У прихистку Українського товариства сліпих (УТОС) у Дніпрі мешкає 108 переселенців із «гарячих» точок. Його створили на базі виробничо-учбового підприємства, переробивши склади, актову залу, бібліотеку та інші технічні приміщення на житлові. Тут є необхідний для життя мінімум – спальні кімнати, де розміщуються по кілька десятків людей, кухні, душ, туалет і навіть місця для дистанційної роботи чи навчання. Більшості мешканців шелтера нікуди вертатися – їхні міста зруйновані. Хтось втратив дім понад пів року, хтось – лише кілька днів тому.
Радіо Свобода записало три історії пожильців прихистку – із Сєвєродонецька, Бахмута та Попасної.
«Вранці прокинуся – перша думка: я знову тут, це не сон». Історія родини з Сєвєродонецька
Ніна Герасименко приїхала до Дніпра з Сєвєродонецька Луганської області разом з донькою Ольгою та онуком Євгеном. Розповідає: у рідному місті вони кілька тижнів ховалися від обстрілів у туалеті, потім – у підвалі.
Коли «прилетіло» в сусідній будинок, вирішили виїздити.
«Бомбили зранку до вечора, іноді кожні 10-15 хвилин, «Гради». Вони вже під самим містом стояли. Я жила по вулиці Донецькій. Винайняли машину, щоб виїхати. Коли виїздили, я поглянула на місто: «Боже, одні руїни»… Це було 31 березня. Трошки вщухло бомбардування, і ми вирвалися», – розповідає Ніна.
Із собою до Дніпра родина вивезла кішку Кеті. Ще двох улюбленців забрати не змогли: кіт десь сховався від обстрілів, а ще одна кішка – загинула. Квартиру, яка лишилася в окупованому рідному місті, пограбували мародери, каже Ніна. Зв'язок із знайомими, які зосталися вдома, зник.
Додзвонитися туди не можемо… Уже не бомблять, більш-менш тихо. Опалення нема. Де-не-де вмикають світлоНіна Герасименко
«У нашому під’їзді лишалося три людини. Рая лишилася, бо в неї мама – 95 років. Чи живі-здорові, не знаємо. Додзвонитися туди не можемо… Уже не бомблять, більш-менш тихо. Опалення нема. Де-не-де вмикають світло. Моя племінниця, каже, що в їхньому районі під’єднують. Чоловіки розбирають завали, трупи. Школа одна відкрилася, кажуть. Ну як – відкрилася. Діти приходять, отримують завдання на подвір’ї раз на тиждень», – розповіла жінка, що їй відомо про ситуацію в окупованому Сєвєродонецьку.
У шелтері УТОСу вони живуть уже сім місяців, є усе необхідне, розповідає Ніна. Вона отримує пенсію, донька та онук – працюють дистанційно. Однак за місячний дохід трьох членів родина не може дозволити собі оренду житла в Дніпрі.
Донька Ніни Ольга каже: коли виїздили, її квартира була ціла, хоча в сам будинок було шість влучань. Зараз – невідомо.
«Тут все добре. Душ є. Є де спати. Кухня – можна готувати. Раз на день годують безкоштовно – гаряченького поїсти… Стисли себе в кулак і чогось чекаємо. Вранці прокинуся – перша думка: я знову тут, це не сон… Дивлюсь на стелю. Наше місто було таким гарним, тільки починали щось будуватися – тротуари, зупинки. Такого вже не буде. Сподіваємося повернутися. У нас немає іншого виходу. У нас дві квартири – моя і мамина, якась із них, можливо, виживе», – каже Ольга.
Найбільше, додає жінка, вона сумує за своєю дачею – «місцем сили». Перше, що зробить після повернення, – поїде туди, щоб просто побути. А її мама вже думає про те, як відновлюватиме пошкоджене житло.
«А ще – я хочу, щоб мене похоронили вдома. Не тут, а вдома, в Сєвєродонецьку», – каже Ніна.
