ЛЬВІВ – 34-річний військовослужбовець Павло Марценюк з Хмельниччини отримав важке мінно-вибухове поранення торік на Покровському напрямку. Його підрозділ готувався до виходу на бойові позиції, але під час підготовки вибухнула міна. Це було вже третє поранення воїна, але найважче – він повністю втратив зір, практично, медики «склали» йому обличчя і праву ногу.
У травні американські лікарі оперуватимуть ветерана друге: відновлюватимуть ліву частину обличчя і встановлять другий очний протез.
Павло Марценюк з дружиною виховують трьох дітей. Як ветеран вчиться жити у світі, який не може бачити, але намагається відчувати?
«А це двері, щоб униз іти?», – запитує Павло Марценюк. І переконавшись за допомогою тактильної тростини, що це таки двері, він швидко спускається сходами.
Закручені коридори реабілітаційного центру «Незламні» знає добре і на заняття ходить, не послуговуючись навіть ліфтом.
Павло Марценюк розповідає, як вчився орієнтуватись у просторі. Разом із реабілітологом моделював при допомозі карточок конкретний шлях – у реабілітаційному центрі, на вулиці, до крамниці.
«Ось різноманітні смужки. Такими смужками я і будую маршрут. Прямо рухаємось, ось тупик, сюди повернути. Я так запам’ятовую. Смужка – це йти прямо, кишенька це тупик. Вибудовую собі вулицю», – каже ветеран.
Нещодавно був вдома у відпустці на Хмельниччині. Там не відчував дискомфорту, оскільки добре орієнтується у рідному селі. Зумів навіть гуляти з собакою – вівчаркою Альфою.
«Поводарем, у такому повному розумінні, вона не може бути. Але це дуже розумна собака. Скрізь біля мене, сяде і сидить, навіть не торкнеться, поки я не покличу. Тоді вже до рук іде і починає леститися. Міг із нею прогулятись, бо знаю місцевість, це мій друг, подружка (сміється-ред.). Але, щоб и навчити собаку бути поводарем, то слід змалечку її спеціально тренувати», ‒ ділиться Павло Марценюк.
Родина дає сил
Головною його підтримкою і радістю є родина: дружина і троє дітей. Анастасії ‒ 5 років, Романові ‒ 11, Вікторії ‒ 12. Рідні часто приїжджають до нього в реабілітаційний центр, що є розрадою і мотивацією для Петра вчитися жити в нових реаліях.
Маю прийняти свою ситуацію гідноПавло Марценюк
«Ми живемо без батьків у селі. А робота там завжди є. Немає когось, хто б зробив чоловічу роботу. Це десь на подвір’ї, щось вдома. Я вмію все робити, знаю як, але тепер все не так, як раніше. Розумієш, знаєш, але з закритими очима це зробити важко. Трішки мене це підриває, бо звик все сам у житті робити. Мені треба звикнути до того, що потребую сторонньої допомоги. Треба вчитися новій формі життя. Тобто, не бути повністю відстороненим, але трішки. Маю прийняти свою ситуацію гідно. Я радий, що живий, а те, що не бачу….Я вже в житті багато чого побачив», ‒ каже ветеран.
Те, що за чотири роки війни побачив багато, з цим важко не погодитись.
Павло Марценюк здійснив свою мрію у 2021 році. Тоді підписав контракт із ЗСУ. Він працював водієм, займався ремонтом і продажем машин.
Одного дня його відправили у відрядження: мав завезти трьох чоловіків на службу у Львівську область. Не всі встигли пройти медкомісію і довелось залишитись на ніч у частині, переночувавши у казармі. Цей випадок і змінив кардинально життя Павла.
Коли ночував у казармі, то немов прокинулось моє бажанняПавло Марценюк
«Я завжди мріяв піти до війська. І коли ночував у казармі, то немов прокинулось моє бажання. Але не дуже всіх тоді строковиків брали. Я приїхав додому і порозмовляв з дружиною, що хочу підписати контракт. Бо це нормально для мужика бути у війську. Вибрав десантно-штурмову бригаду. Бо це чоловіча професія. Потрапив у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду, служив у Житомирі, три місяці провів на полігоні і ми виїхали у східний регіон», ‒ розповідає ветеран.
Початок повномасштабної війни застав його з побратимами у Житомирі, раніше повернулись з Торецька, що на Донбасі. А далі – важкі бої на Донеччині, Луганщині, Харківщині. Каже, що добре знав у той час, наскільки жорстокою є війна і не накручував нічого собі в уяві. Дуже реально дивився на всі речі і це дозволили витримати довший час на фронті.
Я не буду мовчати про все, що стосується війниПавло Марценюк
«Як ти не знаєш, що тебе попереду чекає, але чітко стоїш на своєму місці, то все зустрічаєш гідно. Гинули побратими і ти мав це розуміти та ставитись до цього гідно. Але я не буду мовчати про все, що стосується війни. Якби хто не казав, що втомився від війни, я розповідатиму про неї, про моїх побратимів, які загинули. Хтось розмовляє про домашні справи, як він їхав в заторах, хтось розмовляє, як його на світлофорі не пропустили, а я буду розповідати, як я обнімався зі своїм побратимами, лежав, грівся у мокрому бліндажі і мокрому одязі. Про це говоритиму. Гинули ті, хто брав участь у бою. Гинули ті, хто попадав від артобстріли, хто тримав оборону. Коли мене найбільше заболіло? Про це ще не готовий розповісти не в розуміннях людяності заболіло, а те, що стосується порядку законів у державі. Це інша історія», – говорить Павло Марценюк.
