Звикати до цивільного життя доведеться вже всі роки. Історія бойового медика Андрія Жолоба

ЛЬВІВ ‒ Львів’янин Андрій Жолоб два роки служив командиром медичної роти 46-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ Збройних сил України. Навесні 2022 року йому прийшла повістка.

Щодня бойовий медик Андрій Жолоб разом із побратимами рятував життя і підтримував на дусі десятки воїнів.

Андрій Жолоб за фахом травматолог, але львів’яни його знають як і музиканта українського панк-рок-гурту «Бетон», і радіоведучого.

Повернувшись зі служби, з причин родинних, Андрій Жолоб очолив Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій. І це стало для нього ще одним викликом.

З якими проблемами і питаннями звертаються ветерани у центр сьогодні? Як Андрій Жолоб сам повертається до цивільного життя після важкої служби? Чому вважає важливим, щоб ветерани об’єднувались у спільноти однодумців?

Про це він розповів Радіо Свобода.

‒ Міська влада озвучила цифру 50 тисяч львів’ян, які зараз воюють. Це ті, які підписали контракт із ЗСУ. Але розуміємо, що кількість ветеранів буде більшою. Невідомо, скільки українських захисників зі Львова перебувають у російському полоні, безвісти зниклі. Можна почути від багатьох громадян, якщо повернуться ветерани, буде чимало проблем. Які матимемо виклики, з огляду на ті питання, з якими ветерани приходять у центр, і з вашого власного досвіду? Чи вже можна до цього почати готуватись, щоб допомогти ветеранам після служби?

‒ Можна говорити, що буде близько 50 тисяч ветеранів у Львові. Жодна країна не могла підготуватись до зустрічі ветеранів, щоб передбачити всі складні проблеми, ані США, ані Ізраїль.

До цього неможливо підготуватись, тому що існує індивідуальна річ, дуже проблемна, яку дуже часто використовують менш освічені люди. Це звучить з їхнього бачення приблизно так: «Я воював, тепер я нічого не буду робити, давайте носіть мене на перинах і засипайте грошима. Ви мені всі винні».

‒​ І таке чули і в 2015, і в 2016, і в 2017… Вже, на жаль, цей досвід є.

‒ Це якась така внутрішня образа ветерана на все суспільство, на те, що він пішов воювати, а однокласники його дітей не пішли і вони займались родиною, були з дітьми, а він у цей час воював.

Але найгірше, що може зробити з собою боєць після війни ‒ це їхати верхом на коні на своїй печалі. І почати її перетворювати, на жаль, щодо суспільства, а тоді сідати і жебракувати, заливатися алкоголем і так далі. Ось із цим будемо ми працювати. Тому матимемо великі виклики.

Тобто, я абсолютно розумію, що буде неймовірна кількість проблемних випадків, коли буде і домашнє насильство, що якийсь умовний Микола закрився в хаті і кричить, і приїдьте, щось зробіть. Будуть спроби завершення або не завершення суїцидів, коли повне розчарування в житті, а жінка перебуватиме в Польщі або в Німеччині і знайшла собі кращого чоловіка, бо свій втомив війною. Недарма ж Ремарк і Гемінгуей, як і інші письменники, це описали. Ми не оминемо цього. Не станемо першою у світі превентивною нацією, в яку щасливо повернуться ветерани, і негайно, як на брошурках релігійних організацій, почнуть танцювати, взявшись за руки.

‒​ Який буде відсоток таких людей з усього числа ветеранів?

‒ Навіть не можу уявити. Не хочу лякати суспільство, вигадувати щось або, навпаки, применшувати. Але те, що доведеться з тим працювати, це факт. Я б дуже просив свідомих громадян не переступати через людину, яка лежить на вулиці. Якщо бачите, що людина в біді, незалежно військовий чи не військовий, ветеран чи не ветеран, запитайте, а чим можна допомогти.

Звісно, величезний відсоток серед тих, хто на вулиці просить, це маніпулятори. І, зокрема, маніпулятори в пікселі і їх буде дуже багато. Тому що викликати емпатію українського суспільства з бандурою, калиною і відпущеними вусами дуже легко. Відтак розумію, що такі маніпулятори будуть і будуть тиснути на жалість.

