РИМ – Зберегти українську мову та свою ідентичність за кордоном й ухвалити закон про подвійне громадянство – такі базові речі сприятимуть поверненню біженців та решти мігрантів в Україну, вважає президент Світового конгресу українців Павло Ґрод.
Світовий конгрес українців як неприбуткова міжнародна організація існує з 1967 року і була заснована у Нью-Йорку. На сьогодні СКУ об’єднує понад 200 громадських організацій у 65 державах світу. До його складу не входять асоціації з України. Частиною СКУ є також Європейський конгрес українців, котрий координує діяльність українських організацій у 20 державах Європи.
Перебуваючи з нещодавнім візитом у Римі, Павло Ґрод розповів Радіо Свобода (проєкту «Ти як?») про свої міркування щодо того:
- як біженцям від війни не асимілюватися у країнах тимчасового притулку,
- як сприяти поверненню людей на Батьківщину,
- чому Україна повинна швидше ухвалити закон про подвійне громадянство,
- яким чином залучати біженців до політичної активності за кордоном,
- чому СКУ не прагне мати урядової структури з питань діаспори.
– Як ви називаєте хвилю біженців від війни, котрі знайшли тимчасовий прихисток за кордоном: це політичні чи вимушені переселенці, п’ята хвиля еміграції? Які особливі риси цієї громади можна окреслити після майже півтора року повномасштабної воєнної агресії Росії?
– Питання класифікації я залишаю соціологам, хай вони працюють. Для мене головне, що ми всі – українці, незалежно, якою хвилею прибули за кордон. Багатьох із них, так званої пʼятої хвилі тимчасових переселенців, я знаю з України. Це колишні депутати, громадські активісти, з якими ми працюємо в Україні багато років. Вони прибули за кордон, щоб захистити дітей від російської агресії. Чимало повертаються і залучаються в українське громадське життя.
Це різні люди, але залежно, хто вони і звідки. Бо є люди відкриті до світу, багато їздили раніше за кордон, вони прибувають до наших громад в Канаді чи Великобританії і почуваються як вдома, одразу залучаються в українське життя. Але є такі, що нічого не знають про світ, вперше виїхали з України і почуваються загубленими. Це є для нас найбільший виклик. Як їх ангажувати? Ми над тим працюємо, це нелегко. Відверто кажучи, першочергове наше завдання було допомогти їм знайти житло, облаштуватися на новому місці. Наші громади активно діють у цьому напрямку: оформити дітей до шкіл, зробити документи і вирішити різні побутові моменти.
Багато хто не повернеться, і нам дуже важливо творити з ними український світ
Тепер після півтора року ми кажемо, що ця війна може завершитися скоро, може тривати ще шість місяців чи шість років. Багато хто не повернеться, і нам дуже важливо творити з ними український світ, щоб вони залишалися українцями. Не лише вони, а й мої діти, ваші діти, народжені за кордоном. І важливо, щоб мої внуки і правнуки були свідомими патріотами України. Для цього слід розвивати інституції у діаспорі і триматися разом. Без цього українці будуть швидко асимілюватися з населенням країни перебування.
Ми 130 років п’ять-шість поколінь живемо в Канаді, асиміляція йде, але значно повільніше, бо є ці структури: «від колиски до могили» людей супроводжує українська громада. Родиться в українській сімʼї, хреститься в українській церкві, ходить до українського садочка, до школи, до молодіжної організації паралельно з навчанням у школі країни перебування.
– Тепер це неабияке навантаження для неповнолітніх біженців, багато з яких паралельно продовжують дистанційно навчатися в українських школах?
