Обстріли з усіх калібрів 24 на 7, полювання дронами та штурми щодня. Кореспонденти Радіо Свобода Донбас Реалії поговорили про ситуацію на Лиманському напрямку з тими, хто там бере на себе основний удар російської військової машини - українськими піхотинцями 53 окремої механізованої бригади. Як виживають, як налаштовуються на бойові виходи, про що мріють, чи вірять в перемир’я? Та й взагалі – як воно – бути першим редутом оборони?
«Якщо цього не робитимеш – в тому лісі залишишся назавжди»
«Чому піхота? Мабуть, я злукавлю, якщо скажу, що я сам її вибрав. Ви ж це розумієте, так? Взагалі я строкову служив в танкових військах. Я танкіст. Але вийшло як вийшло. Я спочатку дивувався – чого мене не беруть в танкісти? Я ж два роки відслужив – досвід є. Але пішов. Довелось переучуватися.
Найважче – зайти на позиції і вийти з нихВлад
Піхота – це в першу чергу велика відповідальність. Це люди, які стоять на самому передньому краю. АГСники, мінометники - вони недалеко, але все ж таки за нами. А ми вступаємо в безпосередній вогневий контакт з ворогом. Тож треба бути сміливим. Цього вимагає ситуація», – розповідає Сергій.
«Якості? По-перше – характер, по-друге – фізо, а найголовніше – мозок. Він має працювати, думати, аналізувати. Коли причаїтися, коли пробігти, коли папірець в кишеню покласти, а не викинути в бік – це може тебе видати. Найбільші дрібниці треба враховувати», – зазначає Анатолій.
«Найважче – зайти на позиції і вийти з них. Або сходити по їжу, воду, коли вони закінчуються. Пам’ятаю мій перший захід на спостережний пункт – нас вів провідник, ми мали ще провізію принести хлопцям. Ми в такий «заміс» потрапили – з пів на сьому ранку і до 17 години вечора нас крили всім, чим можна.
Як миші бігали, ховались. Міномети, «скиди» (гранати, які скидають с дронів Mavic – ред.), артилерія. Після цього я почав вчитись – як ходити, де безпечніше, обдивився всі бліндажі на шляху до позицій, в яких можна сховатися. Швидко навчився. Тепер сам в ролі провідника виступаю. Заводжу, забираю людей», – ділиться спогадами Влад.
«Тут немає універсальних правил. Іноді треба швидко дістатись місця призначення, іноді повільно. Треба постійно дивитись, слухати, плюс тримати зв’язок з нашими хлопцями з підрозділів РЕБ. Як тільки вони дають сигнал, що небо чисте і є хвилин 15-20 – хлопці швидко, швидко йдуть», – додає Анатолій.
«На полігоні такому важко навчитись. Цю науку опановуєш вже тут, в лісу. Якщо хочеш жити – вмій крутитись. А як інакше? Тільки так! Треба за собою в першу чергу слідкувати. Якщо цього не робитимеш – в тому лісі і залишишся назавжди», – коротко резюмує Андрій.
«Якщо дрон вже тебе «змалював» – ти за ті дерева, які там залишились, особливо вже не сховаєшся. Там треба тільки стріляти по тому дрону і йти в бік з того квадрату. Бо інший прилетить і буде тебе шукати», – наголошує Сергій.
«Вхід завалило. Ми вже зранку почали відкопуватись, щоб вийти звідти»
«Вони помилок не пробачають. Якщо вже непомітним добрався до бліндажа – сиди там і не рипайся. Тільки-но вилізеш – «спалишся» – і все. Тебе починають «скидами» давити, «запальнички» (снаряди з запальною сумішшю – ред.) кидають. Тому дуже обережно треба пересуватись», – зазначає тезко і побратим Сергія.
«Іноді заходиш на позиції і вони повз нас пролітають далі, вглиб нашої оборони, а іноді бачиш: подивився, скоріш за все засік нас і бігом назад летить. Щоб зарядитись гранатами і наздогнати та вбити нас – таке вже було», – згадує Влад.
«Йдеш – під ноги дивишся, вухом слухаєш небо. А зараз треба не тільки слухати – а ще й дивитись на небо. Тому що той дрон заходить спереду, висить над стежкою, чекає тебе, поки ти сам до нього прийдеш. І ти ловиш «скид». Новачкам все це пояснюю як дітям малим. Хіба що не за руку водиш, втовкмачуєш.
