(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)
Розгортання на північному заході масштабної війни, відомої як Лівонська, поставила Московію в незручне становище боротьби на два фронти. І щоб розв'язати руки на Балтиці, цар Іван Грозний мав спробувати розрубати вузол протиріч у Причорномор'ї одним ударом – вторгненням безпосередньо у Крим.
Московський план кампанії 1559 року передбачав наступ на Кримське ханство з двох сторін – з Дніпра і Дону. Першим у лютому на службу було відправлено Дмитра Вишневецького – але цього разу на Дон, певно, щоб не створювати додаткових проблем у відносинах із Литвою. Князю слід було «приходити на кримські улуси, поробивши судна, від Азова під Керч». Допомогу йому мав надати отаман Михайло Черкашенін зі своїми донцями. За деякий час на Дон вирушив Ігнат Вешняков «із багатьма людьми», щоб «кримські улуси воювати, які близько Дону і кочують біля моря неподалік Керчі». Крім того, йому було доручено влаштувати на річці укріплення, «для того щоб із того міста близько ходити до Криму воювати». Сили Вешнякова його османські противники оцінювали у 4 тисячі людей. Скільки людей було у Вишневецького – невідомо, але навряд чи набагато менше.
Того ж лютого на Дніпро вже звіданим маршрутом був відправлений окольничий Данило Адашев із 8-тисячним військом боярської кінноти, козаків і стрільців. Він також мав «промишляти кримські улуси». У помічники до нього призначили досвідченого Матвія Ржевського.
Вже у березні Вишневецький на Айдарі, а Черкашенін на Сіверському Донці зіткнулися з невеликими (кілька сотень людей) кримськими загонами та розбили їх, відправивши до Москви полонених. Натхненний перемогою, український князь великими силами напав на турецький Азов. Гарнізон фортеці налічував лише 200 яничарів, але на рейді стояли кілька османських галер із гарматами, і на допомогу обложеним прийшов ногайський мурза Газі-бей Урак – ворог бея Великої Ногайської орди Ісмаїла і, відповідно, Московії. У результаті місто встояло.
Декількома місяцями пізніше Вишневецький морем напав на Керч, але турецька ескадра Алі-реїса відігнала його до Азова. Там князь знову спробував осадити місто, але, переслідуваний галерами, відійшов угору Доном, де заклав острог для зимівлі. Поява османських кораблів не дозволила з'єднатися військам Вишневецького та Вешнякова, тож активні бойові дії на цьому напрямку припинилися.
Адашев досяг значно більших успіхів. Сплавившись на суднах Дніпром, він вийшов до Очакова, на околицях якого з невеликим інтервалом захопив два турецькі кораблі. Потім московська рать зайняла острів Джарилгач, де розжилася стадами верблюдів. А після цього люди Адашева висадилися на Тарханкутському півострові у 15 верстах на південь від Перекопа, де «повоювали і піймали багато улусів, і багатьох людей побили і піймали, і які татари, зібравшись, приходили на них, і тих багатьох з пищалей побили». Крім того, було звільнено з кримського полону багато християн. Місцеве населення охопила паніка: «І тоді в них страх великий від царя і великого князя приходу, і всі тікали в гори, гадаючи, що государ прийшов. І вперед на них страх великий від государя: з моря і з Поля багатьма місцями прихід на Крим, уберегтися їм не можна». Коли Девлет Герай з армією прибув на узбережжя, Адашев морем відступив до Очакова.
Московський рейд на півострів тривав півтора тижні, а зворотний шлях – шість тижнів
Там московський воєвода заявив санджакбею, що посланий воювати з кримським правителем, а не з турецьким, і обміняв раніше захоплених османських бранців на безперешкодний прохід своєї раті вгору Дніпром. Девлет Герай погнався за московитами, але на дніпровських порогах їм вдалося відбитися від кримців. Потім Адашев розбив табір на Монастирському острові, а хан, зневірившись у перемозі, відступив до Криму. Загалом московський рейд на півострів тривав півтора тижні, а зворотний шлях – шість тижнів.
