«Травма руйнує мозок і ворог це знає». Як пережитий жах впливає на людину? Пояснює психотерапевт

ЛЬВІВ – Чи можна подолати травму, отриману у російському полоні, в катівнях в тимчасово окупованих Росією українських містах і селах? Чи після важкого поранення? Як працює людський мозок після травми? Чи можливо взагалі забути про пережитий жах і біль? Чи біль треба виговорити?

Про це Радіо Свобода розмовляє із лікарем-психотерапевтом, керівником служби ментального здоровʼя реабілітаційного центру «Unbroken» Олегом Березюком.

– Пане Березюк, для прикладу, у священників люди запитують: «Чому Бог це допустив?», коли мова про війну, про загибель когось рідного, важкі поранення, коли хтось повернувся іншим з війни. Яке було запитання до вас, психотерапевта, на яке ви не мали відповіді?

– На початку війни, пройшло 6-7 місяців, до нас поступив дуже важкий пацієнт з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.). Це був початок і ми лише вчилися. Це був молодий, симпатичний хлопчина. Заходить до мене його дружина, молода дівчина, вони лиш побралися за рік-півтора до повномасштабного вторгнення. У них народився маленький хлопчик, і вона мені з порога каже: «Поверніть мені мого чоловіка таким, яким я його відправляла на фронт».

Я просто завмер, не знав відповіді на це питання, ніколи не думав про таке у той час. У голові за секунду пролетіли сотні думок.

Я якось отямився і почав говорити як лікар якісь очевидні речі. На кшталт, що, на жаль, не зможу цього зробити і, напевно, ніхто не зможе.

А потім у мене включилося інше мислення, що мушу щось сказати, щоб дало цій молодій жінці віру, довіру, мрію. І тоді сформулювалося таке: «Але він може бути кращим, аніж він був. Але це залежить не тільки від нього». Я тоді почав про себе говорити, що від мене, вас, сім'ї, міста, суспільства, держави.

Коли я це говорив, то не знав про що говорю. Але, насправді, це саме так і є. Ці хлопці і дівчата, які отримали фізичні, психічні і моральні травми, зруйнували свою нейромережу, можуть бути кращими і ефективнішими в своєму новому стилі життя. І тепер я це говорю з переконанням.

Для цього треба розвивати нейромережу, говорити з ними, думати разом з ними.

Діагностування творчістю

– Під час лікування, реабілітації, застосовується арттерапія. Як малюнок відкриває стан людини після полону, поранення, обстрілу?

– Це не тільки малюнок, це такий інтегративний підхід. Це спосіб, як це зроблено, енергія фізична, яка вкладена, рухи, поведінка, погляд. Коли пацієнт приходить, бере олівець і починає просто пробивати папір з величезною силою, злістю, потім цей папір мне і викидає, це говорить про неймовірну енергію злості, яку людина довіряє в умовах нашого стаціонару чи Центру ментального здоров'я, де він почувається безпечно. Бо в інших місцях це не виявляв.

– Тобто, цей вияв злості, агресії при психіатрові чи психологові, означає довіру.

– Так, але в такий спосіб уже опрацьований, який направлений на папір, на колір, на малюнок. Для прикладу, малюнок воїна Володимира М. сам про себе говорить і т можна все, що хочеш, проєктувати: колючий дріт, агресія, вибух, ув'язнення.

– Це боєць, який був в російському полоні?

– Так, це людина пройшла полон. Найголовніше, що лікар не інтерпретує цього, бо це можуть бути його фантазії і його переживання. Дуже важливо, що про це буде говорити сам пацієнт.

А цей пацієнт нічого не говорив про це. Він мовчки в вийшов з кабінету після 40 секунд нестримної агресії на папір червоним кольором. І це було дуже промовисто. Бо це, певно, відповідає нейробіологічним засадам стресових розладів.

Бо кора головного мозку, зокрема, префронтальна кора, дорсолатеральна префронтальна кора у момент стресового фактора, який загрожує життю, відмикається від середнього мозку. І середній мозок перебирає на себе управління інстинктом самозбереження.

Але саме в корі знаходиться центр мови і, якщо вона блокується, то і центр мовлення блокується.

Тому пацієнти, які переживають стрес, є іноді безмовні, таке безмовне відчуття жаху.

– На малюнку червоний колір, частини тіла, він дуже страшно виглядає. Тут можна багато надумати. Який стан воїна був при малюванні?

– Коли придивитися до цього малюнку і подумати, то ми дуже втішилися йому. Бо раптом у кінці сесії пацієнт почав писати. Письмова мова є функцією вищої нервової діяльності, тобто народжується в корі. Це означає, що ми запустили кору, яка була відімкнута гострим стресом.