Ти як йдеш, навіть якщо тиша – завжди на небо дивись попереду себеАндрій
Йому кажеш – треба дивитись на небо, а він біжить за тобою 20 метрів. Кричу: «птах», тобто: «на гору дивись»! А він, замість того щоб дивитись – падає. Кажу: «Ти що робиш?! Ти дивись на нього, лови очима з чим він, зі «скидом» чи просто роздивляється. Коли ти лісом біжиш, чи стежкою йдеш – ти не чуєш, що він десь висить.
Ти як йдеш, навіть якщо тиша – завжди на небо дивись попереду себе. Тому що, коли Mavic рухається – його чутно. А коли зависає на місці – майже не чутно. Підійдеш до точки, де він на тебе чекає – він на тебе гранату скине і все. Потім тягай тебе в кращому випадку пораненого», – пояснює хитрощі роботи піхотинця Андрій.
«Я нещодавно Mavic збив з дробовика, – згадує Влад. – Він підлетів, почав цілитися, хотів скид зробити, але я його випередив. Залишились від нього лише два уламки невеличкі. Дробовик – то від нього найкраща зброя».
За його словами, портативний РЕБ навіть не настільки ефективний.
«Нещодавно був випадок – евакуація. Нам потрібно було пораненого на точку евака віднести. Ми йдемо з ним, нам РЕБ включили, плюс в мене ще антидронова рушниця була.
Два Mavic я тією рушницею збив, а третій, зрозумівши ситуацію, близько до нас не підлітав. Просто здалека фіксував переміщення. І напівтретю ночі почали нас «розбирати» конкретно. Багато чого знищили, пушку ту теж.
Сидимо в бліндажі. Я недалечко від входу, бо він тісний, місця замало – в середині хлопці тому пораненому рани обробляють. І ще побратим біля мене. І арта як влупить поряд! Вхід завалило. Ми вже зранку почали відкопуватись, щоб вийти звідти», – розповідає Влад.
– Часто доводиться поранених самим переносити?
«Так. Або на ношах, або просто на спину собі його закинеш і біжиш якнайшвидше. Бо з пораненим ти для них легкодоступна ціль. Вони тоді в першу чергу намагаються по тобі влучити. А це ж ліс. Колоди дерев’яні всюди валяються.
Через них же ж треба акуратно його перенести, або по землі протягнути. А під ногами «лепестки» (протипіхотні міни - ред.) можуть бути – треба їх обійти. Тому загалом дуже важко це».
«Грубо кажучи, по тобі вогонь 24 на 7 ведуть. Минулого тижня сусідню позицію обстрілювали три чи чотири доби – ми по рації чули. Закидували хлопців усім чим можна. Тут 5-6 разів за ніч щось важке поряд прилетить – і то неприємно. А як їм там було… Вони «запальнички» постійно кидають. Зараз спека, воно, на жаль, гарно горить…», – розповідає Андрій.
«Вони його взагалі спалили до тла. Нічого від нього не залишилось»
«КАБами нас регулярно обстрілюють, дронами дистанційно мінують територію. Ми днями йшли за провізією і збили дрон. У нього була система скиду на 4 протипіхотні міни. Ми поки йшли – лише дві знайшли та знешкодили. Цікаві такі міни. Зеленого кольору – її погано видно. Пощастило, що ми побачили сам момент, як той дрон їх скидав», – ділиться буденною ситуацією Сергій.
Вони нам тими «скидами» життя не даютьВадим
«Вони нам тими «скидами» життя не дають. Три дні тому сиджу на позиції, вже ранок, світає. Повністю ж не можу висунутись, зробив собі таке маленьке віконце в сітці, слухаю, дивлюсь. І тут в 30 сантиметрах від того віконця ВОГ (гранатометний постріл – ред.) розривається. Я заліз в середину, увімкнув ліхтарик, питаю: «Хлопці, цілі?». «Так». «Ну, і слава Богу». Палять наші бліндажі постійно. Доводиться вночі вилазити, гасити з лопатами ті пожежі.
Навіть не стільки намагаються наші укріплення знищити, як нас звідти вигнати. Я один з наших бліндажів декілька разів відновлював після обстрілів. А вони його кожного разу розвалювали. Тож ми кінець кінцем вирішили зробити його фейковою ціллю. Сітку натягнули, повісили ковдру на вході. Ніби там хтось є. І тоді вони його взагалі спалили до тла. Нічого від нього не залишилось», – пояснює тактику армії РФ Вадим.
