Моральна готовність бійця, страх бою, стосунки на відстані та як краще спілкуватися із військовими: інтерв’ю з військовим психологом

Якщо хтось вважає, що тільки військовослужбовець йде на війну, то це не так. На війні опиняється вся родина, пояснює військовий психолог Сергій Березін.

Він служить начальником групи психологічного супроводу та відновлення 20-го окремого батальйону спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.

У розмові з Радіо Свобода він розповів, як перевіряють морально-психологічний стан бійців перед відправленням на передову, які тестування проходять військові, чи можливо побороти страх – іти в бій та з якими питаннями до нього звертаються найчастіше.

Також в інтерв’ю обговорили:

• Чому може виникати нерозуміння між військовим та його сім’єю?
• Як сім’ї краще спілкуватися з військовослужбовцем?
• Як підтримувати стосунки на відстані?
• Про що не варто запитувати військового?

– Розкажіть про себе, про службу і як прийшли до Збройних сил України?

– До Збройних сил України прийшов добровільно. Хто, як не ми? Україну, крім нас, ніхто не захищатиме. За військово-обліковою спеціальністю мене призначили за напрямком морально-психічного забезпечення, і я отримав посаду офіцера-психолога.

– Ким ви були в мирному житті? Що робили?

– В мирному житті я працював в IT-сфері системним аналітиком. Писав специфікації для програмістів.

– Як вам вдалося опанувати нову спеціальність?

– Не було часу і можливості здобувати академічні знання, повноцінну освіту. Довелося вчитися, як кажуть, «з коліс», одразу опанувати ті знання, навички та вміння, які необхідні тут і зараз.

– Які у вас сьогодні ключові завдання і напрямки роботи?

– Це робота з особовим складом, моніторинг морально-психічного стану, виявлення якихось негативних чинників, спілкування безпосередньо з військовослужбовцями, якщо в них є якісь проблеми або просто бажання поспілкуватися.

Психологічна едукація, як себе опановувати в бою, як налаштуватись на бій, як дотримуватися інформаційної гігієни, як підтримувати стосунки на відстані.

На цей момент більшу частину часу перебуваємо в пункті тимчасової дислокації. Настане момент, буде наказ, будемо виїжджати і працювати в зоні бойових дій.

У нас є підрозділ, який воює на сході України, і з ними також необхідно було спілкуватися, моніторити їхній моральний стан, як вони тримаються, оскільки вони там провели доволі тривалий період часу.

– Ви виїжджаєте час від часу в поля. Що там робите? Яке ваше завдання?

– Було необхідно заміряти певні показники, як на них впливає тривала участь у бойових діях. Здебільшого це просто спілкування, подивитися, як хлопці переживають, який їхній морально-психічний стан.

Я – не прихильник шукати проблеми там, де їх немає. Якщо я бачу, що з людьми все в порядку, так, є якісь реакції на стрес, але я не ставлю тут же діагнози. Вся розмова зводиться якраз на тому, щоб поділитися емоціями, що я втомився, трошки понити, розповісти, що я тут, тощо.

– Чи перевіряєте ви морально-психологічний стан бійців перед відправленням на передову?

– Не завжди. Здебільшого ми спостерігаємо за ними в ході служби, оскільки якщо людина не готова, то її буває дуже важко тут і зараз в чомусь переконати. Тому наше завдання – звичайно, зробити так, щоб людина була налаштована і готова до виходу на бойові.

Спілкуємося з офіцерами командного складу, обговорюємо, що вони спостерігають, як можна вплинули на це. Командир спостерігає за військовослужбовцем у побуті, як він спілкується з побратимами, наскільки товариський чи одразу замикається і сідає в телефон.

Наскільки він залучається до спільного проведення часу, коли є вільний час, як в нього відбувається процес військової підготовки. Командир бачить, які, в чому і в кого є складнощі, і просто більш спрямовано з цим працює. Або він може сказати: «Сходи до психолога».

