Родина розповіла про пережитий голод, втрату рідних, дому, авіаудар по пологовому, поранення. Родина Гусаків з Маріуполя Донецької області – подружжя Ольги і Олега, їхній молодший 10-річний син Владислав, старша донька Анастасія і її чоловік. На момент повномасштабного вторгнення Анастасія була на останніх тижнях вагітності. 22 березня вона народила сина у підвалі лікарні. Як маріупольській родині вдалося виїхати з окупації, де і як вони зараз живуть – про це Ольга і Олег Гусаки розповіли Радіо Свобода.
Не бійся, у нас є координати, ми вибиваємо місто квадратами, сьогодні сюди не прилетитьОльга Гусак
«Я дуже боялася звуків лікатів. Вони у нас літали цілодобово, 24 на 7, літали парами, так низько, що було видно червоні зірки на крилах. Спеціально літали низько, щоб лякати людей. І вдень, і вночі скидали бомби і ракети. Один із росіян мені сказав: «Не бійся, у нас є координати, ми вибиваємо місто квадратами, сьогодні сюди не прилетить», – це один зі страшних спогадів Ольги Гусак.
Її родина жила у Маріуполі. Ольга і Олег працювали в порту. Їхній молодший син, десятирічний Владислав навчався у школі та займався велоспортом. Старша донька Анастасія чекала на первістка. 24 лютого 2022 року кажуть: їхнє життя «перетворилося у пекло». Гусаки втратили роботу, дім, рідних. Подружжя отримало численні поранення. Сталося це 9 березня 2022 року, коли росіяни скинули бомбу на пологовий.
Яма від бомби, яку скинули на пологовий, була 7 метрів вглиб і 50 метрів в радіусі. Ви уявляєте собі, яка це була бомбаОлег Гусак
«Ми на вулиці варили їсти на вогні, діти були в середині пологового, ми там ховалися. Раптом я почув страшенний гул і закричав: «Літак, літак». І ми почали бігти до підвалу. Але треба розуміти, коли ти чуєш літак, то це означає, що бомбу він вже скинув і в тебе є буквально 3-4 секунди. Якщо за цей час ти встиг десь сховатися, то будеш живий, а не встиг, то тебе накрило. Яма від цієї бомби, яку скинули на пологовий, була 7 метрів вглиб і 50 метрів в радіусі. Ви уявляєте собі, яка це була бомба. На Олю впала стіна і якісь осколки. Вона лежала з заплющеними очима, і я подумав, що вона нежива, але за який час Оля відкрила очі, і ми почали повзти. Згодом поліцейські завезли нас до лікарні №2, там надали допомогу, зашивали нас без наркозу, бо вже бракувало ліків. У мене – контузія, не чую на ліве вухо, ліва рука повноцінно не працює. В Ольги – травми обличчя, голови і бедра», – описує пережите Олег Гусак.
Ольга Гусак зазнала поранення внаслідок авіаудару по пологовому. Маріуполь, 9 березня 2022 року
Олег Гусак зазнав поранення внаслідок авіаудару по пологовому. Маріуполь, 9 березня 2022 року
Ми лежали в коридорі, повз нас чорні мішки тягли десятками. Коли ми вийшли з лікарні, йшли повз смітники, там лежали тіла людей, у морзі не було місця. Собаки тягали частини людських тілОльга Гусак
Родина розповіла про пережитий голод: у лікарні закінчувалися харчі, тож спочатку давали їсти хворим, пораненим, а потім, якщо вистачало, всім іншим. Згодом, каже Ольга, запаси повністю закінчилися, харчі привезли росіяни, і люди їли, бо хотіли вижити.
Та найважче, за словами жінки, було дивитися на сотні загиблих, яких не можна було навіть поховати через постійні обстріли: «В нейрохірургії другої лікарні ми були з 9 до 13 березня, лежали в коридорі, повз нас чорні мішки тягли десятками. Ти лежиш і чуєш, як люди помирають, їм вже не можуть допомогти. Коли ми вийшли з лікарні, йшли повз смітники, там лежали тіла людей, у морзі не було місця. Собаки тягали частини людських тіл».
12 березня, пригадує Ольга, до лікарні увірвалися бойовики угруповання «ДНР»: «При вході до лікарні вони поклали тіло українського солдата. Кожного разу, коли нам треба було вийти, ми обходили убитого, і це був такий психологічний тиск, мовляв, з вами може статися таке саме. Приблизно 20 березня у підвал лікарні зайшли росіяни і шукали жінку з пораненим обличчям, яка нібито розставляла розтяжки. Мене під автоматами повели на упізнання. На щастя, на мене не вказали, інакше б я з вами зараз не розмовляла».