«Зробити те ж саме укриття – переробити, укріпити його дуже складно – дрони постійно над головою. Єдиний шанс – коли туман. Тоді вони не так активно літають, година-дві в нас є. Але тут інша небезпека – їх штурмовики в таку погоду можуть підійти до нас непомітно – наші дрони також за таких умов не літають», – пояснює Сергій.
Бігати треба багато. Але й знати, коли зупинитись, причаїтись біля ствола дерева. Не рухатисьАндрій
«В нас там вже просто поле. Це наразі не ліс, а лісопосадка» – іронізує Влад. «Там як йдеш і щось летить – ховаєшся за ті пеньки, бо більше нема за що. Так і рухаєшся перебіжками – шукаєш де пеньок більше».
«Бігати треба багато. Але й знати, коли зупинитись, причаїтись біля ствола дерева. Не рухатись. Тим більше, що якщо сонце світить, ясна погода – багато тіней і ти з ними зливаєшся, дронам тебе погано видно. На FPV камера слабка, тож треба просто не маячити перед ним. Як на позицію йшов, то двічі на них нарвався.
Довелось бігати наввипередки і ховатись під перекриттям. Не помітили Слава Богу. Страшна річ – занадто швидко літає. Та й заряд потужний. Mavic зі «скидами» – то таке. Звикли. Гранату може кинути чи ВОГ. А на FPV вже бойова частина нормальна – від РПГ (ручний протитанковий гранатомет – ред.), наприклад», – зазначає Андрій.
«Зубами його перекусив – воно десь впало, як вибухне!»
«Вони, в основному, штурмують дронами. «Скиди», FPV. Mavic, FPV звичайний можна заглушити РЕБом. Але в них зараз все більше FPV на оптоволокні. І тут вже треба тільки діставати то оптоволокно, зламати його, тоді сигнал переривається.
Росіяни, в основному, штурмують дронамиСергій
Але в таких дронів є великий мінус. Звичайна FPV може, умовно, сальто крутанути, різко розвернутись. Дрон на оптоволокні так не зможе. Йому треба зробити певні маневри, тому що якщо він зачепить своє оптоволокно – він сам собі обірве зв'язок.
Ну, і, звісно, впаде. FPV на оптоволокні бувають різні. Є такі, що там просто йдуть два кабелі – вони якщо налітають на найменші бур'яни – відразу детонують, а буває – просто «кабачок» чіпляють від РПГ. Такий дрон якщо навіть в сітку влетить – скоріш за все не здетонує. А ось звичайні FPV детонують майже у 100% випадків», – ділиться спостереженнями Сергій.
«Раніше ж вони як їх використовували – котушка залишалась на базі, де точка зльоту, а FPV летіла. Оптоволокно розмотувалось на точці, а тепер навпаки – котушку на FPV чіпляють. Якщо воно десь зачепилось, воно летить, воно з неї витягується. Тому на оптоволокні вони повільно і акуратно літають, щоб не порвалось.
Оце я йшов на точку нещодавно – треба було забрати «карандаш» (осколковий снаряд для гранатомета – ред.) і занести на позицію. Сам йшов. Чую – недалеко пролетіла FPV. Повз мене. Йду собі далі. Дивлюсь – оптоволокно. Я не довго думаючи – підбігаю, зубами його перекусив – воно десь впало, як вибухне! Я собі думаю – от і добре», – сміється Влад.
«Але зараз вже все одно трохи краще. Є «зеленка» (кущі, зарості, лісиста місцевість – ред.) Якісь гілочки, можна якусь сітку натягнути, якісь мотузочки. Тобто, зробити так, що, навіть якщо спробує щось залетіти – та ж сама FPV-шка – навіть маленька гілочка може її зупинити – вона відразу падає. Це ж не міна» – зазначає Сергій.
Навички? Ну, вони приходять з досвідом. І навчити цього важкоСергій
«Ми на евакуацію ходимо пішки – іншого варіанту немає. Як і на позиції. І тут, буває, йде з тобою якийсь новачок, який не бігти не терпіти не може. Часто – відразу після БЗВП. Кричить: «Я вже не можу! Тяжко!» А я кажу: «Давай через «не можу». Бо ти не тільки себе, ти і мене на небезпеку наражаєш», – розводить руками Андрій.
«Навички? Ну, вони приходять з досвідом. І навчити цього важко. Воно не так працює. Сам десь щось побачив в різних ситуаціях, почув, відклалося у пам’яті. Пам'ятаю коли я тільки потрапив на фронт – це було рік тому, і повезли нас на Нью-Йорк. Я до цього на Сумщині служив.