80% психологічної підготовки військовослужбовців відбувається якраз під час участі у навчаннях, в умовах, наближених до бойових. І коли військовослужбовець в умовах реального бою, для його мозку все це вже не здається настільки новим та незвичним. Стрес вже менший.

– Чи було таке, що хтось сказав вам: «Я боюся їхати, я не їду нікуди». Які схожі нюанси можуть виникнути?

– Були військовослужбовці, ну один щонайменше, який от каже: «Я не можу брати зброю в руки через релігійні переконання». Ми провели з ним не одну бесіду. Він пройшов певний курс психологічних консультацій і він зміг взяти зброю в руки.

– Чи існують критерії, за якими можна оцінити взагалі готовність бійця виконувати завдання?

– Налаштованість складається з багатьох елементів. Якщо поставити в лоб людині це питання, вона може просто сказати: «А я не готовий». І як нам ухвалювати рішення, що, «окей, як не готовий, будь ласка, не їдь»? Тоді половина скаже: «Так ми теж не готові», бо всі бояться. Боятися – це нормально.

Що б там не було на папері, бо ми як заміряємо, то проводимо опитування, тестування, але результати завжди залежать навіть від настрою. Одна і та сама людини проходить двічі одно те саме тестування, але через просто інший настрій результати інші виходять.

– Що в тих тестах? Про що йдеться?

– В цих опитуваннях відтворення сукупності чинників, які впливають на морально-психологічний стан особового складу. Вони зазвичай анонімні. Людина просто ставить оцінку від нуля до десяти, і через сукупність цих чинників ми маємо певне вимірювання оцього морально-психічного стану.

Починаючи від «Наскільки я відчуваю себе готовим до участі в бойових діях?» – закінчуючи «Наскільки я довіряю керівництву держави?». Тестування покаже просто налаштованість, а от наскільки це буде надійний побратим… – бо, як кажуть в одному підрозділі, «виявилося, що кухарі теж непогано стріляють».

– З чим найбільше звертаються бійці? І як часто?

– Проблеми у відносинах, наслідки гострої реакції на стрес після виходу з бойових позицій, просто поспілкуватися, ну, щось важко на душі, людина не може командиру це довірити. Або скеровують безпосередньо від командира, от «в мене йде нова людина, поспілкуйся з ним, що ти про нього думаєш, наскільки він потенційно буде добрий боєць?».

До мене скерували бійця, він брав активну участь в бойових діях. Через гостру реакцію на стрес почалися галюцинації. Це нормально, це так само природна реакція організму на дуже сильний стрес.

Поширені випадки, коли дружина їде за кордон і не повертається. Подружня зрада – ось останній випадок. Хлопець звернувся, зрадила дружина, в них є маленька спільна дитина, вже шанс давав, але спільного майбутнього не бачать. Бувають випадки, коли проблемні стосунки, але є бажання їх зберегти.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Діти з сивим волоссям». ПТСР під час війни та окупації – що це таке і як його подолати?

– Це природно і очевидно, що коли доводиться йти в наступ, то виникає страх. Чи є рецепт, рекомендації, як побороти страх?

– Страх не можна побороти. Страх – це нормально і страх має бути. Ми маємо навчитися, як ефективно діяти, відчуваючи страх. Дуже часто людина, відчуваючи страх або тривожність, концентрується не на причині цього страху, а на самих симптомах: підкошуються ноги, серце калатає, починає накручувати себе.

Замість цього перше треба усвідомити: « Чи мені зараз загрожує реальна небезпека і моє тіло готується на неї реагувати?». Або, з іншого боку: «Мені зараз нічого не загрожує, це просто тривожність і я себе накручую». Зазвичай, дуже часто, коли ми це усвідомлюємо, вже стає легше.