Пенсіонерки з Бахмуту: «Подамося на статус переселенців. Нікуди вертатися поки»
Пенсіонерки Наталія і Алла приїхали до Дніпра з Бахмуту. Це – одна з «найгарячіших» точок на мапі боїв Донеччини.
«Стріляють, б’ють, бомблять щодня. Вікна розбиті. Балкони розбиті. Пів даху немає, завалилося. Це страшно. Вийдеш скупитися на ринок – люди тільки до першої години дня на вулицях. Людей – немає на вулицях. Бо їх і просто – немає вже в місті. У нашому під’їзді залишилося троє людей», – говорить Алла.
Обох жінок три дні тому з Бахмуту вивезли волонтери. Обоє встигли взяти по невеликій сумці й легкому пальту. Кажуть: трималися до останнього, аж поки не зрозуміли, що в розбитому через обстріли будинку можуть просто замерзнути.
«Ми трималися до останнього. У мене вікна були цілі. Думаю – навіть якщо і не буде опалення, то виживу. Але коли розбомбили всі вікна – 9 градусів тепла. Води немає, світла нема. Будинок наш цілий, але скла немає, балкони полетіли, все забито фанерою», – додає Алла.
Ми молилися, щоб дощ пройшов. Чоловіки бутлями набирали воду – з вирви прямо, куди влучив снаряд. Дощова вода з вирви!Алла
Жінки прожили понад пів року під обстрілами, комунікації не працювали. Воду використовували дощову. Готували – на вогнищі.
«Пити воду – купували. А туалети змивати – підставляємо відра, як дощ іде. Ми молилися, щоб дощ пройшов. Чоловіки бутлями набирали воду – з вирви прямо, куди влучив снаряд. Дощова вода з вирви! На цеглі, на вогні у дворі ми готували їжу. Але це важко! Дрова знайти, і яка ще погода… Спершу не було тільки газу. Готували на електриці. А тоді й електрики не стало. Покупляли пічки з балончиками, хто міг. Балончик – маленький, не настачишся. А заправити ніде», – розповіла Наталія.
Жінки були сусідками по будинку в рідному Бахмуті. Сусідять вони і в шелтері у Дніпрі.
«Влаштувалися добре. Спершу жили в кімнаті, де 24 людини. Потім нас перевели в меншу кімнату. Опалення тут поки немає. Але ми терпимо. Дали теплі ковдри. Що плануємо? Будемо жити! Подамося на статус переселенців. Нікуди вертатися поки», – сказали жінки.
Знайшла притулок і роботу в шелтері. Історія Ірини Кириченко з Попасної
Ірина Кириченко з Попасної, що на Луганщині, у Дніпрі вже понад пів року. Вона виїхала разом із шістьма родичами – мамою, сином, братом, сестрою та її дітьми.
Перші дні повномасштабної війни, каже, були вдома, далі, майже три тижні, – в підвалі.
Обстріли були такі, що ніяк було вийти з підвалу – набрати дров, води чи сходити в туалет. Було дуже страшноІрина Кириченко
«Стріляли і з «Градів», і з мінометів, з усього. І ми перебралися в будівлю Попаснянського міськводоканалу. Там було бомбосховище, у підвалі. Там ми просиділи 19 днів. Волонтери під обстрілами привозили нам хліб, продукти, встановили буржуйку. Діставали бензин, генератори – щоб хоч трошки дітей прогріти. Березень, дуже холодно. Світла не було. Обстріли були такі, що ніяк було вийти з підвалу – набрати дров, води чи сходити в туалет. Було дуже страшно. З нами була донька і внук – два роки. А потім під час обстрілу пробили плиту будівлі. Стрельнули з чогось важкого, засипало куток цеглою, але, слава Богу, ми всі лишилися живі-здорові», – каже Ірина.
