«Щоб життя було не на паузі». Новорічні мрії жінок, які пережили окупацію і чекають на перемогу

Погуляти з онуком вулицями необстрілюваного міста, сплавитися з чоловіком на байдарці улюбленими місцинами Дніпра, відкоркувати пляшку вина, подаровану друзями для особливого приводу – це передноворічні бажання людей, які пережили окупацію у захопленому російськими військами Херсоні й передмісті. Але головна мрія, кажуть вони, – перемога України у війні й мирне життя.

Радіо Свобода записало історії трьох херсонок – про пережите ними в неволі, про спротив попри небезпеку, про радість від звільнення і надії на 2024 рік.

«Поливали водою і казали, що пустять струм»

Історія виховательки Олени Наумової:

58-річна вихователька дитсадка з Херсону Олена Наумова провела «на підвалі» в російських окупантів 11 діб.

Олена на початку російської окупації вела тік-ток-блог з трансляціями всіх проукраїнських мітингів, розповідала про те, що відбувається в окупованому Херсоні, стрімила з вулиць.

Тік-ток, розповідає педагогиня із майже 40-річним стажем, завела ще до повномасштабного вторгнення Росії.

24 лютого 2022 року вона збиралася на роботу, коли керівництво повідомило: війна! Побігла до банкомата та до магазина.

«Купували батарейки, свічки, їжу, воду, найнеобхідніше. Я вирішила залишатися в місті, бо там залишався онук з колишньою невісткою. Інших варіантів я не розглядала»

• Захоплення Херсону і антиросійські мітинги

Почалися обстріли, а 1 березня у місто зайшли російські окупанти.

Третього березня Олена побачила на вулицях рідного міста російські машини й солдатів, а потім – убитих тероборонців.

«Вулиці були порожні, окупанти їздили невеликими колонами – по кілька броньованих машин.

Поряд, у нашому районі, була розстріляна тероборона, на території сусіднього ліцею лежали тіла, прикриті простирадлами.

Люди охороняли їх від собак – вивезти не дозволяли. Я бачила на власні очі тіла наших захисників»

Херсонці почали збиратися на проукраїнські мітинги, Олена ухвалила для себе рішення: не тільки брати в них участь, а й вести трансляції.

«Коли я прийшла на перший мітинг 6 березня, я зрозуміла – треба вести ефіри, показувати людям, що відбувається в Херсоні. Було страшно, але було таке відчуття, що мирних чіпати не будуть, – як за України, можна вільно вийти з прапорами, гаслами. А виявилося не так, учасники почали зникати.

13-го березня, пам’ятаю, був масштабний мітинг, бо це день звільнення Херсону від окупації під час другої світової війни. Ми вийшли на площу з українськими прапорами, з символікою. У віночках. Ми кричали: Херсон – це Україна», «Русский солдат – убийца-оккупант», «Русский солдат, иди домой», співали «Червону калину». Ми бачили автоматників, їхня бронетехніка стояла, але нас було настільки багато, що ми тоді не боялися. На такі мітинги збиралися спершу десятки, потім – сотні, тисячі. Але нас розганяли, закидали світлошумовими гранатами, димовими шашками. Людей ставало все менше»

Востаннє жінка була на мітингу 27 квітня. Це відбувалося в парку імені Шевченка. Після завершення зібрання люди ледве встигли дійти до зупинки: з обох боків вже їхали колони бронетехніки. Учасникам вдалося розчинитися в натовпі.

Олена все це знімала й транслювала онлайн під ніком vyhovatel_iz_humorom.

• Арешт з пакетом на голові

Виходила вона в ефір і перед самим захопленням в заручники. 23 серпня, на День державного прапора, згадує блогерка, вона розпочала стрім, але за пів години ефір зник. А ще за 15 хвилин за нею приїхали люди в балаклавах і з автоматами. У будинку зробили обшук, жінку з пакетом на голові забрали з собою, у підвал «Украгропромпроєкту», що на Пилипа Орлика, 15.

Далі були чотири дні допитів, побиття та погроз.