По-друге, якщо дійсно є реальна небезпека, треба усвідомити суть самої небезпеки, а також ступінь загрози. Якщо зараз наступає противник, треба брати зброю, ставати до бойової позиції і відбиватися, це інше. Ми маємо діяти адекватно, а не почувши десь постріл, одразу тікати в паніці.

І третє – це багато способів саморегуляції, проведення свого психоемоційного стану в норму, знову ж таки, щоб діяти адекватно.

– Наскільки це складно чи легко зробити в умовах, наприклад, де зараз точаться жорстокі бої?

– По-перше, до всього звикаєш. У людини так само від такого тривалого перебування в стресових умовах напрацьовуються певні адаптивні реакції, доки це середовище не стає звичним.

Спілкуючись з бійцями, дуже часто і одне з найпоширеніших – допомагає чорний гумор або просто гумор. По-друге, якщо людина перебуває в середовищі досвідчених бійців, впевненість, як і паніка, так само може передаватися. Мабуть, це два ключові моменти, які допомагають військовослужбовцям переносити оці тяготи сучасного бою.

– Повномасштабна війна триває вже ось як майже два роки. Чи спостерігаєте ви втому серед військовослужбовців? Що з нею робити і як взагалі підтримувати бойовий і моральний дух?

– Втома, звичайно, спостерігається і вона спостерігається у всіх. Зараз треба розуміти, що ця війна надовго. Це треба усвідомити і прийняти. Значить, треба собі по можливості налагоджувати режим відпочинку. Зрозуміло, що це не завжди виходить, це Збройні сили. Тут завжди велика доля є невизначеності.

Але тим не менш: що мені надає сили? Спілкування з близькими, можливо, якесь захоплення, діти, тренування. Тому що від того, що нас будуть з'їдати негативні думки: «Я втомився, мені все набридло. А чому я тут, а вони не тут?» – краще від цього не стане нікому.

Ми маємо самі керувати своїми думками і розуміти, що ці думки деструктивні. І ми маємо бути в собі заради себе, заради своїх близьких, заради своєї країни.

– На психологічний стан бійців точно впливають туга за домом, за сім'єю, втрата побратимів. Які ще фактори?

– Якщо ми говоримо про людину, яка вже там, то, звичайно, перший фактор – це втома. Тобто людина перебуває під дією оцих стресових факторів бою. Організм змушений адаптуватися. І це так чи інакше з'їдає і душевні, і фізичні сили. Решта факторів, вони вже накладаються зверху на це.

Друге, що може впливати, – це, знову ж таки, стосунки. Оскільки, якщо ви не спілкуєтесь особисто і тривалий час не бачитеся, в кожного з нас починає творитися якась власна історія. Може втратитися емоційна близькість. Якщо ви спілкуєтесь не по відео, а навіть взагалі по листуванню, відповідно, ви не можете ділитися емоціями. Вони, якщо є, то неживі, у формі смайликів або сердечок.

Це, якщо вдома немає проблем. Якщо, не дай Боже, ще й вдома якісь проблеми можуть виникати, а вони можуть, бо це життя, військовослужбовець ще й може хвилюватися, як там все це вирішиться, бо сам він безпосередньо не може повпливати на ситуацію.

Впливають погані новини. Люди читають новини, вони себе накручують. Це сильно впливає на морально-психологічний стан. Бачать відео або хтось виїжджає у місто, бачать хлопців по кафе, здорових, придатних, і, знову ж таки, запитують себе: «А чому я тут, а він ні? Воно, що, мені самому лише треба?». Це дуже сильно впливає.

Також втрата побратима – це настільки великий стрес. Що робити? Можна те, що ми і зазвичай робимо, це співчувати. Проте не жаліти. Співчуття і жалість – це різні речі. Жалість ми відчуваємо як емпатію до жертви.

Хтось закривається, просто бере себе в руки. Комусь треба обов'язково про це поговорити, просто розповісти про свої емоції. Чоловіки зазвичай більш закриті. Вони закриваються, тримаються, і через деякий час ми звикаємо жити без цієї людини. Якихось універсальних порад тут небагато. Прийняти, триматися, спілкуватися.

