому. Для мене це занадто жахливо. Тому я проти, бо це якийсь некроперформанс, який мав би там відбуватися з моєї згоди як громадянки Польщі. Я відчуваю збентеження через те, що використовується слабка позиція України. Мені як польці соромно за те, що людей, припертих до стіни, використовують, аби провести ніби щось таке величальне, як пошук останків предків», – пояснює Катажина.
Вона не здаватиме ДНК і сподівається, що ніхто її до цього не змусить. Каже: зважаючи на те, що родина Сурмяків була велика і довго жила на цих територіях, то цілком можливо, що в українській землі є багато останків її предків, про існування яких вона не знає.
«Ну що я би мала зробити з тими останками? Їхати туди і сама забирати? Чи хтось би мені привіз і тут вручив? Мішок з кістками? Перепрошую, де б я мала їх поховати? Чи мала б їх спалити і тримати в урні? Поставити на полиці? Я зовсім не маю такої потреби. Якщо б вони мали бути поховані там, на місці, де їх знайшли, то це немає сенсу, бо за кілька десятків років їхні могили б виглядали так, як зараз на Личаківському цвинтарі виглядає могила тітки Розалії. Має бути хтось, хто тією могилою займається. Там ніхто не мешкає з моєї родини, і я не буду їздити туди, щоб доглядати могилу», – каже Катажина.
Нехай останки моїх предків живлять ґрунт, нехай живлять дереваКатажина Сурмяк-Доманська
На її переконання, про мертвих треба пам’ятати, і це буде найкращим вшануванням для них: «Це не мої предки, це останки їхніх тіл, тілесної оболонки. Нехай вони лежать в цій землі, хай живлять ґрунт, нехай живлять дерева. Мені подобається така ідея, що після смерті ми повертаємося до землі, наші мінерали живлять природу. Всі ми живемо з позичених атомів. І хай вони повертаються до того космосу, і крутяться далі».
Не колективна відповідальність?
Катажина також не чекає жодних вибачень. Розповідає, що її батько не мав образи на українців, хоча його ця трагедія торкнулася безпосередньо.
Партизани УПА і радикальні націоналісти – це не був єдиний образ українцівКатажина Сурмяк-Доманська
«Думаю, те, що сталося на Східній Галичині та Волині – це відгомін колективної відповідальності, що одні люди вирішують мститися не тим конкретним особам, які їх скривдили, а лише на підставі належності до якоїсь групи. Така відплата спіткала мою тітку Розалію, яка, я переконана, не мала на совісті жодної вини перед сусідами. Але кажучи про колективну відповідальність, то теж не забуваймо про те, що партизани УПА і радикальні націоналісти – це не був єдиний образ українців. Дуже багато з них рятувало поляків. Мій батько говорив, що коли в Дембянці почалися вбивства і підпали, то українська сусідка прийшла до них додому і сказала: «Втікайте, бо сьогодні мій зять буде різати ляхів», – пригадує письменниця.
Тоді, каже, це було взаємне винищення один одного. Розповідає, ще одну історію сусіднього села Семенівка, де у 1944 році збиралися вцілілі поляки, щоб разом боронитися від УПА.
Дорослі вбивали один одного, а в цей час українські та польські діти разом пасли коровиКатажина Сурмяк-Доманська
«Емоції і напруга були неймовірні, і мій батько пам’ятає, що в якийсь момент поляки з Семенівки, не витримавши, пішли до сусіднього села, де були лише українці, і там вчинили вбивства у відповідь. Жахливим було те, що дорослі вбивали один одного, а в цей час українські та польські діти спільно проводили час. Батько розповідав: «Щоденно вранці я йшов на пасовище, там були українські колеги та колежанки. Ми разом пасли корови і пекли картоплю, а наші батьки в той час боролися. Одного дня я пішов на пасовище, а вже тих моїх колег з українського села не було. Це ганебно і страшно, але так було», – переказує батькові спогади Катажина.
Вона зазначає, що «акція відплати» в околицях Семенівки описана в архівах та книжках, в тому числі польських. Катажина також наголошує, що домагаючись вшанування і ексгумацій загиблих поляків, варто пам’ятати і про останки українців, які поховані на польській землі: «Необов’язково це були ті, хто мав кров на руках, бо загинули і українські цивільні, яких вбили, напевно, теж у відповідь. Треба пам’ятати, що багато упівців загинуло на Підкарпатті від рук НКВС. Якісь таблиці, напевно, повинні бути збережені. Це є предметом переговорів на державному рівні».
Українців трактували як невільниківКатажина Сурмяк-Доманська
На думку письменниці, не можна розповідати історію польсько-українських відносин, починаючи з 1943 року, бо вони формувалися століттями раніше і ніколи не були простими: «Моя родина не була шляхтою, яка трактувала ці землі як колонію, отже, розумію, що той гнів і образи на поляків чи людей, які говорять по-польськи, посилювалися століттями. Це був час польських магнатів, які створювали там свої резиденції, маєтки і русинів, бо тоді не говорили «українці», а говорили «русини», трактували як невільників. І це дає нам розуміння, звідки цей гнів брався. Також я усвідомлюю те, що діялося після тих подій, тобто як трактували українців в Другій Речі Посполитій. Вони були дискриміновані і їх вважали етнічною групою другої чи навіть третьої категорії».
Батько розповідав доньці, що мав друзів-українців, що між ними були добрі сусідські стосунки. Поляки та українці, православні та католики навзаєм шанували традиції, релігійні звичаї один одного.
Приниження – це страшна зброя, бо вона провокує потребу відплатиКатажина Сурмяк-Доманська
«Жили в дружбі, але певний гнів і образи були як суха солома, під яку можна покласти іскру – і вона спалахує. І це, звичайно, робили націоналісти, такі як Бандера і ОУН. Вони плекали цю взаємну образу, а швидше українців до поляків. Точно до цього теж доклав руку наш Юзеф Пілсудський. Це, власне, він вирішив використовувати до українців колективну відповідальність за провокації з боку радикальних українських націоналістів. І тому, коли доходило до якихось терористичних акцій з боку українців щодо поляків чи щодо польської влади, то він у відповідь принижував людей, бив, нищив майно, релігійні предмети. Приниження – це страшна зброя, бо вона провокує потребу відплати», – зазначає Сурмяк-Доманська.
Підсумовуючи, Катажина каже, що батько часто наголошував: найгіршим словом є слово «помста» і не можна допустити, аби вона стала домінуючою. «Помста – це ланцюг зла. Вона породжує необхідність чергової відплати, і це наче замкнене коло».
- Волинська трагедія – одна з найтрагічніших сторінок в спільній історії українців та поляків. Історичний та політичний погляд на причини масових взаємних убивств у 1942-1944 роках в Україні і Польщі різняться.
- У Польщі ці події називають «геноцидом» і «різаниною», звинувачуючи у масових вбивствах поляків УПА. В Україні наголошують, що відповідальність за масові вбивства поляків і українців на Волині несуть обидві сторони, а також окупаційна адміністрація нацистської Німеччини та радянські партизанські загони.
- Число жертв теж називають різне. Польський Інститут національної пам'яті каже про 100 тисяч убитих поляків і 5 тисяч убитих українців. Українські історики називають інші цифри: до 20 тисяч жертв серед українців і 35-40 тисяч серед поляків.
Форум