За її словами, росіяни поводились зухвало, постійно погрожували, залякували людей, привселюдно вбиваючи цивільних: «Коли росіяни зайшли в місто, вони всі були неадекватні, всі буквально під дією якихось речовин, виглядали як бомжі, брудні, погрожували. Був випадок, коли «головний осетин», так його називали, йшов за двома молодими дівчатами, вони повернули за ріг, він дістав пістолет і вистрелив».
|
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
|
«Вся ця війна і те, що трапилося з Україною, і не тільки з Україною, з Грузією, далі Молдова – це все наслідки російської пропаганди. Коли ми спілкувалися з тими «асвабадітєлями» – у них в голові те, що вони «прийшли нас звільняти від фашизму». Тобто всі українці і люди західного світу, які прагнуть свободи і незалежності, справедливості та добра – це є вороги для них», – розповідає Олег.
Перше, що я спитав після вибуху, коли нас вивели на вулицю: «Що з мамою? Де вона?»Владислав Гусак
Молодший син родини Владислав Гусак неохоче розповідає про те, що йому довелося пережити у Маріуполі. Владислав пригадує момент авіаудару, тоді він з вагітною сестрою і її чоловіком були у пологовому. «Люди кричали в середині лікарні, було багато осколків, усі були дуже налякані. На момент вибуху батьки були на вулиці, і я не знав, що з ними. Перше, що я спитав після вибуху, коли нас вивели на вулицю: «Що з мамою? Де вона?».
Через авіаудар родина розділилася, подружжя забрали до іншої лікарні, дітей повезли в пологовий на лівому березі. Мобільний зв'язок не працював. «Мене питали, як я не збожеволіла, дітей немає, не знаєш, що з ними, а в мене одна думка була: «Я їх знайду, я їх знайду». І цим я жила», – пригадує Ольга. Воз’єдналась родина більш ніж через місяць, вже за кордоном.
Настя народила хлопчика 22 березня в підвалі лікарні. Пологи тривали 20 годин, в цей час було пряме влучанняОльга Гусак
«Ми не виїжджали скоріше з Маріуполя, бо не могли знайти дітей. Вже потім ми дізналися, що Настя народила хлопчика 22 березня в підвалі лікарні. Пологи тривали 20 годин, в цей час було пряме влучання. А 11 квітня їх вивезли французькі журналісти. Нам дивом вдалося виїхати 14 квітня. Пощастило, що того дня приїхали волонтери, два мікроавтобуси, їхали 12 годин до Запоріжжя, замість звичних 2-3 години. «Зелених коридорів» не було. Було дуже страшно, бо проїжджали 25 блокпостів російських, «ДНРівських», було багато чеченців. Коли ми дісталися до Запоріжжя, я перші хвилини не вірила, що виїхала з цього пекла.
У мікроавтобусі було 10-12 чоловіків, на кожному блокпості чоловіків виводили, ставили шеренгою, треба було стати спиною до мікроавтобуса, треба було показати документи, роздягнутися до половини, щоб був голий торс, дивилися, чи є патріотичні татуювання, чи є характерні синці від прикладів, також ретельно оглядали пальці на руках, чи є сліди від стискання автомата чи пістолета, перевіряли телефони кожного.
Онуку дали ім’я Дамир – той, що дарує мирОльга Гусак
Зустрілися з дітьми вже аж в Роттердамі. Мене везли волонтери до Німеччини. Коли ми вже під’їжджали до Роттердаму, я з вікна побачила їх і почала кричати водію: «Стій, стій». А це була траса, не можна просто так зупинятися, але шофер зупинився, я побігла, розуміла, що мене можуть збити, багато машин зупинилося, я бігла до дітей. Я їх обняла, поцілувала і вперше побачила свого онука. Йому дали ім’я Дамир – той, що дарує мир», – зі сльозами на очах пригадує Ольга.
Нині подружжя, як і раніше, працює у порту, на складі пакують фрукти. Кажуть, разом з ними працює багато українців і поляків. Планів на далеке майбутнє не будують. Поки що житимуть в Нідерландах і чекатимуть на звільнення Маріуполя.
«Дуже хочемо, щоб звільнили Маріуполь. Хочеться поїхати туди, провідати могилу батьків, брата. Дуже скучаю за Україною», – зізнається Ольга.