Там тоді, звичайно, такого трешу як зараз не було, але ми елементарним речам навчилися. Що треба взяти на позицію – воду, яку їжу і т.д. Зараз іноді дивишся – хлопці приходять взагалі без основного. Питаю: «Як так?». Але потім навчаються», – зазначає Сергій.
«Вибираєш «вікно» коли можна проскочити»
«Як заходиш на позиції – на тобі бронежилет, каска, підсумки, автомат, БК (боєкомплект – ред.), вода, їжа – загалом близько 20 кілограмів. Важко. Я в крайній вихід спину собі надірвав. Плюс – ти ж не в АТБ в перевалку йдеш. Ти біжиш – це умовно 3 кілометри в одну сторону, плюс постійно у справах бігаєш – загалом близько 6 км набігає. А мені ж вже не 30 і не 40 років навіть…
Зрозуміло, що ти як рухаєшся на позиції десь зупиняєшся перекурити чи перечекати. Але як тільки дають «зелене світло» – що небо «чисте» – біжиш, ломишся, тому що немає чого стояти. Ввечері ти взагалі нікуди не добіжиш, бо ти «світишся», більшість справ робляться вдень. Тому вибираєш «вікно» коли можна проскочити. В інший час – навколо багато дронів. Їх загалом останнім часом стало набагато більше.
Буквально 4 місяці тому такої кількості тут не було. Якось спокійніше ми переміщались. А зараз часто буває, що треба за водою піти чи провізією – а вийти з бліндажа не дають. Навіть обстріли не так страшні. Бо вилізеш – спалиш позицію і вночі тебе накриють. Тож доводиться терпіти, сидіти і чекати коли ситуація дозволить вийти. Але нормально. Воюємо», – розповідає Андрій.
«Наші дрони дуже сильно допомагають. Вони «змальовують» їх штурмовиків за кілометри – якщо там хтось висаджується. Але коли туман, дощі, тобто вони не літають, стоїш «на очах». В основному, якщо вони лізуть, то на світанку чи ввечері. Вдень давно вже не лізли.
Того Серебрянського лісу вже не залишилось. Одні зубочистки стоять. Всі верхівки касетними снарядами знищилоСергій
Це хіба що там хтось з них «заблукав» чи випадково на нас вийшов. Таке теж буває. Ті, що в полон здавались – кажуть, що особливого бажання воювати там ні в кого вже немає. Тобто йти на забій. Розказували, що в них там загороджувальні загони стоять – назад не пускають», – посміхається Сергій.
«Саме на наші позиції зараз менше лізуть. До сусідів намагаються пробитись. Бо до нас пробували зайти - отримали відсіч. Двічі. Тепер навіть не знаю звідки спробують. Може з тилу» – жартує Влад. «Перший раз їх було п’ятеро – не вийшло. Через тиждень вже 15 людей – результат такий самий. Спробували обійти – здалеку отримали на горіхи. Ну не виходить».
«Важко, бо там того Серебрянського лісу вже не залишилось. Одні зубочистки стоять. Всі верхівки касетними снарядами знищило. Їх техніка туди не заїде, тому що там навалено дуже багато колод. Там за пару кілометрів їх буде видно, бо швидко вона не поїде.
Тому, зазвичай, штурмують піхотою. Їх висаджують там за 3-5 кілометрів, і вони йдуть пішки. Дрони наші їх швидко вичисляють, хоч вони й намагаються дистанцію тримати по 50-70 метрів. Або парами йдуть. По двоє», – зазначає Сергій.
«Останні дві гранати по них кинув – все, немає їх»
Влад розповідає нам про подробиці нещодавнього бою: «вони наш бліндаж почали оточувати – нас троє, їх 15. Хлопці вдвох з бійниць відстрілювались, а я на вулицю виліз і близько їх не підпускаю. Гранат 50, мабуть, по них кинув. Бій чотири з половиною години тривав.
Треба виконати завдання за будь-яку ціну – йдеш і виконуєшВлад
Вони підходять, ми даємо їм прикурити, вони відкочуються, з іншого боку намагаються зайти. Потім одні почали по нас безперервний вогонь вести – прикривати двох, щоб підійшли. І в них вийшло. Вже з бруствера почали в окоп мені стріляти. А я сиджу – вилізти не можу. Мабуть, останні дві гранати по них кинув – все, немає їх. Відбились».