Для нас це було велике щастя. Крім того, ми почали інакше інтерпретувати цей процес. Це не окремі частини тіла, це окремі частини особистості, які з'явилися. На першу малюнку взагалі її не було. А тут раптом лего, яке розсипалось, має шанс зібратися.

На третьому малюнку бачимо частину, яка абсолютно зібрана, як конструктор. Це здорова особистість, яка має всі частини. Навіть гумор. Гумор є ознакою психічного здоров'я.

Коли людина може з іронію про себе говорити або користуватися тим. І це щастя в нас було. Але з другого боку була картина, яка дуже нагадувала цю першу картину. Крім того, що тут є цей хаос, але ще є цей безмовний крик, як у художника Мунка.

Це означає, що є якась частина, про яку Шекспір писав, що печаль ще не говорить, вона зв'язує серце. І пацієнт так і описував це, що є «частина мене, яку я розумію, а є частина, яку я не розумію, мені важко стає частиною».

І це є ця травма, яка десь знаходиться в тілі, не зовсім усвідомлена і не опрацьована мозком і живе своїм життям, руйнуючи життя людини, заставляючи її страждати і людей, які навколо нього. Тобто, ці малюнки, з одного боку, є лікувальним інструментом, а з іншого боку є діагностичним інструментом.

– Що для вас важливо в такий момент із пацієнтом: розговорити його чи дати можливість помовчати?

– Треба створити безпечні умови довіри. Безпека і довіра – два найголовніші фактори. Сам стресовий фактор – це небезпека і загроза життю. Зазвичай важкі стресові розлади розбиваються як наслідок дії факторів, які загрожували життю і здоров'ю людини або людей, які є дуже близькі.

І коли людина це переживає, вона, щоб вийти з цього стану, опрацювати його, вимкнути кору головного мозку, яка б почала брати контроль над ситуацією, а не над управлінням інстинктом самозбереження, потрібно створити безпечні умови, які би привели до довіри.

Бо основне, що людина втрачає, загублює, це відчуття безпеки і довіри. Іноді люди, які пережили важкі травми полону і тортур, не довіряють самі собі і своєму тілу.

– Як це зробити?

– Шляхом дбання, бути поруч. Якщо людина не хоче зараз з тобою розмовляти, то ти маєш бути поруч, але не розмовляти. І очікувати на запит, на який отримується адекватна відповідь. Тоді потихеньку зростає довіра. Ми йдемо шляхом дбання про тіло.

Всі пацієнти, цивільні чи військові, які побували в зоні бойових дій, мають комбатантську травму. Ті, які побували в полоні, мають психічну та фізичну травми тортур, тілесні проблеми.

Ми їх обстежуємо. Лікуючи, приносимо людям якусь форму полегшення. А це асоціюється з лікарями, які допомагають, і це означає, що довіра до цих лікарів, медсестер зростає. І це означає, мозок буде себе почувати безпечно, що стосунок розвивається, це вже комунікабельність і соціальність, які є ключовими факторами реабілітації людини, повернення до нового стилю життя.

Ізоляція – поцілунок смерті

– З багатьма пацієнтами «Unbrokеn» і Центру ментального здоров’я я розмовляла. Зокрема, з Ігорем, який зазнав у російському полоні жахливих і зараз знайшов себе у написанні театральних сценаріїв. Він сказав, що, вийшовши з полону, опинився сам-на-сам у житті, зрозумів, що треба покладатися на себе. Я його дуже легко розпізнала серед багатьох людей, тому що він, попри все, тримає себе у вакуумі, тобто, немов себе ховає у натовпі. Як ви його повертали до життя після полону, щоб воїні, які пройшли неволю і катування, могли давати собі раду в суспільстві?

– Ми виходимо разом, треба приєднатися, отримати цю довіру і разом йти. Тут соціальність відіграє критичну роль. Ви дуже красиво описали важливий феномен, до якого приводить гострий, важкий стрес. Це феномен ізоляції.

Стрес ізолює, він випихає людину на маргінес і закриває її. Це інтерес стресу, так він руйнує. І одним з ключових, осьових симптомів травматичних розглядів є уникання і оминання. Це треба всім знати. Це означає, що до тих людей треба йти назустріч.

Так звані в медицині скринінгові діагностичні процедури для того, щоб побачити і піти назустріч. Ізоляція є страшна, це є поцілунок смерті.

