«Більшість успішних українських операцій відбуваються в інформаційній тиші»
«Безстрашні люди, ризикуючи життям, а іноді ціною свого життя там просувалися вперед»
«Треба було взяти спочатку Роботине, далі прорватися на Токмак. Такі були задачі».
Це був один із найскладніших напрямків українського фронту, згадує український контрнаступ журналіст, письменник і нині речник Міністерства оборони України Дмитро Лазуткін, який у червні 2023 року долучився до 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Тоді ж перед бригадою поставили непросте завдання – проривати російську оборону у Запорізькій області у напрямку міста Токмак. Російські військові облаштували там декілька ліній оборони та встановили на шляху контрнаступу українських сил безліч мінних полів. Також бійцям ЗСУ заважала бойова авіація армії РФ.
В інтервʼю для проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» Дмитро Лазуткін розповів детальніше про те:
- Що відбувалось у 2023 році на Запорізькому напрямку?
- Що заважало досягнути більших успіхів ЗСУ влітку минулого року на полі бою?
- Про які епізоди російсько-української війни вже можна прочитати у книжках?
Дмитро Лазуткін , до того як долучився до ЗСУ і потрапив на Запорізький напрямок був журналістом та письменником.
– Що є схожим, а у чому різниця між роботою воєнкорів і медійною роботою безпосередньо у лавах ЗСУ?
Лазуткін:
– Задачі, які були у мене в бригаді, вони також пов'язані з діяльністю, яка дотична до медіа, тому що я возив багато журналістів на позиції до різних підрозділів. Таким чином знайомився і з бригадою, і з її діяльністю, і з бойовою роботою. Тому що у 47-ої бригади були «Бредлі». Всі американські журналісти хотіли приїхати і познімати «Бредлі», як вони їздять, записати інтерв'ю з мехводами, побачити бажано якусь бойову роботу, щоб мати відео з дронів або так, щоб побувати всередині. Для того, щоб перед своїми платниками податків відзвітувати і показати, що воно працює. Я таким чином доволі швидко знайомився з бригадою, з людьми, які там працюють.
Але відрізняється це, дійсно, від журналістської роботи доволі суттєво. Не лише на Київщині, на Чернігівщині, на Харківщині.
Лазуткін зізнається, що в нього було внутрішнє бажання долучитися саме до війська. А тоді якраз йшла велика кампанія «Гвардії наступу».
– І 47-ма бригада також ще добирали людей. Валерій Маркус тоді проводив відбір, співбесіди. Я також пройшов співбесіду і за деякий час мене інтегрували в 47-му бригаду.
«Побачив справжню мужність»
Прорив через укріплення окупантів у районі Токмака дозволив би далі рухатися до Мелітополя – стратегічного міста біля Азовського моря. Звільнення Мелітополя перерізало б сухопутні шляхи постачання до Криму.
У деяких операціях бійці бригади були змушені діяти без підтримки бронетехніки та долати мінні поля лише користуючись навичками своїх саперів. Лазуткін каже, що служба в бригаді була цікавим та унікальним досвідом для нього, як для журналіста та письменника.
Лазуткін:
Це люди, можна сказати, сталеві, залізні, але живі люди, які просто свідомо йшли на ризик
– Я побачив героїчну роботу бригади, я побачив людей, які дійсно виконують просто щось таке неймовірне.
Я до війни працював спортивним коментатором, журналістом, багато їздив по світу, знімав спортивні змагання. І от я тоді зрозумів, що справжні герої, що справжня мужність, справжня сила – це ось тут. Коли «Бредлі» приїжджає після нічного штурму, водії навіть не встигають виспатися, тому що на адреналіні, на емоціях, курять одна за одною цигарку, а потім зранку їдуть забирати поранених.
Вже сонце світить, і десь приходить повідомлення, що треба поїхати біля якоїсь посадки забирати наших військових і привезти назад. Він виїжджає, по ньому летить все, що може летіти. Це просто щось фантастичне.
Це люди, можна сказати, сталеві, залізні, але живі люди, які просто свідомо йшли на ризик, і це дійсно вражаюче. В ній дійсно є і дух побратимства, і дійсно є от така справжня мужність.
Речник зізнається, що служба у 47-ій бригаді та ті події дуже вплинули на нього.