– Якими тоді можуть бути наслідки для психіки бійців після виконання бойових завдань, після участі у бойових діях?

– Найпоширеніше – ПТСР, посттравматичний стресовий розлад. Насправді на ПТСР страждає досить невисока кількість військовослужбовців. Що таке ПТСР? Це коли в людини трапляється дуже сильна подія в емоційному плані. Це може бути навіть необов'язково участь у бойових діях. Смерть дуже близької людини так само може призвести до посттравматичного стресового розладу.

Які ознаки? Є певні тригери. Тобто, наприклад, людина боїться гучних звуків. Це уникнення. Вона починає уникати, сидіти вдома, наприклад.

Друге – це зациклення. Тобто людина зависає подумки в цій одній події. Наприклад, не встиг врятувати товариша. Або, навпаки, дивом врятувався з-під танка, і вона живе просто в цій одній події.

– Щоб вилікувати ПТСР, потрібно звертатися до медиків?

– Так воно не пройде. Необхідно пропрацювати цю подію безпосередньо з консультантом, з психологом. Але це лікується. Більш поширена реакція – це гостра реакція на стрес. Можуть бути галюцинації, погіршення якості сну, нічні кошмари. Це так само лікується і відпочинком.

– Як рідні можуть розпізнати, що з їхнім рідним щось не так і що йому потрібна кваліфікована допомога? Чи можете дати поради?

– Перше, щоб розпізнати, що щось не так, треба підвищувати власну освіченість. Є навіть спеціальні курси для військовослужбовців та їхніх родин. Щось на кшталт «Як пережити війну разом». Це щодо підтримки стосунків. Окремі курси для дружин, хто чекає, як спілкуватися з військовими.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Треба повертати себе в своє життя». Як підтримати жінок, що чекають на коханих із фронту

Як помітити що щось не так? Рідні та близькі мають усвідомлювати, що людина змінилася. Дуже часто, коли людина йде у відпустку чи увільнення, їй потрібен відпочинок. Але на неї одразу навалюють купу сімейних обов'язків, як нам було важко без тебе і так далі. Тобто не насідати, розуміти, що всі змінилися.

Зі свого боку, військовослужбовець також має усвідомлювати, що його родина, дружина, вони так само мали адаптуватися до життя без нього. Тобто, по-перше, усі обов'язки, які раніше військовослужбовець закривав собою, вони тепер перекладаються на дружину та близьких.

Якщо хтось вважає, що тільки військовослужбовець йде на війну, це не так. На війні опиняється вся родина, бо вони так само переживають, турбуються, сумують. Друге – це просто спілкування. Не просто «Як справи? – «Нормально». Ні, спілкування має бути якісне. Поділитися своїми емоціями, ділитися новим своїм життєвим досвідом, дружина має розповісти, як вона справлялася. Військовослужбовець зі свого боку також може розповісти про свою службу.

– Насправді тут дуже часто виникає якраз і непорозуміння, тому що не всі цивільні можуть зрозуміти те, що відчуває військовослужбовець на фронті. І військовослужбовець часто не розуміє проблем, які в його сім'ї вдома, в тилу, коли він кожного дня, кожну секунду під загрозою загинути.

– Це називається розлад адаптації, коли в людини зберігаються адаптивні реакції мозку для бойових дій, і він їх всіх переносить у цивільне життя. Відповідно, рідні бачать, що це приїхала інша людина.

Як розпізнати? Перше, це знижена емоційність. Військовослужбовцю доводиться переживати настільки багато стресових факторів, і якщо він на все буде емоційно реагувати, його психіка просто згорить. Тому мозок закривається в таку ракушку і знижується емоційність.