Якщо ми не створимо обставини і умов довіри, то людина не відкриється або не почне відкриватися і вона має величезний шанс отримати величезні проблеми в своєму житті: страждатиме сама і страждатимуть люди, які її оточують. Тому ви дуже гарно це описали. І цей пацієнт Ігор мав свій шлях до цієї довіри. Шлях не був легким, тому що недовіра і агресія – перемагають.

Іноді ці хлопці і дівчата створюють стосунки, наближаються, а потім бояться цього і не довіряють, руйнують ці стосунки.

Тому тут треба мати дуже багато терпеливості, переживати ці руйнації, знову повертатися і сказати Ігорі: «Все гаразд, почнемо з початку або почнемо з цієї точки, де ми залишилися». А потім наступає нагорода, яка завжди буде, тільки треба старатися.

До тебе підходять і кажуть: «Все класно, я хочу піти в театр». І ти розумієш, що це є прояв неймовірного соціального інтересу. До речі, Ігор переглянув усі вистави, практично, всіх театрів Львова. Коли він з’явився через місяців до центру, зайшов у мій кабінет, то я не впізнав людину, яка сюди зайшла.

Я бачив щасливу людину, бо він відчув цей соціальний інтерес, який є абсолютною ознакою ментального здоров'я, навіть якщо в людини ще є симптоми. Я спокійний за цього ветерана. Бувають хвилі. Але він уже ввійшов у життя і воно диктує свої обставини та умови. Цей соціальний інтерес – це наша мета.

Соціальний інтерес взагалі є генетично детермінованою характеристикою гомо сапієнсу, як конкурентна перевага над іншими або порівняно з іншими видами.

Тому що це дозволяє дрібному за формою і величиною виду виживати. Тому здатність формувати соціальні стосунки є конкурентною перемогою і ознакою психічного здоров'я. Ми називаємо це соціальним інтересом.

Психічна травма, а російський ворог це добре знає, руйнує цей інтерес.

– Як травма впливає на людський мозок? Як його відновити? Які застосовуєте методи лікування?

– Українські фахівці пішли вперед досвідом, на жаль, від західних. Ми не маємо часу на фундаментальні дослідження та теорію. Але за українським досвідом приїжджають західні фахівці.

І маємо чудові тандеми з європейськими, американськими, ізраїльськими колегами, коли вони приходять зі своїми теоретичними і дослідницькими ідеями та фундаментальними результатами. А ми підтверджуємо або ні ці дослідження.

Це унікальний момент в історії, коли травма, зокрема, воєнна, брутальна травма має такий потенціал дослідницький. Я думаю, що це принесе користь людству. На жаль, війна має і таку сторону процесу і дає людству відповіді на багато питань.

Але травма фізична, психічна, бойова, моральна її основний агент – це страх смерті, і травма моральна. Всі ці види травми шкідливо впливають на мозок, руйнуючи його в прямому розумінні цього слова. В який спосіб? Вони, змінюючи біохімію мозку, фізично впливаючи на нього, розривають зв'язки між нейронами і руйнують нейромережу.

А чим вона стає збіднілою від зв'язків, тим вона менш ефективна. Тому відбувається ізоляція. Людина не має сили комунікувати з навколишнім світом, тому що керуюча нейромережа просідає.

Це розривання зв'язків. Крім цього, змінюючи біохімію мозку, зокрема, гормонами стресу, які виснажують нейрон для того, щоб управляти інстинктом самозбереження – все заради життя, виснажуючи нейрон, нейромережа знову послаблюється. Відповідно, кількість нейронів зменшується, які і кількість зв'язків між ними. Ця нейромережа стає просто нездатною для управління процесами. І ворог, Росія, це прекрасно знає.

Тому так багато використовується в тому числі психічних, психологічних інструментів для того, щоб руйнувати мозок. Але, ми це тепер уже знаємо. Це знало людство давно, у свій спосіб його описувало: ми можемо відновлювати цю нейромережу шляхом створення нових зв'язків або стимуляції їх. Це називається нейропластичність мозку. І створити обставлені умови, де б народжувалися нові нейрони.

Це називається нейрогенез. Зараз це добре досліджено, ми використовуємо це для створення спеціального стилю життя і це дозволяє піднімати нейромережу, яка дозволить людині дуже якісно опрацювати стан, який стався після травми. Власного фізичного тіла, власної ментальності, навколишнього середовища, соціуму. І на базі нової інформації нова нейромережа створює новий стиль життя ефективний після травми.

Це називають також ще постраматичне зростання. Йдеться про створення нового стилю життя, який не кращий і не гірший від минулого, але інший, ефективніший, який дозволяє людині не тільки виживати, а успішно функціонувати. Це задача є на таких базових теоретичних засадах – побудувати діяльність абілітації. Абілітація – це не реабілітація, це не повернення до минулого, це створення зовсім іншого.