Як показує практика, коли хлопці з центру надання послуг учасникам бойових дій виїжджають до таких людей-маніпуляторів, які просять гроші, чомусь їм відразу нічого не треба. Їм не треба допомоги, їм вже не треба грошей на протезування, на яке буцімто просили.

Ми допомагатимемо ветеранам, скільки вистачить наших сил. Тому що працівники центру – це теж колишні військові або дружини воїнів, ветеранів, зниклих безвісти чи загиблих бійців. У нас спільнота, люди, які не просто ходять на роботу, а мають велику мотивацію працювати.

‒​ Скільки людей звертаються щоденно до центру?

‒ У середньому 40-50 людей приходять щоденно у центр на вулицю Пекарську. Ми як номер телефонної екстреної служби в розумінні багатьох ветеранів. Тому й питання у людей дуже різні. Але більшість звернень є абсолютно адресні, а це до юриста, психотерапевта, інформаційні, до бухгалтера.

У нас по Львову працюють сектори вже більш вужчого скерування, для прикладу, працевлаштування, і туди приходять ті ветерани, які цікавляться роботою. Є центр з консультування щодо приватного підприємництва, центр підтримки родин зниклих безвісти. Працює серйозна психотерапевтична команда з групами родин зниклих безвісти і військовополонених. Загалом до всіх центрів ветеранів у Львові щодня звертаються до 80 людей.

Можемо вигадувати креативні, творчі підходи до ветеранів, але їм спершу потрібні довідка, виплата і пільги на комунальні послуги. Слід розуміти, з чого у людей починаються проблеми в душі. Не від того, що вони не доторкнулися до високого мистецтва. А у них проблеми з оплатою комунальних послуг чи з виплатою від армії за інвалідність. Ці питання допомагаємо вирішувати.

Формування спільноти ветеранів

‒​ Ви, як ветеран, зі своїми побратимами-однодумцями блискавично реагуєте на кожен випадок хамства чи несправедливості щодо військових, які, на щастя, не часто трапляються у Львові. Але були конфлікти і щодо невдоволення мешканцями багатоповерхівки тим, що для ветерана на протезі встановлюють пандус, чи конфлікт на паркувальному майданчику. Десь в автобусі не так повелися з воїном. Вже у Львові сформувалась така ветеранська спільнота, яка не дозволяє образити воїна. Чому так важливо реагувати швидко і наскільки це ефективно, щоб змінювати суспільство у ставленні до військових?

‒ Це комуна формується (сміється – ред.). Я дуже хвилююся за те, щоб недогляд, брак реакції влади у таких випадках, не перетворився на суд Лінча. Самосуд це страшна річ. Бо пошук справедливості може зайти в дуже глибокі піки.

Як ми побачили з перелічених вами випадків, працівники центру не дарма читали спеціальні лекції львівському департаменту поліції. Ми пояснювали, хто такі ветерани, як спілкуватися з ними, що вони не «святі корови».

Однозначно не можна стверджувати, що лише ветеран має рацію. Слід розібратися у ситуації. Але до військового треба ставитися з повагою і з гонором. Тому що це все ж таки людина з трошки іншого тіста. Мені писали колеги, що поліція у цих всіх конфліктах дуже класно розібралася, написала всі правильні довідки, взяла покази свідків. У поліції теж служить багато ветеранів. Головне не вивалювати свій синдром вахтера і не казати: «Шановний, я сказав, почекайте». Бо ветеран від такого не то що не почекає, а піде в пряму лобову атаку.

Ми сподіваємося на силу ветеранської спільноти і формуємо здорове ветеранське середовище. Не оцю конфліктну, крикучу, яка хоче все пробивати виключно агресією і вибиванням дверей, а таку, яку б поважали. Тому що, насправді, серед підприємців, бізнесменів теж немало ветеранів. Вони прийдуть і це вже будуть люди з окремим, як би то сказати, наплічниками свого гонору, власного відчуття, якщо вони, в першу чергу, дадуть раду з собою після повернення.