Відповідно, приїжджаючи додому, він чує: «Я кохаю тебе», а у відповідь людина чує: «Я тебе теж», але не так. Тобто, перше – це що в людини знизилася емоційність.

Друге, про що і як людина говорить. Чи є в неї постійно повторювані картини з боїв? Як спить? Чи сняться кошмари? Це такий дуже-дуже яскравий показник. Чи є у людини уникання, як один із симптомів ПТСР. Це все є ознаки того, що людині потрібна щонайменше допомога.

Або це просто збережені адаптивні реакції мозку, і, в принципі, через певний час він адаптується до цивільного життя. Або там вже є або ознаки гострої реакції на стрес, або навіть ПТСР. ПТСР важко визначити.

Цивільний цього не зробить, це лише питання до лікарів. І то я не певен, чи всі в нас можуть його правильно поставити. Це як раніше ставили всім діагноз шизофренія, так і зараз можуть просто ставити всім підряд діагноз ПТСР.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Війна травмує не лише тіло: піхотинець розповів про лікування у психіатрії

– Ви почали трохи про це розповідати. Як краще спілкуватися з військовими їхнім рідним? Тому що, наприклад, на запитання бувають короткі відповіді, буває, що не знаєш, що далі сказати. Як оцю комунікацію налагодити, аби не нашкодити військовослужбовцю?

– Ніякої агресії. Навіть якщо військовослужбовець себе десь веде не дуже адекватно, якщо є агресія, то найкраще – це дійсно взяти речі і переїхати.

Якщо все нормально. Перше, це військовослужбовці – такі ж самі люди. Тому дуже не круто, коли до них проявляють жалість. Ми не хочемо, щоб нас жаліли. Тому можна виражати гордість, наприклад. Розповісти, який він молодець, що він пішов сам. З іншого боку, військовослужбовець так само має визнати, яка молодець його дружина. Це робота двох.

Якщо просто якась вийшла замкненість, спокійно реагувати. Тобто, просто зрозуміти: так, людина змінилася, він дійсно любить, але просто він так зараз висловлює свої почуття. Вони є, але вони просто закриті. І це треба просто прийняти. Не відповідати агресією, що «ти мене більше не любиш, ти змінився, ти інша людина». Так, це інша людина. Це зустрілися по суті дві нові людини просто зі спільним минулим.

– З цього всього, що ми вже говорили, випливає питання про те, як зберегти стосунки на відстані? Коли місяцями не бачиш свою близьку людину і взагалі не знаєш, коли ця зустріч може трапитися. Які ви поради даєте військовим?

– Перше, це звичайно підтримувати той самий рівень комунікації. Якщо ви зідзвонювалися два рази на день. Так, не завжди є можливість, але треба підтримувати ту саму інтенсивність.

Друге – якість. Тобто не «Привіт. Як справи?» – «Нормально», а ділитися, що відбувається. Щоб людина могла сама собі, по-перше, уявити оте нове оточення, де перебуває військовослужбовець. І так само самій поділитися, як вона зараз витримує життя без нього.

Можна зробити дружині сюрприз. Дружина так само може зібрати якийсь пакуночок смаколиків або чогось ще цікавого своєму чоловіку відправити. Потрібна увага, щоб зберігати рівень емоційної близькості.

Змінюється врешті-решт сама людина. І зустрічаються інші люди. Ми не можемо відчувати емоційну близькість до незнайомої людини. Оскільки ми її покохали, коли вона була іншою. Тому, якщо підтримувати належний зв'язок, це дуже добре впливає на стосунки.

З іншого боку, якщо є вже якісь ознаки, що щось пішло не так. Щонайменше, що зусилля підтримки стосунків вживає тільки одна зі сторін, це вже щось не так, треба це обговорювати.

– Багато, до речі, таких проблем з вашого досвіду?

– Скажу так, у відсотковому плані це може 10%. Хоча дослідження, скільки в нас розійшлося, ми не проводили, але є й одруження. Люди одружуються в нас безпосередньо в частині. Один чи два рази комбат розписував пари. Сім'ї також створюються під час війни.