Сьогодні цей стиль життя створюється п'ятьома факторами, які описав американський нейропсихолог, нейрофізіолог Джон Арден, який був у Львові.

• Перший фактор це відчуття суспільності.

Ця соціальність найбільше стимулює нейропластичність і нейрогенез. Бо є досвід і задоволення перебування разом.

• Другий дуже важливий компонент, який також добре розвивається в соціальності, це постійне навчання.

Але не формальне в університеті за диплом. Хоча може бути і це. Це інтерес до навчання.

Для прикладу, навчитися працювати з глиною, писати вірші, малювати, вишивати, садити, зварювати щось. Це навчання приносить нові нейрони і зв'язки. Іноді пацієнт не має сили взагалі нічого робити і ми використовуємо нейровправи, де ми пробуємо штучно навчати людину.

Наприклад, кажемо, давайте так, кожного дня чотири стрічки з поеми Котляревського «Енеїда». І нейропластичність відновлюється. Тобто, пізнання – це один з ключових п'яти елементів побудови нового стилю життя.

• Третій фактор – це адаптивний спорт, фізкультура.

Але активні, ненасильницькі, системні фізичні вправи найкраще стимулюють створення нових нейронів. Спорт у задоволення, а не під тиском. Хлопці роблять помилку, коли на початку занять хочуть негайно компенсувати і інтенсивно займаються. Тим самим руйнують нейромережу. Насильство тут абсолютно не підходить.

• Четвертий фактор – харчування.

Не акцентуємо увагу, що треба їсти здорову їжу, а на тому, чого не слід їсти. Найголовніше, від чого мозок страждає, це від інтоксикації. Це зловживання чи вживання алкоголю або різних похідних і токсичних речовин.

Сьогодні є велика мода на це. Ніяка це не панацея. Вона, можливо, як лікарський засіб будь-який, має якийсь знеболюючий ефект, але основна дія цих токсичних препаратів, які пробують зараз легалізувати, це зниження функції нейрона. Нейрон знижується і менше болить.

Якщо зловживати нейроном для того, щоб якийсь симптом зняти, тоді це абсолютно не той бізнес. Тому всім нашим пацієнтам, які пережили бойову травму, цивільним чи військовим, ми пояснюємо це і не рекомендуємо вживати будь-які токсичні речовини.

• П'ятий фактор – сон.

Іноді пацієнти навіть жартують зі мною, що перше моє питання, як спите. Сон – це найдешевший, найефективніший лікарський засіб для створення нового нейрону і нейропластичності.

Особливо сон опівночі до 4 години ночі, коли у цей період виділяються гормони, з ряду соматотропних гормонів, гормон росту, які тільки в цей момент і виділяються. Протягом доби вони допомагають тілові функціонувати в прямий спосіб. Тобто, вони надають силу для організму. Якщо ми не спимо у цей період, то це не відбувається.

Вчимо пацієнтів, що поєднання навчання і сну приводить до неймовірно якісної реабілітації, а це швидкісне загоювання ран і створення нової нейромережі.

– З якими пацієнтами досить важко працювати?

– Лікар узагалі повинен хотіти мати складних пацієнтів, щоб отримати задоволення, коли їм допомагаєш. Йдеться, можливо, про таку технологічну складність. Без сумніву, важко з пацієнтами, які мають декілька діагнозів, образно кажучи. Наприклад, психічну і фізичну травми.

Наприклад, черепно- мозкову травму. Якщо не знати про контузію, для прикладу, то такі пацієнти дуже важко лікуються. Бо відразу накидаються на психічну симптоматику. Будемо лікувати, будемо гальмувати, будемо заспокоювати, тим самим гальмують нейрон, якого і так майже немає, або він не зв'язаний зв'язками. Тим самим погіршують стан мозку після фізичної травми.

А треба зовсім навпаки, відразу приступити до лікування невидимої травми війни, тобто контузії. Шляхом нейровправ. Контузія розриває зв'язки, а ми маємо їх відновити.

Немає ще спеціальності в Україні, але зараз Міністерство охорони здоров'я реєструє її, це нейропсихолог. За допомогою спеціальних рухів, стереотипних, можемо швидко відновити частину нейронних зв'язків. Піднімаючи нейромережу, надаємо можливість психологу, психотерапевту працювати з психічною травмою. І не треба для цього гальмувати нейрон, а, навпаки, треба його підсилювати.
Попрацювали два тижні з нейропсихологом, прийшли до експозиційного терапевта і спроможні опрацьовувати психічну травму. І пацієнт за 4 тижні йде, або додому, або повертається у військову частину. Коли робити навпаки, це місяці боротьби з вітряками. Але це все приходить з досвідом і, без сумніву, завдяки теоретичним знанням.