– Ясна річ, що коли знайомишся з якимись людьми, починаєш товаришувати, а потім хтось з них зазнає поранення або когось з них втрачаємо, то це вже на емоційному рівні новий досвід...Дуже інтенсивний, болючий... Я думаю, що для нас, для всієї країни, це новий досвід.
«Роботине – деокупація»
Основні задачі, які на той час ставили військовим на Запорізькому напрямку – взяти спочатку Роботине, далі прорватися на Токмак, розповідає Лазуткін.
– Роботине стало українським. Там синьо-жовтий прапор підіймався. Кілька підрозділів над цим працювало. У ворога там була серйозна ешелонована оборона. Там були мінні поля, дуже серйозні, пристріляно було все.
47-ма бригада, батальйон «Скала», ще кілька підрозділів спецпризначенців, дійсно, там просто врубалися і забирали метри, кілометри української землі. Ясна річ, що всі мріяли прорватися до Азовського моря, що зараз буде важко, а далі буде все трохи легше і вдасться якомога далі пройти.
Ну, знову ж таки, об'єктивно це було виконати практично неможливо аж так. Мрії не завжди збігаються з реальністю. І те, що у ворога була потужна оборона, і те, що мінні поля, і те, які там у них були позиції, наскільки вони були серйозними, це, ясна річ, заважало.
За словами Лазуткіна, бригада була забезпечена сучасною зброєю, яка і життя військовослужбовців зберігає і знищує провідну російську техніку. Але переваги у повітрі у Збройних сил на той час не було, що дуже сповільнювало просування.
– Ясна річ, що потужна підтримка з неба вирішує дуже багато питань і дуже сильно допомагає.
– Чи варто було медійно піарити контрнаступ на Запорізькому напрямку? На це питання Лазуткін відповідає так:
Більшість успішних українських операцій відбуваються в інформаційній тиші
– Важко сказати однозначно, але ми бачимо, що більшість успішних українських операцій відбуваються в інформаційній тиші і ми дізнаємося вже про їхні результати. Як це було на Харківщині, як був, наприклад, прорив на Курщині, ми дізнаємося вже про них постфактум, коли цей прорив здійснити вдалося.
– Мистецтво війни – воно таке, що треба вводити ворога в оману. А ми, по суті, виконували якусь іншу місію. І мені здається, що, знову ж, треба знати загальний план операції для того, щоб розуміти, що вдалося, що не вдалося. Те, що 47 ОМБр «Магура» виконувала героїчно, мужньо, відчайдушно, – це однозначно, поза всяким сумнівом. Тобто це безстрашні люди, які, ризикуючи життям, а іноді ціною свого життя там просувалися вперед.
Евакуація поранених на мотоциклі
Певний час військовому довелося перебувати в Оріхові, який наближений до лінії боїв. Він розповів, що там відбувалося і як туди привозили поранених.
Лазуткін:
– В Оріхові якийсь час навіть жив там у підвалі разом з іншими військовослужбовцями. Новоданилівка, Мала Токмачка, ці всі селища, які там знаходяться, я там бував. Батальйон «Скала» там стояв, який також був відряджений до нашої бригади – це дуже сміливі, відчайдушні хлопці, приємно було познайомитися.
Дуже добре у них організована була робота і стосовно плану операції. Такі були креативні дуже рішення.
Наприклад, я пригадую, на мотоциклі вони вивозили поранених з під Роботиного. Лікар військовий тренувався на мотоциклі їздити, вивозити людей, бо це дорогоцінний час. Непросто було це зробити, там вузенька була стежечка.
Прифронтові території це завжди щільні обстріли, ворожа агентура та небезпека, наголошує речник Міноборони.
Лазуткін:
– Залежить від того, наскільки вони віддалені. І «Орлани» їхні (окупантів) залітають – вони і з неба спостерігають, плюс ще, вочевидь, є інтегрована агентура. Це було і на Донбасі, і на Мелітопольському напрямку також. Місцевих багато залишалося, розібратися, хто є хто, не завжди є можливість. Це реалії війни, всюди так.
«Не відбирати надію на звільнення»
На момент звільнення Роботиного в селі було лише кілька людей, згадує Лазуткін, але всі вони були дуже раді деокупації та ЗСУ.
