Валерія Маркуш
«Ти знову все втратила, знову втратила дім, чоловіка, ти далеко від дому з двома дітьми і не знаєш, що тобі робити», – розповідає Оксана Бондаренко, яка 11 місяців боролася і чекала свого чоловіка Віталія з російського полону. Подружжя Бондаренків – прикордонники і двічі переселенці. Чоловік став на захист країни ще з початку війни в Україні. Він – один із тих, хто останнім виходив з «Азовсталі» у 2022-му.
Упродовж одинадцяти років сім’ї доводилося жити в орендованих квартирах, бо родинний будинок в окупації ще з 2014-го. Тому вони подалися на грошову компенсацію від держави, яку можуть отримати захисники-переселенці. Але на виплату чекають вже шість років.
Що це за компенсація від держави для ВПО, які захищають країну, за яких умов її можна отримати та історія сім’ї Бондаренків – у матеріалі проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Можливості зустрітися вже не буде»
Подружжя Бондаренків називає себе сім’єю військових, бо впродовж багатьох років працюють на різних посадах у військовій частині. Віталій – учасник АТО, на початок великої війни був старшим техніком у Держприкордонслужбі, а Оксана – там же діловодом. Обоє працювали у Маріуполі. Для родини, розповідають вони, це вже друга фаза російсько-української війни. У 2014-тому Бондаренки залишили вже окуповане село Бойківське, що за 67 кілометрів від Донецька.
Хотілося для дітей майбутнього, а його в окупації не було биВіталій Бондаренко
«Хотілося для дітей майбутнього, а його в окупації не було би. Залишили будинок і виїхали», – розповідає Віталій Бондаренко.
Про початок повномасштабної війни Оксана Бондаренко дізналася від чоловіка, який був на службі. У той день вона вже на роботу не пішла і залишилася вдома з дітьми.
«Зранку 24 лютого я почув літак десь над морем – це був російський літак. Потім пролунав вибух, тоді зрозумів, що він випустив ракету. Ми відразу почали збирати БК, заправляти каністри паливом, готувати техніку, вантажили все в машини і чекали команди, що робити далі», – згадує чоловік.
Додому Віталій прийшов лише через тиждень, забрав військову форму, залишки амуніції та медикаменти. Остання зустріч сім’ї в орендованій маріупольській квартирі була 5 березня 2022-го.
«Він залетів додому і сказав, що можливості зустрітися вже не буде. Поцілував і сказав: «Я сподіваюся і вірю в свої сили». До моменту звільнення з полону я його не бачила», – ділиться переселенка.
Оксана ще певний час залишалася з дітьми вдома. Прихисток у місті пішли шукали після того, коли, з її слів, три авіабомби впали біля будинку.
«Ми жили в районі, у якому перетиналися всі наступи на місто Маріуполь, тут були дуже важкі бої. Ми навіть намагалися вийти на окуповану територію, де вже були російські війська, щоб хоч якось не потрапляти під обстріли, бо стріляли з усього. Вже готували на вулиці на вогнищі, на щастя, мали можливість перебувати в підвальному приміщенні недобудови», – ділиться спогадами переселенка.
22 березня Оксана вийшла готувати їсти, коли у двір заїхав волонтер Михайло. Маріуполець – один з перших, хто залишив заблоковане місто, але почав возити гуманітарну допомогу містянам, а звідти – забирати людей на своєму червоному бусі. Впродовж декількох тижнів березня Михайлу з волонтерами вдалося евакуювати понад тисячу людей, розповідав він українським журналістам. Серед тих, кого вивіз волонтер, і Оксана з донькою, сином та двома кішками. Шлях з Маріуполя до Запоріжжя, каже, пролягав через 17 блокпостів. Далі вони переїхали у Полтаву.
«Ти знову все втратила, знову втратила дім, чоловіка, ти далеко від дому з двома дітьми і не знаєш, що тобі робити. Це морально дуже важко», – згадує Оксана.
«У нас тут бої, але Україна не захоплена»
Віталій разом з побратимами продовжував тримати оборону Маріуполя: «Я був здивований, як швидко російським військам вдалося дійти до міста. Я не думав, що тут таке буде, я бачив новини, знаю, що вони робили в Сирії, але не думав, що вони це зроблять в Україні, в центрі Європи».
Прикордонник вивозив поранених військових. Попри те, що їхній підрозділ базувався на заводі Ілліча, доставляв захисників на стабілізаційний пункт «Азовсталі».