Відверто скажу, що я наразі намагаюся дати собі раду з собою. Не казатиму, що я вже став на ноги. Це дуже непростий процес. Але разом з тим усім, розуміючи, що робиться в тебе, в голові і в душі, ти так само і ставишся до інших хлопців і дівчат, які звідти повертаються, які до тебе звертаються. Бо, насправді, великий бородатий штурмовик у татуюваннях – це таке «безпорадне теля» в цивільному світі.

Я повернувся з війни, жінка попросила піти в магазин по молоко, а я розгубився в супермаркеті. Стою і думаю, що треба, напевно, когось запитати, де молоко. Ой, чого я буду питати? Я ж дорослий мужик, я ж із війни прийшов ‒ і оце така якась єресь в голові робиться. Це все по шухлядках не просто так по скелетах розкласти.

- Як навчити суспільство спілкуватися з військовослужбовцями, які отримали важкі поранення? Позбутись отих стереотипів у ставленні до людей на протезах чи в кріслі колісному, на кшталт, «як мені шкода тебе».

‒ Це як в часи СРСР, коли людина не так виглядала, то тикали пальцем. Воїн посадив свою дитину в крісло колісне в реабілітаційному центрі, щоб повозити. А почув, що не можна, бо дитину нарікає на біду… Це якесь дике середньовіччя. І ця темінь перемагає наразі світлий розум.

Інша річ, це гіперопіка. Це заборонено! Якщо людина їде на кріслі колісному під гору, не треба підбігати і штовхати її. Можливо, вона якраз зараз взяла себе в руки, сказала собі: «Зможу! Мені треба навчитися». Якщо дуже хочеться допомогти, то спершу треба запитати у людини про це, чи можеш допомогти.Умовно, двері притримати ‒ запитай.

‒​ Якщо кавою хочеш пригостити, то спершу запитай і поясни, що це саме приємність, передусім, для тебе.

‒ Абсолютно. Це спілкування, яке передбачає нормальну реакцію. А якщо нормальної реакції немає, бо в людини є якась своя внутрішня агресія, не треба вивалювати у відповідь свою агресію, то ні до чого доброго не призведе. Звісно, що і до нас у центр приходять деякі люди, які намагаються відкрито конфліктувати, бо їм так хочеться. Тут головне на ці конфлікти не піддаватися.

Повернення в цивільне життя

‒​ Два роки ви служили бойовим медиком. Невдовзі вже буде рік на роботі в цивільному житті. Повернулися до свого звичного колись життя чи ще потрібен час, чи цього повернення ніколи вже не буде на всі 100?

‒ Я ціле життя буду адаптуватися. Тобто, я розумію, що я мав дуже класне життя до повномасштабної війни. Зараз я не можу так відверто сказати, що я себе комфортно почуваю. Зараз спостерігається загальний стрес, трем у людей, злість, агресія.

У моїй ситуації, я позбавлений основного джерела заробітку, коли працював на сценах, виступав на багатьох концертах. Все не просто. І присутнє оце відчуття, десь трохи сорому, що я демобілізований, а мої хлопці ‒ ні.

‒​ Але у вас причина на це була, важка хвороба мами, а ви ‒ один син…

‒ Причина завжди знайдеться. Тобто, це є таке трошки відчуття... моральне право зі мною бореться. Я був їхнім командиром. І тут командир взяв і пішов. Звісно, я знайшов іншого командира, дуже нормального, якого вони справді люблять. Але оці внутрішні переживання зі мною залишилися.

‒​ За два роки на службі сформувалася висока відповідальність?

‒ Гіпервідповідальність. Це стосувалося всього: харчування, отримування медикаментів, списування пального, медикаментів, виїзду на небезпечні місця, евакуації, операції на місці. Це були два роки стану у постійному напруженні. Це максимально стиснута пружина щодня і так два роки поспіль.

‒​ А зараз пружина послаблюється?