Лазуткін:
– Були дуже сильні емоції, коли сталося це звільнення. Ясна річ, ті люди, які сиділи в Києві і спостерігали, часто мені дзвонили і запитували: «Ну що ви там? Коли вже до Криму дійдете?».
А Роботине дійсно далося великою ціною. Це хоч і маленьке місто, але це була якась проміжна перемога.
Військовий зауважив, що кожна українська територія – маленька чи велика – і її звільнення, має надважливе значення. Це українська земля і там є громадяни України.
Лазуткін:
Не можна в них забирати надію, що вони будуть звільненими
– Всі українці, які зараз перебувають на окупованих територіях, – це важливо. У будь-якому випадку, ми маємо розуміти, що не можна в них забирати надію. Надію на те, що вони будуть звільненими, що вони знову стануть частиною України.
На жаль, каже Лазуткін, щільна оборона російської армії на Запорізькому напрямку не дозволила українським військовим рухатися далі.
– Там дійсно була фортифікація дуже серйозна, там цілі підземні міста були, там можна було жити, існувати практично нескінченно довго. І знову ж таки, тут можемо говорити про героїзм наших військових, які зламували оборону, які завойовували ці позиції.
– Якщо говорити про відчуття і про те, що доводилося чути, багато хто очікував, що, наприклад, ми відтягуємо на себе частину ворожих сил, а десь буде прорив з іншого напрямку. Говорили про те, що має ще прийти підкріплення і тоді вже буде розвинутий цей успіх.
Тут багато було розмов на рівні від військовослужбовців, сержантського складу, солдатів.
Всі, знаходячись в середині подій, ясно річ, теж думають, розмірковують, слухають, читають, що пишуть, в тому числі в Z-каналах (проросійських). І люди живуть в такій от своєрідній атмосфері інформаційній. Водночас, слід зазначити, що бригада була вмотивована, дуже вмотивована, добре підготовлена. Дуже класні люди. І зараз залишається багато з них у строю.
Літо і осінь 2023 року пройшли під знаком українського контрнаступу. Він, як аналізує з експертами Донбас.Реалії, із низки причин виявився невдалим. Серед причин і те, що Україна не отримала від партнерів того, що було необхідно для ведення наступальних дій: літаки, танки, снаряди. Чимало боєздатних підрозділів зазнали важких втрат, зокрема, і в боях за Роботине Запорізької області та Кринки на Херсонщині. Були великі втрати і в бронетехніці.
«Не романтизую війну»
Потрапивши в зону бойових дій, було не до творчості, – каже журналіст. Тим не менше, певні тексти і на Запорізькому, і на Авдіївському напрямках зʼявлялися.
Лазуткін:
– Кожного разу, коли виїжджаєш із зони бойових дій, у більш-менш прифронтове безпечне місце, адреналін тебе трохи попускає. Він ще там десь кипить, але якийсь емоційний струс відчувається, і відповідно, це, напевно, теж стає приводом для натхнення, особливо, коли, трапляються якісь історії.
– Переважно, у мене доволі важкі, доволі жорсткі тексти були написані в цей час. Інакших, напевно, бути не може, тому що романтизувати війну я не хотів. Писати якісь кон'юнктурні речі не бачу сенсу, тому що я не для того врешті-решт вступив в лави ЗСУ, щоб говорити не те, що відчуваю, а те, що, можливо, хтось хоче почути, чи хтось стереотипно мислить, що отак це має звучати. Війна – не дуже красива штука.
«Стикаєшся зі смертю і страхом»
9 березня 2024 року Дмитро Лазуткін отримав за свою поетичну збірку «Закладка» Національну премію імені Тараса Шевченка. До того Лазуткін став лауреатом літературної премії видавництва «Смолоскип», а Український ПЕН неодноразово вносив його збірки до переліку найкращих книжок. Журналіст каже, що у творчому плані на війні надихають тільки реальні історії.
Лазуткін:
– У мене, наприклад, скоро має вийти оповідання про одного з бійців «Азову», який залишався в Маріуполі тривалий час. Десь більш ніж пів року був на окупованій території, а потім вдалося йому потрапити на нашу територію. В полоні був? Чи переховувався? Грав ролі місцевого, маскувався, там ціла пригодницька історія.