– Поговоримо детальніше про проблеми з адаптацією і про те, як спілкуватися з військовослужбовцями. Що ви можете порадити?

– Не можна висловлювати жалість своїм виглядом, особливо це може бути людина навіть з інвалідністю. Всі хочуть бути звичайними людьми. Тобто звертатися як до звичайної людини. Можна підкреслити заслуги людини, що вона молодець, сказати дякую.

Не зачіпати складних тем. Тобто якщо бачимо, що людина втратила ногу чи руку, не треба її розпитувати, за яких умов вона це отримала, оскільки це її, знову ж таки, змусить повернутися до тих страшних обставин.

– Про що не питати військового?

– Краще не питати про деталі. Запитання «Як ти?», воно вже символізує, що вам не байдуже.

– У відповідь: «Нормально». Як продовжити розмову?

– Якщо вам цікаво, що він про те життя розповів, краще це не форсувати. Він розкаже, не треба ніколи тиснути на людину. Краще спитати: «Як твої справи зараз? Чим ти зараз займаєшся?». Людина може без проблем розповісти про свої нинішні обставини.

Є недовіра до цивільних. Недовіра, чому? Тому що вони мене не зрозуміють. От військовий, який має такий самий досвід, він мене зрозуміє. А що я тобі буду розповідати? Ти ж мене все одно не зрозумієш. Ти просто покиваєш головою і все.

Тому краще ці теми не зачіпати. Спитати: «Як ти?» – нормально. Спитати про щось, про що можна: про здоров'я, про поточні справи. Як ти почуваєшся? Як справи в родині?

– Як ставляться військові до психологів?

– Звертаються нечасто самі по собі, чому так відбувається, я можу тільки робити припущення. Починаючи з того, що в нас не настільки розвинена культура у цивільному суспільстві звернення до психолога.

Не всі розуміють роль психолога, не всі розуміють, як він може допомогти. Тому ставлення, скажімо, більш нейтральне. Тому що питають: «А чим він мені допоможе?». Включно із просвітою намагаємося це виправити.

Матеріалів багато, є курси, є тренінги, все це є. Якщо є бажання, завжди можна знайти ресурси. Якщо я відчуваю, що в мене не вистачає досвіду або знань, я сідаю і починаю рити, намагаюся просто сам зрозуміти настільки, щоб я міг так само передати це і особовому складу.

– На вашу думку, чи є нині проблеми у системі морально-психологічного забезпечення військових? Наскільки воно ефективно працює?

– Проблеми, звичайно, є, оскільки ми мобілізовані. Людей ставлять на посаду, вони можуть не до кінця розуміти, в чому полягає їхня функція. Навіть якщо надати інструменти, треба мати розуміння, як з цим інструментом працювати. Далеко не у всіх є, в принципі, якісь навички роботи з людьми. Проблема в нестачі в принципі кваліфікованих спеціалістів. Нерозуміння завдань, які ставляться перед безпосередньо заступником з морально-психологічного забезпечення.

Чому так відбувається?

– Роками не працювали над цією системою, по-перше. По-друге, Збройні сили збільшилися. Збільшилися дуже швидко. До того ж, ставили на посади людей і не завжди у них була профільна придатність до цієї посади. Ну, і плюс, не було часу, щоб людей підготувати до цього. Ми вже маємо воювати. Ми всі так само вчимося «з коліс». Можливо, якби тут були всі фахові фахівці, досвідчені, можливо, було б інакше. А можливо, ні. Нікого не готували до війни.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Жертвам від 4 до 83 років: найбільше сексуальних злочинів російські окупанти вчинили на Херсонщині

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Двоє синів і онук – на фронті. Мама і бабуся рятується допомогою іншим

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Як підтримати жінок, які втратили на війні своїх чоловіків