«Вони ретельно вивчали мій телефон, досліджували контакти, розпитували про кожну людину в телеграмі, у вайбері, про волонтерів, блогерів, друзів, проукраїнськи налаштованих. Я їм називала людей, які точно виїхали з Херсону, щось вигадувала… Потім вони зв’язали мені скотчем руки й ноги, приєднали дроти до ліктьових згинів і вдягнули клеми на пальці. Поливали мене водою і казали, що будуть під’єднувати струм. Питали: «Знаєш, який найкращий провідник струму? Правильно, вода». Електрострум під’єднати не ризикнули – бачать, тітка немолода. У них щодо мене, мабуть, було інше завдання – залякати, закрити рота», – розповідає Олена.

Загалом жінка провела в підвалі 11 діб – майже без їжі та води. Легко одягнута, вона спала на холодній бетонній підлозі. Далі її під тиском змусили записати відеовибачення перед російськими солдатами й відпустили – нібито під домашній арешт з подальшою депортацією.

Олена, опинившись на волі, вдома не залишилася, а переховувалася в квартирі у інших людей. Їхні імена вона досі не називає. Там вона прожила кілька тижнів – за зачиненими шторами, без світла.

Про звільнення Херсону від російських окупантів дізналася 11 листопада 2022-го від господині оселі.

• Звільнення Херсону й волонтерство

Українських військових херсонці зустрічали з квітами.

«Ми побігли до мене додому, взяли прапор, нарвали жовтих хризантем, перев’язали стрічкою, взяли маленькі прапорці. Біжимо, сигналять – іде колона розвідників на пікапах з прапорами! Ми їм махали, а вони нам. Потім ми поїхали на площу, обіймалися з нашими… Про це не можливо без сліз згадувати», – розповідає Олена.

Після звільнення Херсону, коли місто опинилося під щільними обстрілами, Олена Наумова поїхала до Києва на запис телепередачі й лишилася на кілька місяців.

Влітку нинішнього року повернулася додому, працює, як і раніше в дитсадку, – онлайн. Як і раніше, веде блог – тепер із семи аккаунтів. Онлайн вона збирає кошти на підтримку ЗСУ. За весь час їй разом із підписниками вдалося назбирати більш як мільйон гривень – на автівки, генератори, тепловізори, спальники.

«Увесь цей рік я працювала безперестанку – і на ЗСУ, і на допомогу херсонцям я просила, коли почали бомбити Херсон, коли затопило… Навіть не записувала всі суми й батальйони. Зробила – і пішла далі», – каже жінка.

• Новий рік онлайн і мрії

Новий рік Олена збирається відзначати в рідному місті – в онлайн-режимі разом з друзями й підписниками.

«У мене одна мрія – перемога, а після перемоги обов’язково – об’їхати всю Україну, заїхати в кожне місто, село, обійняти кожного, хто підтримував нас. Маю багато запрошень у різні місця. Це найкраща подяка за маленьку крихту, яку я, можливо, робила для нас усіх…

А ще я мрію, щоб мій 10-річний онук знову міг безпечно гуляти зі мною нашим містом, парками, скверами. Мені допомогла вижити віра – віра в ЗСУ.

Я вірю, що ці звичайні люди палко люблять Україну, тому захищають нас. Хай це високопарно звучить, але ми – одна родина», – ділиться з Радіо Свобода Олена Наумова.

«Моя зелена з синім парасоля вигоріла й стала жовто-блакитною».

Історія будівельниці Юлії Капітан:

46-річна херсонка Юлія Капітан до повномасштабної війни понад 20 років пропрацювала на будівництві, виконувала приватні замовлення із оздоблення осель.

Удосвіта 24 лютого 2022 року вони разом з чоловіком були вдома, почули вибухи.

Її чоловік працював далекобійником у Європі, того дня якраз мав їхати на заробітки.

«Чоловік каже: «Все, розпочалася війна». А я цього дня мала здати об’єкт і зі мною мали розрахуватися замовники. Кажу: «Як війна? А закінчити?». І я закінчила – аж влітку. А того дня я зателефонувала доньці та онукам, вони також були в Херсоні, збиралися у садочок, але їм дали відбій. Ми вирішили не виїздити. Я сказала: «Ні, тут моя домівка, нічого я не залишу, буду тут». Та й куди ми могли їхати? Нас семеро людей – я, чоловік, його 82-річна мати, донька з чоловіком і двома дітьми. А ще – два коти, двоє папуг»

Ситуація в Херсоні в перші дні була напружена: люди побігли до магазинів та аптек і скуповували все мішками, каже жінка. Скрізь були черги.