На машині міськводоканалу під час артобстрілу родину та інших мешканців бомбосховища вивезли з Попасної. Там понад 60 людей, згадує жінка, – і діти, й старі, і люди з інвалідністю. Вижили всі. Ірина з родичами спершу потрапила в Бахмут, а потім – у Борову Харківської області.
«Там ми пробули два тижні – в дитячому садку. Але там почалися також обстріли і нам довелося виїхати до Дніпра. Автобус організували військові. Вони сказали: зібратися за 10-15 хвилин. Що встигли – похапали. І найціннішого – діти. Трошки одягу. Але можна сказати, що у квітні ми приїхали до Дніпра без нічого», – зазначає жінка.
До війни Ірина була підприємницею, мала власний бізнес, будинок і машину – все втрачено. У шелтері УТОСу в Дніпрі вона не тільки знайшла прихисток, а й роботу. Зараз вона – соцпрацівниця й комендантка шелтеру.
«Спершу ми жили в коридорі, не вистачало місць, але ми і тим були задоволені. Цей притулок замінив нам дім. Потім нам виділили кімнату, волонтери зробили ремонт. Нові ліжка, нові матраци. Є пральні машини, душові, вода – гаряча й холодна, кондиціонери», – каже вона.
«Я записана соціальним працівником. Але я – і комендант, і роздавачка їжі, і організатор. Я працювала в торгівлі, я з людьми вмію. Я – така ж, як ті люди, які приїздять, біженці. Домовляюся для них про візит до лікаря. Бабусям – за продуктами сходити, в аптеку, юридичні питання, документи… Буває і медичну допомогу доводиться надавати. Я працюю 24 на 7», – говорить Ірина.
Нам пощастило. Один плюс – завдяки цій війні ми зустріли неймовірних людей!Ірина Кириченко
Ірина говорить: в її рідному місті до війни жило 30 тисяч людей, тепер лишилося кілька сотень. Її дім розбомблений, а багатоповерхівка, де жила мама, – склалася, як картковий будиночок.
«Місто Попасна під окупацією. 99% житла, уся інфраструктура – зруйнована. Місто повністю знищене, спалене, розбите. Вертатися нам нікуди. Що допомагає? Діти, мабуть. Треба продовжувати жити. Нам пощастило. Один плюс – завдяки цій війні ми зустріли неймовірних людей!» – каже Ірина.
Шелтер УТОСу і його проблеми
Притулок для переселенців у дніпровському УТОСі працює з другого дня повномасштабної війни, розповідає директор учбово-виробничого підприємства УТОС Сергій Кіт. Заводські приміщення силами колективу й доброчинників переоблаштували на житлові, почали селити людей.
Шелтер діє за рахунок самого підприємства, а також за гранти й кошти міжнародних організацій.
«Все розросталося, людей ставало більше й більше. І на якомусь етап ми зрозуміли, що це наша робота і наш внесок у перемогу – прихистити людей. Приймає людей щодня з Харківської, Херсонської, Запорізької областей, з Донбасу. І це не тільки переселенці. У нас зупиняються волонтери, які везуть гуманітарні вантажі на передову, вивозять поранених тощо. Дехто з людей живе тут по шість-сім місяців. Як не прикро про це говорити, але цим людям навіть після війни їхати нікуди», – зазначає він.
Потік охочих допомагати – їжею, речами, коштами – поступово зменшується, каже Сергій Кіт. Також є питання щодо оплати електрики, якою опалюють усі 800 квадратних метрів приміщень, де розташувалися переселенці. Платять за тарифом для комерційних структур, а він у кілька разів вищий, ніж для побутових споживачів, говорить директор.
«Опалення – електричне. Найбільша біда, що ми закуповуємо електрику комерційну. Якщо тариф для фізичних осіб – 1,44-1,68 гривні за кіловат, то ми маємо платити під 7 гривень. Щомісяця це – до 300 тисяч гривень. Зараз шукаємо механізм для отримання відшкодувань», – розповів він.
Зараз у шелтері мешкає більш ніж сотня переселенців, за потреби – зможуть прихистити ще.