Було остаточно перевірено і дорогу до Криму
У Москві липневі звістки про похід Адашева викликали загальне тріумфування – не лише у Кремлі, а й серед селян. По всьому місту відбувались подячні молебні. Бо, як записав літописець, «насамперед, від початку, як і юрт Кримський постав… російська шабля в нечестивих оселях тих досі кривава не бувала». Вперше в історії не козакам (запорізьким чи донським), а московським регулярним загонам вдалося прорватися на півострів та ще й піти непереможеними. Більше того, було остаточно перевірено і дорогу до Криму. Спуск на суднах Дніпром, а потім висадка на Тарханкуті дозволяли уникнути не тільки просування безводним степом, а й штурму потужної фортеці на Перекопі. Адашеву та його воєводам було відправлено нагороду – золоті монети.
Водночас у Криму почалися внутрішні негаразди. Деякі кримські та ногайські аристократи, незадоволені нездатністю хана захистити свої володіння й прогодувати народ, а також через страх перед московським вторгненням, вимагали у Девлета Герая примиритися із царем. Розгніваний хан «ногайських мурз у Криму побив у себе багатьох, і Юсуфові діти від нього побігли і втекли до батька». Втім, навіть втративши союзників і не отримавши підтримки від османського султана, Девлет не збирався здаватися й розіслав загони по всьому степу. Один із них був у червні розбитий біля Пронська на Рязанщині, а інший – під Коломною, просто в серці московської оборонної лінії. Здавалося, хан знову шукає шляхів масштабного походу на царя.
Московія була не просто готова, вона сама шукала великої війни
Але Московія була не просто готова, вона сама шукала великої війни. Ще 11 березня цар Іван IV із боярами «приговорив... як йому проти свого недруга кримського Девліт-Гірея царя стояти і як йому своїх україн берегти». На берегах Оки та в прикордонних містах було розгорнуто майже всі наявні сили – понад 40 тисяч осіб! Щоб забезпечити собі тили, Іван у травні пішов на укладання шестимісячного перемир'я з Лівонським орденом, а двоє воєвод були відправлені глибоко в Дике Поле «місць розгледіти, де государю цареві та великому князю з полком стояти». Головний «яструб» у Кремлі Андрій Курбський писав про необхідність першого удару: «Ми ж паки про це й паки до царя стукали і радили: або ж сам спромігся піти, або ж військо велике послав у той час на орду». У липні воїни сіли у сідла й почали просування на південь – за Тулу до містечка Дедилов на відомій нам уже річці Шивороні. Там у перший тиждень серпня відбувся великий огляд військ. Чекали лише царського наказу для початку наступу на Крим. Але він так і не надійшов.
Готовності Московії та проблем у Криму було недостатньо для вирішальної сутички – надто далеким був півострів і надто небезпечним шлях до нього. Потрібно було досягти якщо не союзу, то хоча б нейтралітету Литви, і ось із цим і виникли труднощі.
3 березня того ж 1559 року до Москви прибуло литовське посольство – домовлятися про спільну кампанію проти Кримського ханства. Але раніше слід було замінити продовжуване вже два десятиліття перемир'я повноцінним литовсько-московським миром. Заради укладання договору та «спокою християнського і свободи християнам від рук басурманських» Іван IV був готовий відмовитися навіть від дідових ще претензій на Київ та «інші свої вотчини», зафіксувавши статус-кво. Однак литовці були рішуче налаштовані вимагати повернення Смоленська в обмін на «вічний мир», а також невтручання у справи Лівонії. На це у Москві піти не могли.
Глава посольства Василь Тишкевич уголос висловив побоювання, що Іван, щойно здолає Девлета Герая, нападе на Литву, та й дід із батьком царя неодноразово зраджували своїм клятвам тримати мир із литовцями. У відповідь Олексій Адашев, брат воєводи, дорікнув співрозмовникам, мовляв, «щороку король до Криму посилає данину і дари великі, купуючи його на православ'я; а кримці... безвинну кров без правди проливають і в полон викрадають і розсіюють по лицю всієї землі». Іван же, мовляв, на відміну від Сигізмунда II, з юності протистоїть мусульманам. За кілька тижнів на прощальній аудієнції Адашев оголосив послам, що Московія дотримуватиметься перемир'я до строку, «а вперед між нами Бог розсудить правду і неправду». Переговори, звісно, закінчилися нічим.
Більше того, загострилася ситуація на литовсько-московському прикордонні. Московські загони проходили литовськими землями Наддніпрянщини, завдаючи їм збитків, у відповідь «королівські люди» утискали московських купців і жителів порубіжних міст, а козаки крали в ратників коней.