«Чоловік простояв три години в черзі. Приніс – шматочок м’яса і хлібинку. На один раз попоїсти», – розповідає Юлія.

Намагаючись знайти пальне, Юлія з чоловіком вперше побачили війну на власні очі.

«Ми поїхали заправити про всяк випадок машину. На всіх заправках були довжелезні черги, купа людей. Тоді ми поїхали в Чорнобаївку, там була менша черга. Стоїмо – і починають летіти вертольоти, над головою, низько-низько, і обстрілювати аеропорт. Вибухи... Люди поприсідали, за машини поховалися, але майже ніхто з черги не виїхав»

• Танк просто вистрелив у будинок

Подружжя переоблаштувало свій гараж під прихисток. У погріб привезли подушки, ковдри, харчі та воду. За воротами поставили металеві щити. Думали, що це зможе захистити їх від обстрілів. Потім до Херсону зайшла російська техніка й солдати, згадує Юлія.

«Було дуже моторошно. Йдуть з автоматами напоготові, один від одного метрів за три, як у кіно, як в старих німецьких хроніках. Колонами.

Навпроти був будинок – їхав танк, повернув башту й вистрелив у будинок. Просто так. Це було на наших очах», – каже вона.

Продуктів було обмаль. Ціни – космічні. Жінка з чоловіком вирішили роботи те, що вони вміють, – коптити м'ясо й продавати його на ринку.

«Ми сиділи-сиділи, їсти нема що, і вирішили з чоловіком, що треба чимось зайнятися. Чоловік вміє коптити м'ясо. Тоді ми стали купувати м'ясо у місцевих, бо люди почали вирізати скотину – окупанти ж все забирали. І ми стали робити вудженину зі свинини і продавати на стихійному ринку. На ринку я познайомилася з чоловіком, який торгував бараниною. Кажу: «Що ж ви ріжете?! Видно ж, що маленьке, ягнята». А він каже: «Знаєте, ріжу й плачу. Я п’ять років займався цим – розводив нові породи, бував на виставках. А ті приходять – і все забирають»

Коли стало спекотно, я перейшла на торгівлю побутовою хімією. Брала товар у сестри, у якої до війни була гуртова база – все українське. Так я пропрацювала пів року. Рублі ми не брали в покупців принципово. Паспорти ми не брали також»

На ринок не раз приїздили окупанти, говорить Юлія. Не давали людям продавати товар за гривню – лише за російські рублі.

«До сусіда під’їздили «кадирівці», відкликали в бік. А ми лише дивилися… Господи, та зараз мішок на голову – і заберуть! У нас таке бувало на ринку. Але тут пощастило, відпустили. І навіть в такій атмосфері ходили, торгували, бо треба було виживати. Був ще такий випадок – хлопець познімав, як ми торгуємо на ринку, і виклав у соцмережах. А йому підписники пишуть: «Ой, у вас такі патріоти, торгують під парасолькою жовто-блакитною». А я дивлюся: так то ж наша парасолька, літо, спека. Моя зелена з синім парасоля вигоріла й справді стала жовто-блакитною», – розказує жінка.

• Психологічний тиск і псевдореферендум

Окупанти застосовували до місцевих і психологічний тиск. Раз чи двічі на тиждень до ринку, де торгувала Юлія, приїздив БТР з солдатами. Він ставав навпроти торговців, російські солдати сиділи й дивилися прямо на них.

«Одного разу пересмикнули затвори й направили прямо на ринок автомати. А ми – стоїмо, одне на одного дивимося, що робити... Залякували. Це така була в них «розважалівка». По ринку ходили, скуплялися. Але поводили себе напозір чемно. «Добрий день», «Як справи?». Ми – голови понахиляємо та й усе. А раз, у нас навпроти будинку магазин, вони його зламали, продукти позабирали, приїхали, стали навпроти ринку – і нібито роздають гуманітарку. «Це у нас гуманітарка». Вдавали з себе добродійників. Старші люди – брали, але насправді мало хто брав»

Зв'язок у місті на той час вже був російський, довелося взяти російські «сімки» для комунікації з рідними, каже Юлія. Триматися допомагало саме спілкування, каже вона.