– Ветерани, які лікуються, проходять реабілітацію, мають тут гарні умови, все підлаштовано для них у центрі. Але стають на протези чи відновлюються і повертаються додому, відкривають двері помешкання, а там виникають труднощі, як і в під’їзді чи на вулиці, чи в крамниці.

– Справді, коли хлопці перебувають у центрі, який є інклюзивний, доступний, багато активностей, і вони повертаються додому, то опиняються в ізоляції в квартирі, бо є поріг у туалет, який не можна переїхати, чи ванну і так далі.

Справа в тому, що це не треба бачити у момент приїзду додому. Ми починаємо про це говорити ще задовго, тому що ми не для того, щоб пацієнти тут себе добре тільки почували. Нам дуже важливо, щоб саме тут вони були готові вдома якісно почуватися. Ба більше, громада має величезне значення.

Зараз пацієнтів, які вже не потребують лікування в центрі, але потребують психотерапевтичного підходу, очікують на протези, переселяємо за межі госпіталю, де вони зі своїми дружинами можуть проживати місяць-три у будинку, який спеціально містом збудований для такої цілі.

Це важлива інтервенція, яка розвиває нейромережу. Тому що дружина каже: «Я тепер знаю, який ремонт вдома зроблю. Мені дуже важливо, бо я думала про інший». І вони обоє планують цей ремонт, який буде робити їх успішними.

Навчаємо найсучаснішим методом на спеціальній кухні. Бо зрозуміло, що не кожна родина спроможна купити спеціальну адаптивну кухню. Бо це дорого, і, до речі, її ніде не виробляють.

Тому треба вчитися працювати на кухні, яка є. Її треба адаптувати. Це неймовірно розвиває нейропластичність. Пацієнти починають мати мету, йти до неї.

– Чи пережиті жахи, оці всі травми залишаються з людьми на все життя?

– Знання про жах залишається на все життя. Все, що зайшло в людський мозок через органи чуття, все там залишиться. Я хочу забути про все, як кажуть на початку люди, це не реально.

Чим більше ми говоримо, що хочу забути, тим більше воно запам'ятовується. Але людство знайшло спосіб, як перетворювати цей жах такому первинному, коли паралізуючий жах, який вимикає половину мозку, не контролює емоцій, руйнує все, перетворити на сухе знання сухого залишку, яке буде лежати в архіві і там припорошуватися часом.

А не буде знаходитися в активній пам'яті, керуючи життям людини.

До речі, Шекспір і про це писав, дав прекрасне визначення ПТСР в одній строфі в «Макбеті»: «О, жах! О, жах! Який ні язиком не вимовить, ні серцем не відчуть».

Це унікальна, краща дефініція ПТСР, яку ніхто дотепер не зробив.

І написав: «Нехай печаль говорить, бо невимовне горе зв'язує серце і стискає його, аж поки воно не розірветься».

Він дав шлях, а шлях – це є комунікація, соціальність, розмова, повторення, не уникати цього. І тоді ця емоція редукується, інформація контентується, гарна метафора стає сухим залишком, який є нейтральний, не має зарядженої емоції і пересувається в архівну пам'ять. Це і є мета.

Тому ми спонукаємо пацієнтів все говорити терапевтові. Техніка, яка була розроблена ізраїльськими психологами, психотерапевтами протягом їхньої вікової війни, називається пролонгована експозиційна терапія.

Щоб це пересунути в архівну пам'ять, треба це побачити знову і мозком, який вже працює, а не заблокований, осмислити. Це непроста справа, але можлива.

Пробуємо її вдосконалити з допомогою внутрішніх досліджень, спостережень, поєднуючи інструменти, експозиційну терапію, арттерапію чи високотехнологічні інструменти.

Війна зробила всім виклики Але все ще попереду. Треба буде багато разом усім працювати, бо війна не так швидко закінчується.

Навіть, якщо вона фізично закінчується, то продовжується в переживаннях людей, практично, дуже довго і просто переходить в широкі маси.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Всередині досі живе пекло». Що може допомогти після полону?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

ПТСР становить 29% невралгічних захворювань, пов’язаних зі стресом, серед військових – Міноборони

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Енергодарець розповів, як у полоні на його руках «помирав закатований працівник Запорізької АЕС»