‒ Від часу до часу. І далі стискається. Я весь час мушу бути з хлопцями з роти на зв’язку, весь час мушу розуміти, що в них відбувається. Постійно для моєї медичної роти збираю гроші на ремонти машин. Вони скидають мені звіти, які машини куди поїхали, хто з водіїв завіз і так далі. Між нами надалі здорові військові стосунки. Вони мені постійно кажуть, щоб я не переживав, що демобілізований, що дурний, що за це хвилююсь. Але я себе в тому переконати не можу.

Скільки я пам'ятаю, то всі акції протесту, які були в Україні, я там був. Кожну революцію. Спочатку мама за мене переживала, потім дружина з мамою, тепер вони разом із дітьми. Я не можу бути осторонь важливих подій у житті моєї країни. І таких хлопців я зустрів у медроті, у війську. Для мене це дуже важливо.

Медрота, звісно, не штурмова. Там кількість поранень чи загиблих значно менша. Незрівнянно значно менша. Нехай півтора кілометра від лінії бойового зіткнення, але ж не на самій лінії бойового зіткнення, ми працювали і рятували воїнів. Там люди, які прийшли на початку 2022 року мотивовані, совісні. Вони далі такими залишаються, лише втомлені, страшно втомлені. Вони просто незмірно втомлені. Ми періодично намагались, і далі так це є, робити якісь маневри, щоб відпускати себе по черзі додому з якихось різних причин. З'їздити машину поремонтувати, забрати гуманітарку і так далі, бо просто це знищує оцю втрату контакту з сім'єю.

‒​ Коли повернулись додому, як ця втома переслідувала?

‒ Я не міг натішитися унітазом і душем (сміється – ред.). Рік пройшов, а я досі не хочу виходити з душу. Тому що немає черги, постійно тепла вода, нізвідки не дме і нічого не прилітає. Перший місяць спати не міг. Я воював далі. Це як в юності повернувся з дискотеки: лягаєш спати, а в голові ‒ «тутс-тутс-тутс». Я автомат шукав, жінкою тряс, руками, ногами махав.

Попрацював із психотерапевтом, звичайно, стало легше. Не скажу, що все як рукою зняло. Але десь я потрошки вирівнююся. Багато є звуків, які тригерно нагадують про війну. Десь двері гупнуть, таке враження, що приліт. Солярка на вулиці засмерділа, то зразу згадуєш броню, яка привезла поранених. Тобто, це дуже інший досвід.

‒​ Запахи «працюють» найсильніше.

‒ Вони переслідують. Коли до повномасштабного вторгнення почув на вулиці запах парфум, як пахло, для прикладу, перше кохання, то це відчуття вау! Тепер спогади цілком інші. Навіть зараз, наприклад, чую запах поту, і відразу в голові візуалізація: стабпункт, де я зрізаю одяг із хлопців. Цей запах має зовсім іншу прив’язку. Сухий дезодорант і одразу в уяві наша казарма вискакує, де ми собі там облаштували баньку.

Війна має інші запахи і асоціації. Я був і на евакуаціях, і на стабілізаційних пунктах. Спочатку ми пройшли Херсонський контрнаступ. Снігурівка і Давидів Брід. Потім ми перемістилися, коли вже російські війська провалилися за Дніпро. Ми вже тоді перемістилися на напрямок Краматорська. Почали там важливу зимову Соледарську кампанію. Потім Бахмутську кампанію, Кліщіївка, Бахмут. Потім трохи дали нам відпочити, підготуватися. І ми пішли в контрнаступ на Вербове, були Роботине, Оріхів. Опісля ми перемістилися на Мар’їнку. Це були непрості евакуації. Завершив я свою службу на напрямку Курахового, Георгіївка, Мар’їнка.

Війна і наслідки

‒​ Важкі напрямки фронту. І, зрозуміло, щодня поранені у стабпункті. Які бійці найбільше запам’ятались?

‒ Добре запам'ятав найважчих. Зокрема, з відкритими черепно-мозковими травмами. З живим мозком назовні, яких ми довозили. Добре пам'ятаю хлопця з пробитими обидвома легенями, якому ми швиденько клеїли оклюзійки (оклюзійні наліпки – ред.) для того, щоб він міг дихати.