«Одне одного підтримували. Чоловік мене сварив, але я на ринку ніби знайшла собі родину, ми були, як рідні. Я вранці поки не обійду всіх, поки не спитаю, як справи, – не я буду. Кажу: «Так, я не торгую, поки з усіма не поговорю». А люди не тільки херсонські, а і з сіл. І кожен розповідає, у кого що. В місті окупанти ще більш-менш, а в селах – розказували люди – це жах: і ворота виносили, грабували, мародерили, пиячили. У якийсь момент була зневіра. І мій чоловік казав: «Все, нас кинули». А я відповідала: «Як це кинули? А як Україна без наших кавунів і помідорів буде?». Намагалася ще й жартувати в таких умовах»

«А коли окупанти організували «референдум», ходили дві тітки й автоматники по ринку з прозорим ящиком для «бюлетенів», ніхто, ніхто з нас нічого не кидав. А я дивлюся: стоять здорові дядьки, наші, – і сльози в очах. «Невже, невже все, невже нас залишили?»… Але голови поопускали – і нічого не кидали в скриньки», – розповідає Юлія.

• Визволення

Звільнення Херсону 11 листопада 2022 року було великою несподіванкою, говорить Юлія Капітан. Зранку вийшли надвір – а сусіди прикрашають автівку синьо-жовтими прапорами і вирізають напис «Слава Україні!». Пояснюють: «Наші в місті!». Юлія з чоловіком спершу не повірили, думали: провокація.

«Ми з чоловіком застрибнули в машину, поїхали в місто. Центральні вулиці – люди йдуть, одне одного вітають, обіймаються, їздять машини з прапорами. А я кажу: «Буду з військовими фоткатися!». На площі ми всі плакали, така радість була.

Підходжу до наших військових, а руки-ноги трусяться, не змогла й пофотографуватися. Було враження, що тепер все налагодиться. Але ейфорія минула – і почалися обстріли»

• «Перемога» – найбільша мрія

Зараз місто перебуває під постійними обстрілами. 20 листопада був «приліт» у двір їхнього будинку, говорить жінка. Повилітали вікна – з першого по дев’ятий поверхи, спалахнула пожежа. Була поранена 4-річна дівчинка, з її серця лікарі потім дістали уламок снаряда.

За понад рік після звільнення, каже Юлія, у неї так і немає постійної роботи – зробила кілька замовлень з ремонтів і все. Також жінка трохи волонтерить – дістає й роздає продуктові набори та воду для найбільш нужденних мешканців своєї багатоповерхівки.

Жінка допомагає й українським військовим – збирає необхідні речі.

Херсонка каже, що наразі живе вірою в перемогу. Але перед Новим роком має й заповітне маленьке бажання – побачитися з онуками. Її Домініку сім років, а Софійці – п’ять. Обоє живуть в евакуації, за кордоном.

«У мене стоїть пляшка «Шампанського» – подарували на день народження на ринку ще під час окупації. Але на Новий рік ми її не відкриємо. Відкоркуємо – на перемогу!

Перемога – найбільша мрія, чекаємо її кожного дня. А менше? Хочу ще до онуків з’їздити до Польщі, побачитися», – говорить вона.

«Український прапор лежав захований»

Історія вчительки Олени Власенко:

29-річна Олена Власенко – викладачка англійської мови в одному з коледжів Херсону. Початок повномасштабної війни застав її вдома, в рідному селі Чорнобаївці. Олена разом з чоловіком, мамою та бабусею мешкає в приватному будинку. Перше, що побачили, прокинувшись, – стовп диму над аеропортом.

«Ще 23 лютого нам, педагогам, розіслали пам’ятки від Міністерства освіти України – як збирати тривожну валізку, а ми це розсилали студентам, і тому вже були в напрузі. Коли 24-го вранці нас сказали, що ніхто вже не їде на роботу, ми зрозуміли: війна. Коли я прокинулася вранці, у нас, в Чорнобаївці, вже горів аеропорт. У вікно ми побачили стовп диму», – згадує Олена.