Коли було вже дуже багато поранених, хлопці сиділи, хто де міг, навіть на дахуВіталій Бондаренко
«Машина, на якій вивозили, теж була пошкоджена, я, як зміг, так і полагодив машину, щоб процес не зупинявся. Коли було вже дуже багато поранених, то машину наповнювали повністю, хлопці сиділи, хто де міг, навіть на даху. Поки їхали, то ледь не звалилися з мосту, який вів на «Азовсталь», оскільки він вже був наполовину зруйнований. Ось так вночі вивозили поранених», – згадує військовий.
Через відсутність зв’язку та світла у Маріуполі подружжя не спілкувалося. Про те, що родина виїхала з оточеного російськими військовими міста, Віталій дізнався з повідомлення. Цю звістку Оксана написала чоловікові, коли вже була на підконтрольній Україні території. А він її отримав аж через два тижні.
«Коли я побачив повідомлення, що жінка та діти живі – заспокоївся. До цього була така злість, не знав, чи є сенс жити. Я вже не ховався, не було відчуття страху, оскільки не було розуміння, чи сім’я жива. Після того, як отримав звістку про родину – з’явилося натхнення воювати і берегти себе», – каже Віталій.
Через швидкий наступ військових РФ у квітні Віталій з побратимами перебрався із заводу Ілліча на «Азовсталь». І вже там чоловік дізнався новини про те, що відбувається в інших українських містах.
Це давало сили і розуміння, що Україна вистоїтьВіталій Бондаренко
«Ми максимально всі впихнулися в машини, намалювали на транспорті літеру «Z», щоб обдурити росіян, і так вночі проривалися. На заводі ми вже почали отримувати хоч якісь новини, командування записувало на флешку, а потім нам показувало. Вже було бачення, що Україна живе. Так, у нас тут бої, але Україна не захоплена. І це давало сили і розуміння, що Україна вистоїть. Дуже боліла голова від постійних вибухів, від пороху. Російські військовослужбовці обстрілювали бункери, багато хлопців загинуло, медикаментів теж майже не було, ситуація була дуже важка», – згадує колишній військовополонений.
Наприкінці квітня чоловіку вдалося зловити мережу, він зателефонував до Оксани і привітав з днем народження. Це була їхня крайня розмова.
«Двічі обмін зривався»
17 травня 2022-го Генеральний штаб Збройних сил України заявив, що вище військове командування віддало наказ припинити оборону і скласти зброю задля збереження життя військових Маріупольського гарнізону. Захисники виходили з території заводу «Азовсталь» упродовж 16–20 травня.
Про те, що чоловік потрапив у полон, Оксана дізналася з новин. 21 травня 2022-го президент України Володимир Зеленський зазначив, що, згідно з домовленостями з міжнародними організаціями, бійці будуть в безпеці і очікуватимуть на обмін.
Якби ми не вийшли, то вже б точно не вижилиВіталій Бондаренко
«Якби ми не вийшли, то вже б точно не вижили. Я розумів, що в полоні буде несолодко. Але це був шанс вижити. Ті, хто до останнього боровся, заслужили на цей шанс. Я потрапив до колонії в Оленівці. Нас повністю роздягали, перевіряли татуювання, кричали. Оскільки було багато людей, а місця мало – ми спали на підлозі. Годували, коли як, багато не давали, могли нагодувати і о другій годині ночі, оскільки не встигали приготувати», – згадує Віталій.
За словами чоловіка, в оленівській колоній він пробув місяць. А далі їх перевезли в Луганську область.
«Там знову були допити, хлопців забирали, змушували їх підписувати якісь зізнання в злочинах та вбивствах цивільного населення. Це супроводжувалося катуваннями: завдавали ударів електрошокером, били стільцем, скріпками пробивали вуха, ніс та інші частини тіла», – пригадує чоловік.
У 2024 році голова Моніторингової місії ООН з прав людини у Києві Даніель Белл заявляла, що більшість українських військовополонених – 95% – зазнає тортур у Росії.
«Їх б’ють металевими палицями та палицями, катують електричним струмом. <...> Найгірше, що я бачила за свою 20-річну кар’єру відвідування в’язнів від імені ООН. Катування є широко поширеними і структурними», – повідомила Белл. За її словами, тортури починаються з першого ж допиту.
Поки Віталій був у полоні, Оксана з дітьми переїхала з Полтавщини на Львівщину – після передислокації військової частини, в якій вона працювала. Тут жінки, мами, сестри та інші родичі військовополонених об’єдналися, створили у соцмережах групу сім’ї військових ДПСУ і почали боротися за повернення своїх близьких додому.
Віталій розповідає, що розмови про обмін у луганській колонії були – і одного дня йому дали підписати документ про згоду на повернення.
