(Рубрика «Точка зору»)
Президент Південно-Африканської Республіки (ПАР) Сиріл Рамафоса та керівники ще чотирьох інших країн Африки перебували в Україні 16 червня під час ракетного обстрілу, було оголошено повітряну тривогу. За повідомленням Повітряних сил ЗСУ, в небі біля Києва збили шість аеробалістичних ракет «Кинджал», шість крилатих ракет «Калібр» і два розвідувальних безпілотники.
Найкращої політичної метафори для характеристики мирної ініціативи африканських лідерів, мабуть, і не знайти. І це при тому, що президент ПАР Сиріл Рамафоса та інші керівники африканських країн мають намір відвідати не тільки Київ, а й Санкт-Петербург, щоб обговорити свої пропозиції із президентом Росії Володимиром Путіним і надати солідності Петербурзькому економічному форуму, що втратив багато іменитих гостей. Проте Путін не вважав за можливе відмовитися від бомбардування.
Кремль дестабілізував ситуацію у різних регіонах світу
Однак політична метафора – це ще не привід не помічати змісту ініціативи африканських президентів. Здавалося б, важливим є будь-який заклик до миру. Але подібні ілюзії у мене зникли вже тоді, коли «миротворчий рух» у різних країнах світу субсидувався керівництвом СРСР, радянські громадяни мало не примусово мали робити внески до Радянського фонду миру, щороку присуджувалась престижна державна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» – і водночас Кремль активно готувався не до миру, а до війни, нарощував військовий потенціал, дестабілізував ситуацію у різних регіонах світу, окупував Чехословаччину та Афганістан…
За мир бореться лише той, хто називає речі своїми іменами, хто каже правду. Будь-яка інша «миротворчість» – це допомога агресорові
Що цікаво – на прорадянських учасників руху за мир та на лауреатів Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» ці дії Москви жодного враження не справляли, вони воліли їх схвалювати чи не помічати та замовчувати. Однак я зміг зробити висновок на все життя – не кожному миротворцю варто довіряти. За мир бореться лише той, хто називає речі своїми іменами, хто каже правду. Будь-яка інша «миротворчість» – це допомога агресорові.
Перетворення на комедію будь-якого переговірного процесу
Не дорікатиму цим президенту ПАР і його колегам, тим більше, що в африканській делегації дуже різні люди. Але з оприлюднених подробиць «плану зміцнення довіри» стає зрозуміло найголовніше: африканські президенти хотіли б, щоб і Україна, і Захід сприйняли б серйозно «побоювання Росії» у зв'язку з її власною безпекою. І щоб ці побоювання обговорювалися на переговорах на рівні із проблемами безпеки та територіальної цілісності України.
Путін забував нагадати, що Крим – це не російська, а українська територія
Згода з цією логікою перетворює на комедію будь-який переговірний процес. Ми точно знаємо, що Україна Росії нічим не загрожує та й не може загрожувати. Росія – ядерна держава, її потенціал у цьому сенсі можна порівняти хіба що з ядерним потенціалом США. І НАТО як оборонний союз нічим Росії не загрожує. Більше того, приєднання до НАТО Фінляндії – а кордон цієї країни з Росією цілком порівнянний із кордоном Росії та України – не призвело до жодної «військової операції».
Коли Путін розповідав, що вступ України до НАТО небезпечний тим, що Україна «претендує на Крим» і може спробувати «захопити» півострів силою – що, у свою чергу, може призвести до конфлікту Росії та НАТО, він забував нагадати, що Крим – це не російська, а українська територія. І що проблеми у російсько-українських відносинах створені не Києвом, а Москвою. Що це Росія окупувала Крим і розпочала війну.
Готовність почути агресора призводить лише до нової агресії.
Без правди не може бути жодних заходів довіри. Коли у Пекіні, Йоганнесбурзі, Бразилії чи Джакарті закликають «почути Росію», лідери цих країн таким чином хочуть легітимізації права силою захищати право на окупацію та анексію чужих територій та порушення міжнародного права. Але готовність почути агресора призводить лише до нової агресії.
Путін бажав війни
Напередодні російського масштабного нападу на Україну західні лідери зробили все можливе, щоб зберегти мирний діалог із Кремлем та запобігти можливості широкомасштабної війни.
Якби Путін прагнув до діалогу, він мав усі можливості його продовжувати
Президенти США і Франції, федеральний канцлер Німеччини, прем'єр-міністр Великої Британії – кожен був готовий до діалогу, кожен був готовий вислухати Путіна і запропонувати йому ті самі «заходи щодо зміцнення довіри».
Тоді ще не було ані приголомшливих санкцій проти Росії, ані ордеру Міжнародного трибуналу на арешт Путіна. Якби Путін прагнув до діалогу, він мав усі можливості його продовжувати.
Але він бажав війни.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