Олег додає: «У Маріуполь ми не поїдемо, доки він окупований. Коли звільнять місто і буде перемога, якщо ми будемо потрібні порту, то ми там будемо працювати».
90% будинків розбомблені, нашого теж нема. Там загинув мій старший брат. Павла убили 3-5 березня, а вивезти і поховати вдалося аж 26 березняОльга Гусак
Ольга і Олег Гусаки спілкуються зі знайомими, які не виїхали з Маріуполя. Земляки розповідають страшні речі. «Якщо в людини український паспорт, виїхати неможливо, не випускають. Медичну допомогу громадянину України не надають. Ситуація насправді дуже важка. Міста немає. З Росії поприїжджали люди, багато чеченців, бурятів, інших національностей. Місцеві люди, які там залишилися, живуть переважно у тих розбомблених будинках, а приїжджим дали нове житло. Його збудували небагато, спеціально для пропагандистської картинки, мовляв, дивіться: місто звільнили, відбудовуємо. Місцеві розповідають, що там велика злочинність і бандитизм, ці буряти постійно п’яні. 90% будинків розбомблені, нашого теж нема. Там загинув мій старший брат. Павла убили 3-5 березня, а вивезти і поховати вдалося аж 26 березня», – каже Ольга.
Члени родини Гусаків стали одними з героїв документального фільму «20 днів у Маріуполі». Його автори – команда інформагенції Associated Press. Фотографи Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко приїхали до Маріуполя за годину до повномасштабного вторгнення Росії. Вони були єдиними журналістами, які в той час працювали в місті. Впродовж 20 днів вони документували злочини, які скоювала сусідня держава. Фільм закінчується 15 березня, більше перебувати у Маріуполі знімальна група не могла.
Було 15 ворожих блокпостів. На кожному ми молилися, щоб нас не впізнали. Одну з карток, з найважливішим матеріалом, я навіть заховала у тампон, сподіваючись, що там шукати не будутьВасиліса Степаненко
«Ми не хотіли їхати, бо багато людей залишалося. Але й залишатися ми не могли, не було можливості знімати, всі карти були зайняті. Було кілька планів, щоб розділитися, щоб я вивезла відзнятий матеріал. Хлопці вже були в російських пропагандистських медіа, казали, що вони – «українські пропагандисти, інформаційні терористи, вороги». 15 березня ми дізналися, що конвой Червоного Хреста буде виїжджати, але через постійні бомбардування ми запізнилися на місце виїзду.
Виїхати нам допоміг поліцейський Володимир (теж герой фільму – ред.). Він вивозив свою родину і погодився взяти нас трьох. Він дуже ризикував, бронежилети і техніку ми заховали на дні багажника. Машина була вся розбита, посічена уламками, вікон не було, ми затулили їх картоном, добре, що вона взагалі їхала. Попереду було 15 ворожих блокпостів. На кожному ми молилися, щоб нас не впізнали. Одну з карток, з найважливішим матеріалом, я навіть заховала у тампон, сподіваючись, що там шукати не будуть. Нам пощастило, бо це був другий день, коли люди тільки почали масово виїжджати, і вони так ретельно не перевіряли, у них ще не було списків людей, яких треба ловити. До Запоріжжя, через лінію фронту ми їхали 10 годин», – розповіла Василіса Степаненко.
Фільм «20 днів у Маріуполі» висунули на «Оскар» від України. Стрічка вже здобула багато нагород. Одна з останніх – гран-прі польського фестивалю Watch Docs. На показах люди з перших хвилин фільму плакали, а після закінчення аплодували стоячи. «20 днів у Маріуполі» не варто показувати дітям через сцени жорстокості. Також стрічку наразі не можуть дивитися декотрі маріупольці, які пережили подібне. Кажуть, для них це ретравматизація.
За офіційними даними, у Маріуполі загинули понад 25 тисяч людей. Утім, на думку правозахисників, ця цифра може сягати 100 тисяч.
Російські війська окупували Маріуполь у травні 2022 року після кровопролитних боїв і тривалої блокади. У ході військового вторгнення Росії в Україну Маріуполь майже повністю зруйнований обстрілами. За оцінками ООН, у місті знищено або пошкоджено близько 90% багатоповерхових житлових будинків та близько 60% приватних будинків.
Російські війська підозрюють у скоєнні у Маріуполі численних воєнних злочинів. Москва це заперечує.
Форум