На всіх напрямках, на яких виконував разом із побратимами бойові завдання, було тяжко. Бо скрізь проливається кров і кожен міліметр захищеної землі дається важкою ціною. Після першого поранення у червні 2022 року на Донеччині військовослужбовець пройшов лікування, був місяць у відпустці і після закритого грудного перелому знову одягнув бронежилет і повернувся до побратимів. Так вчинив і після другого поранення наприкінці 2022 року, а це теж забій хребта, осколкове поранення ноги, розрив меніска (колінного суглоба). Але на цей раз уже перевівся в іншу бригаду 25 окрему повітрянодесантну бригаду.
Кричу, мацаю лице і нічого не можу намацатиПавло Марценюк
«Я не міг не повернутись у військо, але вже не міг виконувати ті завдання, як раніше. Бо не міг пересуватися нормально. Мусів пройти ВЛК, робити обстеження за свої гроші, до речі. Їздити, кататися, доказувати, бо якщо б я пішов до своїх бойових товаришів, то лише б створював їм проблеми, затримував їх. Я це розумів, що наражатиму у такому стані на ризики.
А сидіти вдома? Щоб я робив там: сидів у кукурудзі і заглядав би? Багато є факторів. А якщо говорити про життя після смерті, то якби я подивився в очі своїм загиблим побратимам, якби з ними там зустрівся? Дуже важкий шлях війни. Я після другого поранення пішов служити у 25-ту бригаду, пішов тримати стрій. На жаль, мені не довелося вийти на бойові позиції – у червні 2024 року на Куп’янському напрямку протитанкова міна зірвалась у мене під ногами. Ми готувались до бойового завдання, проходили вишкіл і інструктор не розрахував…Я лиш пам’ятаю вибух і все. Кричу, мацаю лице і нічого не можу намацати. Тоді вже почув, що надають мені допомогу. Серед 16 -ти трьохсотих я був найважчий: втратив повністю зір, немає двох очей, нога була розтрощена», – розповідає ветеран.
Повернення до життя
Майже 40 днів він перебував між життям і смертю у комі в шпиталі. Коли відкрив очі, то поруч була його тітка, волонтерка. Вона взяла племінника за руку і з ним розмовляла. До Павла Марценюка почала повертатись пам'ять, але він ще не одразу зрозумів, що у нього немає очей. Спершу думав, що все ж має ліве око, а потім зрозумів, що немає, потім так думав про праве. З кожним днем було все більше розуміння, що очей немає.
Я не маю права оступитись, бо хлопці на війні, там, де гинутьПавло Марценюк
«Зрозумів, що то все, що візуальний світ відійшов від мене, але є дотиковий, тактильний. У мене досі в голові все гуде, вибухає, свистить. Бо була контузія. Я ще не чую так тонко звуки. Чую розмову і як людина розповідає. Розумію людину по тому, як вона реагує на мої слова, чи можна з нею постояти і порозмовляти. Людина бачить річку і їй не треба руку занурити, щоб знати, що це річка. А мені потрібно руку занурити у воду, щоб зрозуміти, що це вода. Так і коли спілкуюсь з людиною, то не бачу її вуста, а лиш чую реакцію на розмову.
Я не маю права оступитись, бо хлопці на війні, там, де гинуть. Не маю права здатись, бо у мене троє дітей і вони мене підтримують. Я зустрічаю хлопців на реабілітації. Їм важче, аніж мені. Бо вони бачать ті рани, як все виглядає і їм це додає болю, а я не бачу. Я без ніяких емоцій, тобто я більш стресостійкий. Звісно, що у стрій не повернусь. Тому мушу себе шукати, думаю над цим», – говорить ветеран.
У травні лікарі зі США проведуть ще одну операцію на обличчі Павла Марценюка. Йому встановлять очний протез на ліве око і зроблять корекцію цієї частини обличчя. Ну, мені ще мають в подальшому, мені ще на травень місяць мають реабілітацію. У нього не працює належно щелепа і йому важко чистити зуби, використовує дитячу, не може звернутись до стоматолога, щоб вставити зуби. А ще непросто їсти. Всі ці труднощі мали б зникнути після операції.
Павло Марценюк любить автомобілі і під час розмови з Радіо Свобода йому телефонували знайомі, радились у питаннях ремонту. Він консультував і діагностував автомобіль. Сьогодні воїн думає про ремонтну майстерню і сподівається, що син і друзі стануть його великою підтримкою.
Звідки у вас такий непоказний, але справжній патріотизм? На це запитання відповідає з притаманною йому скромністю:
За цю землю пролито стільки крові, віддано стільки життів українцівПавло Марценюк
«Вочевидь, суспільство, серед якого живу і привило мені цей патріотизм. Я до війни нікуди не їздив, не шукав кращі заробітки ні в Києві, ні де далі. Мені вистачало, тому що я міг заробити на тій території, де живу. Я не думаю покидати Україну, хіба дітей мрію завезти на море, але зі своєї землі нікуди не ступлюсь. Я люблю свою землю, свій край і з повагою ставлюсь. А тим паче зараз треба з повагою ставитись до своєї землі і країни, коли за цю землю пролито стільки крові, віддано стільки життів українців».
Щодня він вдячний за те, що живий, що може спілкуватись з дітьми і розповідати казку найменшій Анастасії, що може пригорнути дітей і взяти їх за руки.
Форум