Того вересневого дня, коли сотні людей прощалися з Альбертом Разіним, 79-річним активістом, який здійснив самоспалення на знак протесту проти ставлення до його рідної удмуртської мови, московський щоденник «Ізвестія» опублікував коментар відомого вченого і радника Кремля у справах меншин.
Автор, Валерій Тишков, назвав смерть Разіна трагедією. Але водночас він заявив, що Разін, який так палко захищав свою позицію, не мав рації.
«Перехід на державну мову – природний процес, – написав Тишков. – Саме так поводяться наші емігранти, виїжджаючи до Франції, Німеччини чи Америки. І ніхто їх за це не засуджує. Діти Солженіцина (радянського російського письменника-дисидента, лавреата Нобелівської премії Олександра Солженіцина – ред.) виросли у Вермонті (штат у США – ред.) і майже забули російську мову. Тому що при міграції етнічну мову можна зберегти не більше ніж в одному-двох поколіннях».
«У нашій країні, – продовжив Тишков, який нетривалий час був міністром Росії у справах національностей у 1992 році, – краще б усе-таки вивчати мову великого народу».
Коментар привернув увагу в деяких колах у Росії – і не лише тим, у який день він з’явився. Стаття підлила оливи у вогонь суперечки, що жевріє в Росії вже десятиліття, а останніми роками дійшла до точки кипіння.
У такій велетенській країні з більш ніж 180 національними групами, місцевими й іммігрантськими, що робити з десятками мов, інших, ніж російська, якими говорять на кухнях, на сільських вулицях, у місцевих школах, які увічнені в віршах, піснях, літературі?
Для Разіна це було питання екзистенційне, як і для багатьох інших активістів і захисників менших мов Росії, носії яких вимирають із кожним поколінням.
І, як засвідчила стаття Тишкова, для багатьох чільних російських посадовців, і просто для багатьох росіян, це теж екзистенційне питання – хоча й із іншої причини.
Зростання націоналізму
Розпад Радянського Союзу 1991 року прискорили, чи й спричинили, приховані було націоналістичні рухи, які прокинулися в країнах Балтії, на Кавказі, в Середній Азії. Наступними після розпаду роками й інші, менші національні групи по всій Росії почали стверджувати своє самоусвідомлення, підтримуючи свої мови й культури, відмінні від російської.
Ця тенденція занепокоїла Кремль, який боявся розпаду країни. І коли Чечня 1993 року проголосила незалежність, Москва почала Першу чеченську війну. У Татарстані Мінтімер Шаймієв, який керував цією республікою 19 років, домігся для неї істотної автономії і юридичного визнання татарської мови як однієї з двох офіційних у регіоні, поруч із російською.
За двадцять років перебування при владі президента Володимира Путіна розмови про відвертий сепаратизм у Росії переважно придушили, хоча неросійські національні групи все ще намагалися врятувати свої мови і культури від вимирання.
Але 2017 року Путін сказав, що дітей не можна примушувати вивчати мови, які не є їхніми рідними мовами і не вважаються офіційними державними.
У Росії говорять майже 150 мовами, і близько 35 із них вважаються державними мовами, поруч із російською, в 20 регіонах країни (серед них і татарська). Решта, далеко понад 100, не мають ніякого офіційного статусу за російським законодавством.
Мови народів Росії – це «невід’ємна частина самобутньої культури народів Росії», сказав тоді Путін. «Вивчати ці мови – гарантоване Конституцією право, і це право добровільне», – наголосив він.
Сигнал був чіткий. І в регіонах Росії, де істотна меншість, а чи й більшість, населення говорить не російською мовою, активісти стали повідомляти про сплеск інспекцій, які перевіряли, щоб у школах вивчали тільки офіційно затверджені мови.
У Башкортостані, регіоні на річці Волзі, де говорять башкирською і вона є офіційною державною, місцева прокуратура 2017 року попередила школи не змушувати дітей вивчати башкирську мову.
«Законом закріплене право, а не обов’язок щодо вивчення рідних мов і державних мов суб’єктів Російської Федерації», – мовилося в заяві.
«У «слабших» республіках, як ми кажемо, було відразу ясно, і було відразу відчутно, який відгук мали слова Путіна», – каже Тимур Алоєв, історик Російської академії наук у північнокавказькій республіці Кабардино-Балкарії і автор низки статей про менші мови Росії.
Наступного року російський парламент ухвалив, а президент Путін підписав закон, який поклав край обов’язковому вивченню мов корінних народів – навіть тих, які мають офіційний статус.