Евакуаційною машиною привезли пораненого з ампутацією, а в іншому автомобілі була його нога і хлопець попросив дати її, бо там недавно зробив нове татуювання, хотів з ногою ще раз сфотографуватися. Біг за ампутованою ногою, яку вкрав пес, а сапери кричали, що там заміновано. Таких моментів багато.

Тобто, до пораненої людини ставишся, як до понищеного механізму, в якому має бути все, що має бути закрите ‒ має бути закрите. Все, що має бути відкрите ‒ відновити прохідність. Ти там не стоїш: «Ой, біднесенький воїн». Ти з головою, практично, пірнаєш туди. По вуха в крові.

А десь, коли ти рятуєш за день, умовно, 30-го хлопця, стоїть команда і працює, і наступного, і наступного (на щастя, важких не так багато), то після 30-го в тебе з'являється якийсь раж, авантюра і в тебе таке враження, що ти просто «боженька» і можеш робити неймовірні речі.

‒​ Які знаходили слова для бійців, які були в шоковому стані, коли треба було вивести зі стресу?

‒ Та дурними жартами, ідіотськими, якоюсь чорнухою. Цигарку запропонував. Поки везли, поговорили, на кшталт, коли останній раз секс був і так далі. Тобто, оці всі моменти. І вони доїжджають і кажуть: «Доктор, як добре, що ми до вас пораненими потрапили.

Я з собою взяв три гітари, то ж співали. Одну гітару лишив старшому техніку. Він почав вчитися грі. Кажу: «Івасю, давай». Автограф йому там написав. Так що, сподіваюсь, Іван вчиться.

‒​ Як змінила війна ставлення до інших людей?

‒ Мені зараз дуже складно, наприклад, ходити на дні народження або ще щось таке, де немає ветеранів, де немає військових. Я себе якось неправильно почуваю, бо в мене відразу така думка: «Чого ж вони не воюють? Чого вони там не були?». Мене трошки вигинає в різні сторони. Натомість, коли я бачу одного-другого своїх друзів! У мене дуже багато друзів, які пішли воювати. Це з середовища «Пласту», зокрема. Багато на фронті, багато і поховані.

Ми співали в «Пласті»: «Хлопці, підемо, боротися будемо. За Україну, за вільнії права й державу». Бо кричати «Батько наш Бандера» з Шегині, у кабаку, це, я розумію, що дуже «круто», але... Нікому так не потрібно.

‒​ Як ваші доньки переживали вашу відсутність?

‒ Насправді, моя жінка дуже розумна, яка практично кожного дня, по можливості, робила відеозв’язок. Я уроки з малими робив через відео. Тобто, в мене не було такого відриву від виховного «виробництва». Я знаю, що є хлопці, які йдуть в армію і не хочуть спілкуватися з сім'єю, взагалі, щоб нібито не ранити рідних зайвий раз. Розумію, що за цей час відсутності відео не замінить тобі того, щоб бачити, як твої діти ростуть. Я втратив два роки отого близького спілкування і відео, звісно, це замінило. Перший місяць розумів, що мені треба поновлювати зв'язки з дітьми.

‒​ Коли повернулися? У чому була складність?

‒ Так. Зараз вже все нормально, я їду до школи, заводжу доньок. Перший місяць мені взагалі було складно зрозуміти, що в мене є діти. Фізично. У мене є діти, які татові не дають спокою, скачуть по голові і щось розповідають про єдинорогів. Зараз уже все чудово! Я дуже щасливий, що мої діти того не втратили поряд зі мною, таким дубовим і заскорузлим після повернення з війни. Що в них є бажання бігти до мене і розказувати. Ми зранку замовляли два брелки для неї і її подружки. «Тату, подивись, які котики кращі». І це мені важливо. Старша донька вже в підлітковому віці і вже захоплюється музикою. Я готовий багато з нею говорити про музику і про все.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Серце зупинилось на 30 хвилин. Повернення воїна до життя і танців на протезі