Окупація Чорнобаївки

Зовсім скоро Чорнобаївка була захоплена російськими військами, але жителі зрозуміли це не одразу – на околицях села ще йшли бої, каже Олена. Її родина перебралася жити до підвалу.

«Підвал облаштований, там є вентиляція, він глибокий, тому ми вирішили, що зможемо перебути. Вирішили не виїздити: своєї машини в нас немає, а танкові бої йшли навколо вже на другий день війни. І ми розуміли, що вже не виберемося. До того ж, у нас є господарство, коти, собаки – ми не уявляли, як їх вивезти. Ми думали: тиждень-два.

Десь 1 березня ми в мережі вже побачили, що російські війська стоять біля літака на виїзді в аеропорт, але ми все одно ще не розуміли, що це окупація. Розмови були про те, що наші хлопці відійшли заплановано, аби зручніше «накривати» ворога. Ми взагалі не розуміли ситуації»

Якийсь час, каже вчителька, вона жила побутовими клопотами й роботою – на кілька годин на день виходила з підвалу, аби провести «пари» онлайн. Зв'язок ще був український. До початку квітня, каже вона, у селі також висіли українські прапори і була на місці сільська адміністрація. Але на вулицях Чорнобаївки вже бачили російську техніку, окупанти вбили кількох людей.

«День складався з такого: робота – пошук їжі, бо в магазинах почала закінчуватися їжа, – підвал. У місто ми вже не виїздили, бо боялися, знали, що там уже багато російської техніки. Страшно було й у селі. В один з перших днів у центрі села в нас застрелили росіяни двох молодих хлопців, біля школи. Ті сказали окупантам щось не так… І вже почалося мародерство в супермаркеті.

Нам пощастило: у нас одні сусіди займаються молоком, а інші м’ясом, а в підвалі у нас були запаси харчів, то ми більш-менш обходилися. За межі дому намагалися не виходити – лише по хліб. Хліба в магазині було мало, а в якийсь період – взагалі не було. Знайомі поїхали в місто, десь дістали кілька хлібин – поділилися. І так, якщо хтось вдома спік, – ділилися одне з одним»

На початку травня окупанти вимкнули український зв'язок, а за кілька днів увімкнули, але трафік вже йшов з окупованого Криму. Телефони місцевих прослуховували, тому спілкуватися довелося «шифрами», каже Олена. У селі призначили гауляйтера – місцевого, етнічного росіянина. На вулицях з’явилися триколори. Російські вояки шукали родини українських військових.

«Ми чітко знали: якщо російські солдати на своїх машинах з’являлися в селі, то це вони їдуть у магазин, або шукають людей. У нас була військова частина, і багато місцевих людей працювало там, були військовими. Вони повиїздили ще в перші дні, і все ж окупанти шукали їх і їхні родини, шукали АТОвців. Декого – перевіряли, забирали, декого – просто били», – каже Олена.

Родина вчительки також боялася непроханих «гостей». Усе синьо-жовте поховали подалі з очей окупантів.

«У мене є книжка в синьо-жовтих кольорах, англійською, але про Україну, – я заховала. Прапор у нас був, бо ми любили ходити в походи до війни і завжди ходили з українським прапором. Він лежав захований у потаємній кишеньці, в туристичному рюкзаку… Усі такі речі я сховала подалі, на горище, в ніші. Ми сховали просто усе, що синьо-жовте»

З окупантами, згадує вона, вона сама також стикалася, коли їздила рейсовим автобусом до Херсону в лікарню та за харчами. На блокпосту Олену разом з іншими людьми кілька разів виводили з салону.

«Частіше за все вони перевіряли телефони – вибірково, не в усіх підряд, а в тих, хто не сподобався. Чоловіки взагалі старалися через блокпост не їздити – мій чоловік працював у Херсоні в магазині телефонної техніки і їздив на роботу велосипедом. Автобусом же їздили жінки, літні люди.

Перевіряли молодих людей, дівчат, хлопців. Мене щоразу виводили з автобуса. Це був психологічний тиск. Я почистила свій телефон, як могла, але виявляється, повністю видалити всю інформацію неможливо, – деякі фото певний час зберігаються як маленькі іконки, і на них видно синьо-жовті кольори. Ми видаляли історію пошуку, ми чистили всі свої лайки, і все ж у мене в телефоні їм не сподобалася якась українська група. Каже: «У вас тут новости есть украинские, удалите». Я не стала сперечатися, і мене відпустили.