Потрапляючи в армію, ти входиш в периметр невідомого
Тільки реальні історії і надихають, тому що ти стикаєшся з такими речами, з якими жоден журналіст, жоден письменник у світі не стикається, якщо не був у зоні бойових дій і цього не бачив. Ти стикаєшся зі смертю, страхом, з власним страхом працюєш.
Потрапляючи в армію, ти входиш в периметр невідомого, багато дуже нових людей, нових обставин, несподіванок. Для мене як людини творчої, яка до того книжок 7-8 випустила, це була і фіксація того, що я бачу, і свого роду рефлексія, і якісь почуття, які проходили там просто крізь мене і залишалися.
У своїй творчості воєнного часу Лазуткін торкається того, як ці події впливають на буденне життя військових не тільки на полі бою.
Лазуткін:
– Був текст написаний про те, як розпадаються стосунки під час війни, коли це довга розлука. У людей залишаються кохані, наречені, дружини, як ці почуття змінюються, як змінюється світосприйняття, як розриваються шлюби, як життя ламається. Це теж актуально.
І чим довше триває війна, тим таких випадків більше стає. На Запорізькому напрямку, в одному з підрозділів була можливість – несерйозно, ненауково можливо підійшов, – але проводив опитування, побачив, що тоді вже понад 40% пар розпалося. На той момент це було літо 2023 року. Тобто зараз цей відсоток напевно значно збільшився.
Нещодавно вийшла у світ чергова книга Лазуткіна «Будемо жити вічно», в якій всі тексти неримовані. Це історії про війну і про людей та про те, якою є жахлива війна, розв'язана РФ в Україні, зазначив автор.
Що потрібно Україні для перемоги?
Речник Міноборони наголошує, що важливо комунікувати незручні речі про війну. На його думку, у населення не має бути ілюзій у цей час, оскільки рано чи пізно ілюзії не підкріплені чимось матеріальним, руйнуються.
Лазуткін:
– І оце руйнування ілюзій, особливо коли ця ілюзія масова, якщо вона в інформаційному полі панує, потім дуже болісно розбивається об реальність. І ми бачимо навіть ті мобілізаційні процеси, які відбиваються у нас в країні. Вони проходили аж ніяк не ідеально. І досі проходять не ідеально.
Коли ілюзії розбиваються, то дуже боляче
Багато хто звик жити думкою, що хлопці, молодці, герої, наші сонечки, вони там все зроблять. А насправді щоб перемагати у війні з таким ворогом, ми маємо передусім створити систему, в якій хтось воює, хтось в цей час відпочиває, хтось готується.
І ці люди мають одне одного змінювати, щоб у нас був такий безперервний цикл, коли не буде надто великого виснаження тих, хто воює. Коли вони будуть знати, що прийшов час відпочити, або знову ж таки десь прокачати, вдосконалити свої скіли, щоб така можливість була, щоб було ким їх замінити.
Якщо у нас буде такий цикл повноцінний, то я думаю, що і у окупантів, і у агресорів буде менше натхнення для того, щоб здійснювати якісь дії, направлені на знищення нашої державності. Тобто це, мені здається, наші реалії на кілька років, якщо не на кілька десятиліть наперед.
Для перемоги України потрібна максимальна залученість всього українського народу
Принаймні, ми маємо бути до цього готовими. Це не означає, що Україна буде весь час у стані війни. Але наше суспільство має бути підготовленим до будь-якого розвитку подій, щоб ніхто сюди більше не хотів ніколи лізти.
Для перемоги України потрібна максимальна залученість всього українського народу, вважає речник Міноборони.
– І зосередженість на головному – на досягненні перемоги. Тому що, якщо у нас не буде перемоги, у нас не буде нічого. Не буде стабільного миру, не буде сталого розвитку, не буде повноцінного майбутнього. Ми не будемо ніколи щасливими, якщо ми програємо.
Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого 2022 року. У Росії заперечували, що ведуть проти України загарбницьку війну й назвали це «спеціальною операцією».
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році Київ пообіцяв відновити контроль над своєю територією.
Президент РФ Володимир Путін раніше говорив, що Росія готова до переговорів тільки в тому випадку, якщо Україна поступиться їй територією, про анексію яких раніше заявила Москва. Частина з них, як і раніше, перебувають під контролем влади України.
Форум