Ужгород – Звістка про смерть Юрія Бачі не тільки воскресила давні враження від тривалого спілкування у затишній пряшівській квартирі, але й змусила задуматися про долю колись найміцніше організованої української діаспори з-поміж усіх європейських країн.
Юрій Бача був одним із відомих облич української громади в Словаччині. Народився на Пряшівщині, де й провів майже все своє 88-річне життя. Десяте дитя в селянській родині, він рано проявив неабиякі здібності. З молодих років здобув визнання і помітне місце в культурному житті місцевої української громади. А кількарічне навчання в Україні та захист дисертації в Київському університеті додали молодому літературознавцю розкрилля і впевненості.
Завдяки підвищеному темпераменту Юрій Бача вирізнявся в місцевій українській публіцистиці гострим пером і критичністю, яку вважав необхідною умовою для подальшого розвитку та вдосконалення.
Рік за ґратами за «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби
Тож не дивно, що саме він опинився в першій хвилі репресованих після придушення «Празької весни» 1968 року та подальшої соціалістичної «нормалізації». Спочатку критичного доцента було виключено з комуністичних лав Чехословаччини та усунуто з викладацької роботи, а через декілька років й засуджено за передачу на Захід відомої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку одчайдушний літературознавець перевіз через кордон у кишені піджака, прямуючи з Ужгорода від свого кума, тоді вже теж упослідженого радянською владою письменника Івана Чендея.
Дзюбин трактат був опублікований у вільному світі, що викликало ланцюгову реакцію в Україні, де його змусили прочитати всіх ідеологічних комісарів, аби бути озброєними проти «українських буржуазних націоналістів». Хоч-не-хоч, влада сама спопуляризувала полемічний виступ Дзюби, що спирався на ленінські цитати, а значить проблему русифікації не вдалося цілком замовчати. І в цьому роль Юрія Бачі цілком конкретна, як і розплата за неї. Бо довелося досліднику літературного процесу Закарпаття і Пряшівщини відсидіти рік за ґратами, а два десятилітття бути приреченим на повне мовчання і забуття, аж поки не впала комуністична «імперія зла» та її вірні сателіти в Східній Європі.
Бача завжди воював з відкритим забралом, як останній романтик у добу гібридних воєн
З кінця 1980-х років Юрій Бача активно включився в життя української громади Словаччини, ставши одним із найяскравіших публіцистів. Його полум’яне слово завжди сповнене болем та тривогою за стан української меншини, який щораз погіршується. Можливо, в його виступах забагато критичності не тільки до опонентів, але така позиція принаймні відверта і щира. Бача завжди воював з відкритим забралом, як останній романтик у добу гібридних воєн. Це стало виявом його неспокійної вдачі, критичного мислення і бажання досягти недосяжної досконалості. А критичність, як відомо, мало кому подобається. Тож Юрій Бача навіть після падіння Берлінського муру залишався самотнім вовком-одинаком, який завжди має власну думку про все. Зрештою, цим він і цікавий. Без його злободенності тутешня публіцистика здавалася би занадто прісною.
На щастя, доля виявилася прихильною до нього в останній третині життя. Він отримав звання професора Пряшівського університету, від якого колись був брутально відлучений, надрукував свої головні праці, в тому числі об’ємні вибрані твори у двох томах. (Третій том, на жаль, залишився лише в електронному вигляді).
Україна замало приділяє уваги цій унікальній діаспорі, яка проживає на своїх споконвічних карпатських теренах
Поруч з іменами академіка Миколи Мушинки, історика Івана Ваната, письменників Івана Яцканина та Степана Гостиняка, дослідників Олени Рудловчак та Мирослава Сополиги, журналістів Павла Богдана та Мирослава Ілюка, хормейстра Левка Довговича, Юрій Бача був на передньому краю українських інтелектуалів Словаччини, тримаючи оборону проти навального тиску українофобів різних мастей, особливо із середовища неорусинів, що вирізняються найбільшою агресивністю.
Пряшівщина була вільною частиною спільного культурного простору із Закарпаттям
На превеликий жаль, Україна, яка сама переживає непрості часи становлення держави та відкритої агресії, замало приділяє уваги цій унікальній діаспорі, яка проживає на своїх споконвічних карпатських теренах. Інтелектуальний набуток тутешньої української громади вражає. Ба більше, коли Закарпаття було придавлене комуністичним пресом, саме Пряшівщина як частина єдиного українського простору за Карпатами, виконувала необхідну дослідницьку роботу. І в числі найзатятіших був саме Юрій Бача.
Ні Україна, ба навіть Закарпаття, не прочитало і не осмислило, як належить, нашу спадщину з Прящівщини. Це ще тільки належить нам зробити і з вдячністю вклонитися пряшівцям за зроблене.
Смерть Юрія Бачі ще раз знаменує поступовий відхід цілого покоління інтелектуалів, які досі були гідними представниками української меншини. Патріархові тутешнього українства Миколі Мушинці 20 лютого виповнюється 85 років, голові Спілки українських письменників Словаччині Івану Яцканину торік виповнилося 70. Хто ж прийде після них та їхнього кола?
Українців у Словаччині стає більше. Чи з'являться інтелектуальні лідери?
За переписом 2011 року, на Словаччині мешкало понад 7 тисяч українців. На жаль, на трьох переписах поспіль спостерігається тенденція до зменшення, що в принципі є типовим явищем для більшості меншин в епоху глобалізації. Але нема лиха без добра. За останні роки наших громадян у цій невеликій країні суттєво побільшало. Сюди приїжджають з України на роботу чи у бізнесових справах. Багато хто оселяється назавжди. Особливо зросла кількість українських студентів, які безкоштовно навчаються у словацьких вишах. Тож кількість українців у Словаччині нині визначається у кілька десятків тисяч. Лише у фейсбуці на сторінці «Українці у Словаччині» зареєстровано 16 тисяч учасників.
І головне завдання нині полягає в тому, як з’єднати стару, прадідівську діаспору з новітньою, економічною? Бо розмежування полягає не тільки в різних умовах формування, відмінній ментальності та мовних особливостях, але й у віковому поділі. Збереження українства у Словаччині без залучення молодої генерації переселенців навряд чи можливе у далекій перспективі. І саме над цим слід працювати, як Союзу русинів-українців Словаччини, так і державним органам та громадським організаціям України, які опікуються культурними зв’язками із закордоном.
Майбутнє в українців Словаччини є. Про що свідчить заплановані українські греко-католицькі богослужіння в храмах Братислави та Кошиць, чого зроду не було.
Головне, аби нові діаспорники мали бодай частку того національного почуття та обов’язку за долю свого народу, яке носив у своєму палкому серці незабутній Юрій Бача.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