Проте Іван IV до останнього не втрачав надії на нормалізацію відносин. 12 червня 1559 року він відправив у Вільно посланця з грамотами до Сигізмунда II. Перерахувавши свої образи, цар наказав сказати королеві, що його війська «бережуть християнство від татар, і в тому стоянні государя нашого на Дніпрі не одним государя нашого людям оборона, а й королівській землі захист» і «за таку християнську оборону гарно було государя нашого людей шанувати». При цьому Іван дивувався, чому Сигізмунд вважає низовини Дніпра своїм володінням.
Відповіді, наскільки ми можемо судити, цар не дочекався і не останню роль у цьому відіграла кримська дипломатія. Ще у грудні 1558 року на черговий сейм прибув кримський гонець Чабан Єнулевич, який анонсував велике посольство під керівництвом мурзи Акуш Улана в березні наступного року, і воно у визначений термін прибуло до Кракова. Посол оголосив, що торішні напади на Волинь і Поділля були скоєні без відома хана, й запропонував королю антимосковський союз за умови вирішення проблеми з невиплатою поминок. Ймовірно, примиренню посприяло посередництво османської дипломатії. Сигізмунд II відправив до Криму свого посла Михайла Гарабурду, але його схопили на Дніпрі люди Адашева. Зміст королівських листів до хана мав переконати царя в безперспективності переговорів із Литвою. А розпочинати похід, не будучи впевненим у надійності єдиної операційної лінії по Дніпру, було небезпечно.
Генеральний наступ на Крим не відбувся
Останню крапку в справі поставив кримський хан – дізнавшись про вихід у Дике Полі головних московських сил, він підпалив степ. Тепер і шлях сушею було перекрито, тож 23 серпня Іван IV наказав «всіх бояр і воєвод» з-під Дедилова відпустити. Генеральний наступ на Крим не відбувся. Раті Адашева та Вешнякова так і не стали авангардом головних сил, а самі воєводи ще раніше були відкликані.
Втім, скасування великої війни не означало припинення війни малої. Заслон на Оці все одно залишився, і не дарма – у листопаді під Тулою зненацька з’явився ногайський мурза Дівей із кількома мурзами шириною і 3 тисячами вершників. Він був зупинений, але не розбитий і швидко відійшов назад. Втім, Девлету Гераю було не до походу на Москву – у нього були неприємності й ближче до дому.
Скасування великої війни не означало припинення війни малої
Так, ще наприкінці літа черкеси одного з союзних Івану IV племен напали на Тамань, і хоча були розгромлені, це стало останнім успіхом хана. Восени ногайський бей Ісмаїл нарешті зволив почати війну з Кримом, яку обіцяв цареві вже кілька років. Усередині орди зростала напруга через минулорічний падіж худоби й розбрат у правлячому сімействі, а бойові дії дозволяли наситити підданих і зміцнити владу бея. З вересня до грудня тривали ногайські набіги на Причорномор'я, один із них, під проводом сина Ісмаїла Тінбая, був особливо успішний. Ногайці захопили 40 тисяч коней, а коли за ними погнався калга Мехмед, завдали йому поразки в бою. До ногайців прибивалися охочі донські козаки та астраханські татари, у пошуках здобичі вони переправлялися за Дніпро і доходили до Очакова й навіть Ак-Кермана (Білгорода), а «з Перекопу на них вилазки не було: сиділи від них усі кримці в облозі всю зиму».
Паралельно не гаяли часу дніпровські козаки. Отаман Гаврило Слепецький, що залишився після відходу Адашева на порогах, влітку та восени із товаришами нападав на кримські та ногайські улуси в Північній Таврії та захопив чимало «дружин із дітьми». На їхній бік перейшов ногайський мурза Тягриберди з братом і родом, з якими козаки продовжили набіги, вийшовши переможцями з битви з кримцями. Мурза у грудні вирушив до Москви на службу Івану IV, розповівши про великий голод у Криму. Розчарувавшись у хані, багато кримських і ногайських родин взимку відкочували на правий берег Дніпра у литовські володіння, а деякі повернулися під владу Ісмаїла.
Але чи хотіла Московія миру?
І хоча восени 1559 року Сигізмунд II відправив до Криму посла Скуміна Тишкевича з пропозицією союзу та поминками за поточний і навіть наступний рік, становище хана залишалося критичним. Тож у січні нового, 1560 року, до Москви прибув служилий татарин Тавкей Ятемієв із грамотою від Девлета Герая з пропозицією обмінятися послами і «щоб із царем і великим князем помиритися».
Але чи хотіла Московія миру?
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