Це викликало хвилю протестів активістів у таких місцях, як Кабардино-Балкарія й інші північнокавказькі регіони, як-то Північна Осетія чи Дагестан, у якому говорять майже чотирма десятками мов, із яких 13 мають писемність. У Башкортостані теж гучно пролунали протести проти політики Москви.
У Татарстані, де значно більша і політично впливовіша титульна національна група і де обов’язковими в школах були і татарська, і російська мови, новий закон відразу викликав проблеми.
Невдовзі після його ухвалення татарську мову вилучили з переліку обов’язкових предметів, і тепер її вивчають тільки як факультативний предмет – за письмовою заявою батьків учня.
У менших регіонах із політично слабшими спільнотами, таких, як Удмуртія, наслідки закону стали ще тяжчими. У столиці республіки Іжевську, в менших містах і селах сталася ціла низка конфліктів між носіями удмуртської й російської мов.
Помер, щоб мова жила
10 вересня Альберт Разін, учений і активіст, давно відомий як захисник своєї рідної удмуртської мови, влаштував акцію протесту на головній площі біля місцевого законодавчого органу в Іжевську. Він тримав два плакати: «І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти» і «Чи є в мене Вітчизна?»
Простоявши так кілька годин, він облив себе займистою рідиною й підпалив себе. Невдовзі через важкі опіки всього тіла він помер.
«Він казав, що «гірше нема куди» почалося ще в радянський час, коли дітям забороняли в родинах говорити рідною мовою, – сказала вдова вченого Юлія Разіна в інтерв’ю «Ідель.Реалії», проєктові Татарсько-башкирської служби Радіо Свобода. – Вихователі приходили додому і просили, щоб у родинах розмовляли тільки російською мовою».
«Він був у відчаї, – додала вона, – опустилися руки. Коли ти розумієш, що цей світ не для тебе…»
Через два дні після смерті Разіна труну з його тілом виставили в Удмуртському державному театрі в Іжевську. Попрощатися з ним прийшли сотні людей.
І того ж дня в коментарі в «Ізвестіях» Тишков стверджував, що «добровільна мовна асиміляція… є нормою, невід’ємним правом людини».
Він також виступав за «перехід на державну мову» і давав зрозуміти, що, принаймні в Росії, є мови, «рівніші, ніж інші».
«Мови мають бути рівноправними, але вони не можуть бути рівними за своїм використанням, можливостями і статусом, – писав Тишков, радник Путіна у справах національностей. – Російською мовою створена частина значущої світової культурної спадщини, як, наприклад, твори Льва Толстого, Антона Чехова і Федора Достоєвського. Тому в нашій країні вона завжди буде мати перевагу».
Для активістів захисту мови, таких, як Алмаз Імамов, татарин за національністю з міста Набережні Челни в Татарстані, вже саме таке твердження злочинне.
«У цій статті містяться пропозиції, що підбурюють до дискримінації, виправдовують дискримінацію народів Росії в частині використання своїх рідних мов в освіті й інших сферах», – написав Імамов у заяві до республіканської прокуратури, вимагаючи притягти Тишкова до кримінальної відповідальності.
«У статті використовуються образи і порівняння з психічно хворими осіб, які вивчають рідну мову як мову своєї національності», – додав Імамов.
«Він (Тишков) робить те саме, що робили за часів Радянського Союзу, – каже Імамов в інтерв’ю «Ідель.Реалії». – Тобто що всі мають вчити російську мову, всі мають вивчати тільки російську культуру, і тільки російська мова має бути на першому місці».
«Це як із націонал-соціалізмом у Німеччині, – додає він. – Тільки там мова була німецька, а тут російська. Ніякої різниці».
Для національних меншин у Росії коментар Тишкова був гірким і з інших причин. Російські посадовці роками гучно скаржаться, що російські меншини в країнах Балтії – Латвії й Естонії – зазнають дискримінації через місцеві мовні закони чи інші заходи. Серед причин, якими Кремль виправдовував анексію українського Криму, було нібито придушення там російської мови.
Відчай Разіна поділяють багато менших мовних спільнот у Росії, каже Алоєв, який працює у столиці Кабардино-Балкарії Нальчику, за дві тисячі кілометрів на південь від Іжевська.
«Звичайно, його акт мав стати якимсь детонатором змін, – сказав Алоєв Радіо Свобода. – Ця ситуація мала підштовхнути людей зробити зусилля задля змін… Я цілком поділяю його (Разіна – ред.) ідею про необхідність рятувати і зберігати національні мови».
У написанні матеріалу брав участь Рамазан Алпаут, кореспондент Татарсько-башкирської служби Радіо Свобода