– Ні, це просто цікавіше життя. Можна долучатися лише до позашкільних програм, мистецьких гуртків, ці танці чи інші творчі гуртки можуть бути українськими. Чому не можна належати до українського футбольного клубу чи співочого хору? Серед наших емігрантів є фахові люди, які цілком можуть з цим впоратися. Це не питання, чи ми це зробимо. Це питання, що ми повинні робити. Якщо ні, то третина українців у світі просто зникне. Нас є 65 мільйонів, українців на Землі. За довоєнними оцінками, 45 мільйонів – в Україні і 20 мільйонів живуть за її межами. Оновлені цифри важко надати, бо, повторюю, багато біженців повернулося до України.
– Стосовно біженців часто виділяють два аспекти: як людей повернути на Батьківщину і чи спроможні ті, хто залишається, формувати дієве українське лобі в країнах прихистку, щоб впливати на політичні рішення місцевих урядів. Спочатку: чи маєте конкретні ідеї щодо повернення людей? Зокрема, лунають пропозиції створення спеціального комітету чи й міністерства.
– Нам бюрократії не треба, не треба урядових комітетів, щоб розглядати це питання. Ми маємо працювати як активні громадські діячі. Так, як працюють активісти й волонтери по світу, ми маємо організувати українське життя.
Найкращий спосіб гарантувати повернення українців – це зберегти їхню українську ідентичність
Найкращий спосіб гарантувати повернення українців – це зберегти їхню українську ідентичність. Якщо немає можливості, щоб дитина ходила до українського садочка чи школи, то вона загубить свою мову, вона не повернеться додому. Ці заклади потрібні як запобіжники, щоб люди почувалися українцями і їм було вигідно повернутися на Батьківщину. Коли діти гублять свою мову, їм буде складніше повернутися до України. Треба, щоб діти зберігали мову через мережу освітніх закладів, і саме це важливо для повернення. Можна створити якусь цікаву концепцію, але відверто скажу, дивлячись на ключові принципи: якщо дитина не знає української мови, то скаже «я не хочу туди, бо я їх не розумію».
– А ви виключаєте зворотній варіант: людина в юнацькому віці побувала в Україні, зацікавилася і самотужки вивчає мову та потім відстоює інтереси української справи в країні перебування, може, не володіючи досконало українською?
– Це винятки. Більшість, коли не знає мови, то губить інтерес до країни і не прагне повертатися. Якщо ми говоримо про повернення, то збереження української мови за кордоном є обовʼязковим. Це першочерговий принцип.
Друга річ, яка сприятиме поверненню, – це суттєво удосконалене законодавство про подвійне громадянство. Ми почали працювати з президентом Володимиром Зеленським щодо створення комплексу відповідних законів. Для нас важливо, щоб це не створило різницю між тими, хто народився в Україні чи за кордоном. До великого вторгнення ми завершили цю роботу, але щойно зʼявиться можливість – мусимо доопрацювати.
Друга річ, яка сприятиме поверненню, – це суттєво удосконалене законодавство про подвійне громадянство
Нині багато мігрантів мають подвійні громадянства, але є велика невизначеність, чи це законно, з точки зору України. Це слід виправити, щоб людина почувалася спокійно і впевнено. Я, наприклад, народжений в Канаді, хочу мати українське громадянство, але не хочу втрачати канадського з різних причин. Я погоджуюся, що для отримання українського громадянства слід витримати іспит про історію, можна складати присягу, але ці умови слід створити. Наприклад, люди, які виїхали 20 років тому, мають громадянства інших країн і вони не хочуть його зрікатися. Тож якщо ми хочемо, щоб мігранти і їхні діти поверталися, треба створити такі базові сприятливі умови. Очевидно в новому законі мають бути прописані запобіжники щодо Росії.
– За вашими спостереженнями, наскільки біженці активні у політичному житті, чи бачать свою місію, зокрема, у просуванні української справи за кордоном? Чи варто більше покладатися у цьому на представників давньої еміграції, адже вони часто уже мають контакти з місцевою владою чи медіа?