«28 лютого ми дві доби не могли з позицій вийти. Нас всім, чим завгодно закидували. В тому числі хімією якоюсь. Очі пече страшно, обличчя теж. Як надихаєшся цими парами – носом кров йде. Неприємні, м'яко кажучи, відчуття», – згадує Андрій.
«Я Вам про Нью-Йорк згадав. Так от – приїхали ми вночі. Нас на нуль завезли. Третя година ночі була. На ранок розвиднілося – бачимо – все місто в диму, але погода тиха така стоїть. Синій смог над землею, безперервні вибухи, дрони літають, постріли, перше враження – пекло. Інших слів не було.
Перші три дні на позиціях час тягнеться дуже довго – постійно дивишся на годинник, здається, що пройшло півдня – а насправді не більше п'яти хвилин. Але з часом до всього звикаєш. Так от – як розвиднілося, години через дві нас почали штурмувати. Там крайня вулиця перед річечкою була, і вони по ній спокійно собі йшли.
Найгірша поведінка, коли піхота на позиціях – це панікаСолдат Сергій
Мабуть, там до нас українських позицій не було – бо дуже вже вільно вони себе почували. Йдуть, про щось розмовляють. Рухаються на нас. Ми сидимо зі своїм побратимом – один на одного подивились, потім на них і як по команді, хапаємо автомати і понеслося. А після бою, коли адреналін спадає видихаєш…» – розповідає Сергій.
«Найгірша поведінка, коли піхота на позиціях – це паніка» – зазначає Андрій. Був випадок, коли в мене в бліндажі під час обстрілу один боєць каже: «Я зараз блювати буду». Питаю: «А що з тобою? Може з'їв щось не те?». «На нервах. «Град» прямо по нас лягає».
Тут вже і ти трохи починаєш панікувати. Заспокоїв його, щось пожартував, він заспокоївся. Оце дуже погано – паніка швидко усім передається, а якщо так станеться – це кінець», – наголошує Андрій.
«Треба виконати завдання за будь-яку ціну – йдеш і виконуєш»
«Знаєте, на Великдень, під час так званого перемир'я саме в нас трохи було тихіше. Їхні дрони, звичайно, літали. Але так щоб прямо нас «скидами» мучили – то ні. А стосовно перемир'я – я не вірю Путіну і їхньому режиму взагалі.
Я не вірю росіянам. Взагалі. Я з 2014 року воюю і на ті «перемир’я» надививсяАнатолій
Треба, звичайно, шукати якісь рішення. Треба закінчувати цю війну в будь-якому випадку. Гинуть люди, але як це зробити – не знаю. Напевно нам треба більше зброї», – зазначає Сергій.
«Чесно? Я не вірю росіянам. Взагалі. Я з 2014 року воюю і на ті «перемир’я» надивився. Хлібне, пасхальне, шкільне. І чим вони всі закінчувались? Нічим. Тільки нам насипали потім ще більше», – каже Анатолій.
«Ти просто воюєш, робиш свою роботу, бо знаєш, що в тебе вдома родина. А ще за побратимів теж думаєш, бо на них так само сім'ї чекають. Ми не суперлюди як Ви кажете. Просто так сталось, що на нашу долю випало бути піхотою. Плюс – а що за нами? Я з Дніпропетровської області – за мною моя область, треба стояти. В мене там донька, дружина, онук – нема куди відступати», – наголошує Андрій.
«Треба виконати завдання за будь-яку ціну – йдеш і виконуєш. Все що не літає – то вже для нас звично. Найголовніше – дойти, вийти, якщо треба когось забрати – забираєш. Все це робиш максимально акуратно. Для мене найголовніше – знищувати ворога. Командир каже: «я скоро з тобою посивію». Бо я: «де? що? куди стріляти? куди бігти?» Вічно шукаю пригод», – розповідає, посміхаючись, Влад.
«Що Вам сказати… Якщо не такі, як ми туди підуть, то... Навіть не знаю як це пояснити словами… У нас воює хлопець, який був в окупації, він розповідав такі страшні речі… Каже: «краще бути тут і битися, ніж тікати. Бо таким чином просто тікати скоро буде нема куди». Якщо вже йти, то йти до останнього…», – резюмує Сергій.
Після того як використання ударних та розвідувальних дронів в російсько-українській війні набуло масового характеру – військовим довелось переглянути традиційні методи використання техніки, танків, артилерії. Деякі засоби на третій рік вторгнення окупантів – взагалі виявились неефективними. І тільки завдання піхоти залишилось незмінним. Зайти на передові позиції, втримати їх, вижити.
Форум