«Вночі до нас в барак прийшли і сказали: «Збирайте речі, ви їдете на обмін». Ми вийшли, нам зав’язали руки та очі і посадили в машину, потім відвели до аеропорту, летіли десь дві години і звідти нас вже везли в машині. Двічі нас везли і двічі обмін зривався. І втретє ми пройшли російський контроль у прикордонній зоні. Зайшов чоловік в автобус і сказав: «Хлопці, як ви там?». Ми були дуже раді нарешті почути українську мову. Дуже гарно зустріли, дали покурити, хтось відразу телефонував рідним», – пригадує чоловік.
Я плакала від щастяОксана Бондаренко
4 лютого 2023 року українській стороні вдалося повернути з полону 119 людей. Серед них були оборонці Маріуполя, військові ЗСУ, тероборонівці, нацгвардійці, прикордонники, херсонські партизани.
Про те, що чоловік вдома, Оксана дізналася від подруги-прикордонниці. Звістку підтвердили працівники Служби безпеки України та світлини з обміну у новинах.
«Чоловік зателефонував і перше, що запитав: «Як ви? Всі живі?». Я плакала від щастя», – ділиться емоціями жінка.
Компенсація для переселенців-захисників
Після полону Віталій отримав другу групу інвалідності. Це стало причиною його звільнення з військової служби. Але подружжя залишилося працювати на цивільних посадах у прикордонній частині на Хмельниччині.
«Намагаємося налаштовувати у наших реаліях життя і тепер розуміємо, що матеріальна частина – це не головне. Зараз наша старша донька теж хоче вступати на військову справу, це вже буде третє покоління військових у нашій родині», – ділиться подружжя.
Житло подружжя винаймає. Загалом сім’я живе в орендованих квартирах уже близько 11 років. Шість з яких – чекають на грошову компенсацію від держави. У квітня 2018 року Кабінет міністрів ухвалив постанову №280 «Питання забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України».
Цю одноразову виплату можна отримати грошима. Суму розраховують за спеціальною формулою, де враховують кількість осіб, на яких розраховується компенсація, додаткові метри квадратні на кожного члена сім’ї, яка є особою з інвалідністю, площу житлового приміщення, вартість квадратного метра для населеного пункту, в якому ВПО перебуває на обліку на день звернення, коефіцієнт збільшення опосередкованої вартості квадратного метра загальної площі житла, які є розраховані для різних населених пунктів, витрати, пов’язані з купівлею, оформленням права власності на житло та сплачених податків і зборів, розмір яких не перевищує 3% розміру грошової компенсації.
Отримати виплату з державного бюджету можуть:
– переселенці, які брали участь в АТО (забезпечували її проведення, перебували в районах її проведення);
– забезпечували національну безпеку, оборону і стримували агресію РФ у Луганській та Донецькій областях до 1 червня 2018-го;
– визнані особами з інвалідністю внаслідок війни III групи або учасниками бойових дій;
– перебувають на квартирному обліку станом на 1 червня 2024-го;
– були ВПО ще до початку повномасштабного вторгнення.
Ці особи мають перебувати у базі даних як переселенці і звернутися за призначенням компенсації до місяця часу після того, як стали на квартирний облік.
Будинок Бондаренків в окупації – вже 11 років. За словами Оксани, коли вони переїхали в Маріуполь у 2014-му, зареєструвалися як переселенці. З цього ж року Віталій став на захист України.
Дехто просто не встиг отримати допомогу через довге оформлення документівОксана Бондаренко
«У Маріуполі ми спочатку мусили стали на квартирну чергу – і вже після цього могли подати документи на грошову компенсацію. У 2021 році багатьох хлопців профінансували, дехто купив за ці гроші житло в Маріуполі – і після початку повномасштабної війни втратили його. Дехто просто не встиг отримати допомогу через довге оформлення документів, але їм вдалося зберегти кошти, які вони потім отримали. Сумно, що ми з 2014 року на війні, на орендованих квартирах і ще не отримали кошти на купівлю власного житла», – розповідає Оксана.
За словами переселенки, після того, як чоловік повернувся з полону, вони поновилися у черзі та отримали позитивне рішення. У серпні 2023-го Бондаренки отримали документ щодо перерахунку суми компенсації та відкрили рахунок в банку, на який мали би отримати гроші. Але досі їх не перерахували. У міністерстві сказали чекати, повідомляє подружжя.
Міністерство ветеранів на запит Радіо Свобода повідомило, що програму реалізовують з 2020-го. За чотири роки з державного бюджету виділили понад 13 мільярдів. У 2022-му цю суму скоротили на близько 3 мільярди 264 мільйонів і передали її до резервного фонду. Тобто фактично компенсувати встигли більш як десять мільярдів. Виплати отримали 4670 людей, серед яких – 2505 минулоріч. За інформацією Мінветеранів, цього року грошей на таку компенсацію не виділяли.
Форум