– Людина може активно діяти у політичній сфері, незалежно від того, коли вона виїхала з України. Бо є дуже здібні політики, які в Україні знають медіа, як юридично налагоджувати звʼязки, то ці люди можуть встановлювати контакти і на новому місці, де вони опинилися. Я не люблю вислову «давня» і «нова» діаспора. Бо «давня» – це котра? Ті, які приїхали пʼять поколінь тому? Ті, хто народився за кордоном? Чи ті, хто приїхав 20 років тому? Ми всі є українською громадою. Так, нові хвилі еміграції творять нові організації, які відповідають їхнім інтересам. Та головне – щоб ми всі обʼєднувалися і наші структури входили у провідні структури, які представляють українську громаду. Важливо, щоб наші громадські організації були відкриті до цього.
У Конгресі українців Канади провідні ролі займали люди, які недавно приїхали з України. Ми використовували нагоду, щоб з ними попрацювати, вони перебирають досвід, контакти і вони далі ведуть справу. Так люди поступово будуть ангажовані в українське життя. Це важливо – не думати про давню чи нову хвилю, бо звʼязки з урядами встановлюємо разом, працюємо разом і тоді будемо більш ефективними у досягненні мети.
Я зі своїми контактами можу потрапити у кабінет міністра і привести людину, яка пережила жахіття в Бучі й розказує про це з прямих уст. І ця людина є частиною нашої громади. Ми з ними працюємо, і вони колись будуть громадянами Канади. Не забувайте, що для впливу на місцеву політику важливо мати і громадянство країни перебування. Політики зважають на тих, хто їх обирає. Та це необовʼязково, є, звісно, можливості долучатися до політичних процесів і не бути громадянами країн. Для набуття членства у партії необовʼязково мати громадянство тієї країни.
– Чи змінилося ставлення української влади до закордонних українців за час великої війни, адже до 2022 року політики мало переймалися проблемами діаспорян та трудових мігрантів?
– По-перше, президент і всі представники влади мусять займатися нині головним – це військова, економічна й гуманітарна допомога країні. І вони правильно зосереджують увагу на цих напрямках. Але йде дуже тісна наша співпраця з міністерствами оборони, закордонних справ, з Офісом президента. Я на постійному контакті з віцепремʼєр-міністеркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольгою Стефанішиною, з главою уряду Денисом Шмигалем.
Ми обговорюємо спільні пріоритети. Ми тісно співпрацюємо з проводом ЗСУ. Через фонди, зібрані нашими громадами у світі, надаємо допомогу. Також говоримо про освітні і культурні виклики, зокрема, щоб продовжувати домагатися визнання у світі геноцидом Голодомор 1932-1333 років.
Ми не хочемо, щоб було якесь міністерство, щоб нами управляли
Є море можливостей. Для нас важливо бути незалежними. Ми не хочемо, щоб було якесь міністерство, щоб нами управляли. Ми працюємо як партнери із неурядовими та урядовими структурами в Україні. Якщо будемо чекати, що хтось нас організує, ми позбудемося нашої незалежності. А наша сила як закордонної численної спільноти – в єдності і незалежності. Світовий конгрес українців обʼєднує 65 країн світу, і ніхто нам не дає бюджет чи вказує напрямки роботи. Усі 65 країн вибирають провід, радяться і напрацьовують напрямки роботи. Нас фінансує громада, ми не чекаємо, щоб хтось десь нам купив культурний центр. Ми заробляємо гроші і можемо пожертвувати частину на громаду, це не мільйони, але хто що може.
– Так діє у США чи в Канаді, але у європейських країнах ситуація трохи інша: часто асоціації нарікають на брак саме фінансування проєктів чи подій?
– Але треба міняти менталітет. Маємо вчитися, щоб кожний з нас щотижня був готовий дати по 10 євро до наших організацій, щоб їх утримувати. Якщо кожен дасть свою частину, тоді ми залежні від нашої громади, і так будується сильна спільнота. В іншому випадку громади губляться і стають залежними від уряду чи інших структур.