Разом зі мною вивели двох дівчат, років по 15-17, не відпустили, наш автобус поїхав… Це така ситуація, коли ти не можеш нічого зробити. Чи їх вб’ють зараз, чи повезуть на підвал, цих дітей – це було психологічно важко. Ми знали про катівні, там поблизу живуть люди, вони розказували»

Пізніше вона з чоловіком їздили в Херсон на велосипедах, щоб не стикатися з окупантами. Велосипедистів зазвичай не спиняли, але одного разу їх з міста супроводжувала російська «поліцейська» машина. Це був також психологічний тиск, каже Олена.

«Усі дев’ять місяців окупації ми прожили у якомусь такому відчутті… Обговорювали моменти: якщо чоловіка затримають і заберуть, як нам діяти. Був план – упродовж години ми мали виїхати з нашого дому й переїхати до знайомих. Якщо когось з нас заберуть, якщо когось з нас уб’ють – ми проговорювали й ці ситуації. Ми до цього ставилися як до буденності. Страх був постійно – але ніби на фоні. Ми це зрозуміли, коли нас визволили», – розповідає Олена Власенко.

• «Звільнення – я відчула це навіть фізично»

Про визволення Херсону, згадує вчителька, вона дізналася зі слів односельців і спершу не повірила. Перед тим село було під щільними обстрілами, у ньому не стало світла, води й зв’язку, загинули кілька людей.

Того ж дня, 11 листопада, разом з Херсоном була звільнена і Чорнобаївка.

«11 листопада на в’їзді в село ще були бої. А з іншого боку вже заходили наші, вже люди святкували. Але ми про це нічого не знали, бо не було зв’язку… В

Все відбулося дуже швидко, ми були готові до гіршого – що йтимуть вуличні бої, що ми сидітимемо в підвалі. Близько дев’ятої вечора нам вдалося спіймати зв'язок – наші друзі нас вітали!..

Наступного дня, 12 листопада, ми пішли в центр села, вже там повісили український прапор, годували військових, святкували. Не знаю, де люди взяли скільки українських прапорів, – у кожного було по декілька!.. Звільнення – я відчула це навіть фізично: у мене розслабилися плечі, які довгий час були затиснуті, напружені»

Зміна пріоритетів, великі й маленькі мрії

Зараз Чорнобаївка живе під обстрілами, розказує Олена. Відступивши на лівий берез Дніпра, російські війська продовжують бити по селу «ГРАДами», мінометами та керованими авіаційними бомбами. Зруйновано та пошкоджено сотні будинків.

Передноворічного настрою немає, але продовжувати жити далі, зізнається молода жінка, їй допомагає віра в перемогу України.

«Новорічного настрою немає не так через обстріли, бо вони вже – як частина буденного життя, а тому, що ми розуміємо, що через Дніпро, буквально за декілька кілометрів від Херсону, ще багато херсонців досі в окупації. Хочеться їм сказати, що ми про них пам'ятаємо і переживаємо, і кожен продовжує робити те, що може, щоб наблизити день їх визволення! Для нас, коли ми були в окупації, важливо було, щоб про нас згадували і казали слова підтримки. Це було те, що нас тримало і давало сили».

Війна змінила ставлення до багатьох речей, додає Олена. Матеріальне вже не таке важливе, але є маленькі мрії – повторити яскраві моменти мирного життя, зокрема походи та сплави на байдарках.

«Прийшла думка, що варто цінувати не те, що маєш, а тих, хто з тобою поруч. Одразу стало ясно, хто твій друг, а хто – ні… До війни ми займалися туризмом, ходили на байдарках, а після руйнування Каховської ГЕС наші улюблені місця, плавні – недоступні. Мул, замінування. Навіть після розмінування, чи зможемо ми повторити наші походи в наступні п’ять-десять років? Це болить… Моя найбільша мрія – перемога, мир. І вже час народжувати дітей, а ми все відкладаємо цей момент. А хочеться, щоб життя вже не було на паузі», – поділилася із Радіо Свобода Олена Власенко.