(Рубрика «Точка зору»)
Дев’яте скликання Верховної Ради України розпочало свою діяльність з гучних мовних скандалів, ініційованих представниками політичної партії «Опозиційна платформа – За життя», які за допомогою правового шахрайства намагаються вибороти собі право на виступ народного депутата України російською мовою, – мовою агресора, який окупував частину території України та продовжує вести бойові дії на сході України, вбиваючи та калічачи українських захисників.
14 серпня новообраний народний депутат від «Опозиційної платформи – За життя» Вадим Рабічнович під час засідання Підготовчої депутатської групи, виступаючи недержавною мовою, ініціював скандал з іншими народними депутатами, намагаючись переконати їх у нібито правомірності своїх виступів російською мовою, мотивуючи тим, що це його конституційне право.
Таку ж саму позицію Рабінович продовжив відстоювати 4 вересня на засіданні Комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій, звинувачуючи голову комітету – Дмитра Лубінця – у вчиненні «конституційного злочину», за те, що той наполягав на спілкуванні під час засідання державною мовою. Рабінович заявив, що він подав до Конституційного суду на голову парламенту, а тепер і на нього – Лубінця – подаст до суду за порушення його права на рівність мовних прав, гарантованих, на думку Рабіновича, статтею 10 Конституції України.
В результаті цієї суперечки Лубінець, пообіцявши Рабіновичу виділити свій час для індивідуальних занять з ним з української мови, на його вимогу оголосив доручення: «…даю доручення секретаріату підготувати робочий час не менше ніж одна година на пленарному тижні для того щоб голова комітету народний депутат Лубінець з головою Підкомітету Рабіновичем Вадимом Зиновійовичем могли спілкуватися і вивчати українську мову».
Позиція КСУ щодо застосування державної мови органами державної влади
Тлумачення Вадимом Рабіновичем на власний розсуд Конституції, особливо питань, по яких вже існує офіційне тлумачення Конституції України та ухвалено рішення Конституційного суду України (далі КСУ), нагадує примітивне правове шахрайство, оскільки офіційне тлумачення Конституції України належить до компетенції КСУ.
Розглядаючи конституційне подання 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) КСУ у своєму Рішенні від 14.12.1999 року вирішив: «1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України)».
Враховуючи те, що: «рішення Конституційного суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим», – даремно Рабінович витрачає час та ресурси на звернення до КСУ з питання, яке уже вирішене майже двадцять років тому. Народні депутати – це особи, які здійснюють повноваження законодавчого органу державної влади, що відповідно до вище згаданого рішення КСУ від 14.12.1999 року зобов’язує народних депутатів спілкуватися українською мовою як державною на всій території України при здійсненні їхніх повноважень.
Якщо якісь закони чи інші нормативно правові акти, які регламентують застосування державної мови, не чітко виписані, що дає можливість тлумачити цю правову норму не на користь державної мови, звужуючи її сферу використання, то на перешкоді такого тлумачення стоїть конституційний принцип: «Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».
Тому усі маніпуляції Вадима Рабіновича та його однодумців нормативно правовими актами з метою, усупереч рішенню КСУ від 14.12.1999 року, звузити сферу використання державної мови, зокрема у сфері спілкування народних депутатів при здійснені ними повноважень органу державної влади, спрямовані на зміну конституційного ладу України у сфері застосування української мови як державної у неконституційний спосіб, оскільки рішенням КСУ від 14.12.1999 року встановлено: «Положення про українську мову як державну міститься у розділі I «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад».
Мова в геополітичному контексті
Останнім часом мовні скандали із закликами про надання російській мові статусу регіональної на Донбасі виникають не лише серед депутатів Верховної Ради. Керівник Офісу президента України Андрій Богдан заявив в інтерв’ю «РБК-Україна», опублікованому 1 липня, що особисто він виступає за надання російській мові статусу регіональної на Донбасі за умови, що окуповані райони Донецької і Луганської областей залишаються частиною України.
16 липня, у день вступу в законну силу закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», на засіданні Ради безпеки ООН про український мовний закон Росія засудила закон про мову, заявляючи, що «боротьба за національну ідентичність не повинна порушувати права російськомовної меншини». (Рада безпеки ООН не підтримала Росію, натомість США, Британія та Франція розкритикували російську агресію щодо України – ред.)
Усім борцям за права російськомовної меншини в Україні хочеться нагадати: голодомори і репресії, якими радянська влада очищала Україну від українців і масово заселяла іншими етносами, формуючи таким чином російськомовне населення України, статтею 2 Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» кваліфікується як геноцид. Надання російській мові статусу регіональної в Україні створює прецедент узаконення наслідків геноциду, що не запобігає злочину геноциду, а навпаки заохочує до вчинення геноциду як до одного із ефективніших методів реалізації нацистської ідеології, в даному випадку «русского мира», та провокує міжнаціональні війни за принципом національного дарвінізму.
Сергій Мельничук – правозахисник із Луганська, лауреат премії Олекси Гірника, автор книжки «Моя боротьба за мову»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Українська мова і Росія. Імперія застосувала проти українців цілий арсенал засобів
Тарас Марусик: «Спроби загальмувати новий мовний закон України є історично безперспективними»
