Українські легкоатлети вибороли 6 нагород на ІІІ Європейських іграх: 3 золоті, 1 срібну та 2 бронзові. У командному заліку в легкій атлетиці «синьо-жовті» замкнули п'ятірку найсильніших.
Серед чемпіонок Європейських ігор – легкоатлетка Ярослава Магучіх. Щоправда, про свою нагороду українка дізналася вже після того, як поїхала зі змагань. Про рідне Дніпро, яке часто обстрілюють, про підтримку від українських військових та мотивацію здобувати перемоги для України Ярослава Магучіх розповіла спеціально для Радіо Свобода.
– Ярославо, чи все вдалося на Європейських іграх, як планували?
– Я хотіла стрибнути ще вище – подолати планку 2.02 м. Але добре, що взяла з третьої спроби 1,97 м, і є такий результат.
– Чому не вдалося подолати позначку – понад два метри? Це психологічний момент?
– Іноді психологічний, іноді технічний. Є ще купа чинників. На Європейських іграх я зробила помилки ще в розминці – на розбігу. Коли там не взяла одразу 1.85 м, стояла розгублена: «Хм. Як так? Зібралися». Далі – налаштувала себе.
Ти наче знаєш, що вже стрибала на таку позначку і можеш це спокійно повторити – як це показали мої минулі три старти, де я стабільно стрибала з першої спроби два метри. Але буває, що ти всі спроби використаєш, але так і не подолаєш два метри. Це спорт.
– А як на вас впливає те, що українські вболівальники постійно очікують тільки перемог?
– Намагаюся про це не думати.
Мене так виховала тренерка, що я виходжу на старт і думаю лише про стрибки, змагаюся сама з собою, повинна перевершити себе і показати той максимум, на який ми працювали.
– На Європейських іграх був незвичайний формат змагань. Україна виступала у другому дивізіоні, а потім чекала ще кілька днів, щоб дізнатися результат першого дивізіону. І тільки після цього стало відомо, а хто ж переміг. Як вам взагалі такий режим очікування?
– Коли змагалася, то про медаль не думала. Я розуміла, що мені треба стрибати й показувати свій максимум. Насправді на Європейських іграх ми не так боролися за нагороди, як за вихід до першого дивізіону.
Минулий командний чемпіонат Європи ми пропустили через те, що дехто з наших спортсменів захворів ковідом, тож нас понизили в дивізіоні.
Зараз нам було принципово повернутися до лідерів. І ми це зробили. Але, звичайно, що вже на виступах першого дивізіону цікаво було: будуть вони краще стрибати, ніж я, буде в мене медаль – чи ні.
– Ви самі з Дніпра. Ваше місто неодноразово обстрілювала російська армія. Як вдається налаштовуватися на змагання в такій ситуації?
Налаштовуюсь – я можу і маю це зробити для своєї країни. Я буду вигравати, підіймати наш прапор, буде лунати гімн
– Перший рік повномасштабного вторгнення було дуже складно. Це нове відчуття було.
Усе відбувається швидко, а ти не можеш нічого зробити, найгірше – близькі далеко. Зараз навчилася перемикатися наскільки це можливо, хоча б на виступах. Налаштовуюсь: я можу і маю це зробити для своєї країни. Я буду вигравати, підіймати наш прапор, буде лунати гімн.
Мене завжди мотивують наші військові. Вони щодня захищають нашу країну. Ми не маємо права здаватися й опускати руки. Приємно, коли вони пишуть в соцмережах, вітають з перемогою, дякують, що продовжую представляти Україну. Це надихає.
– Чого «дніпровського» зараз не вистачає найбільше?
– Крім батьків та друзів? (сміється – ред.). З'ясувалося, що я – прихильниця великих міст. В Дніпрі дуже багато кав'ярень, парків, б'юті-сфера потужна. Цього часто не вистачає в маленьких містах, де у нас зараз збори. А ще у нас неймовірна набережна, якою можна просто гуляти і навіть не помічати, як ти набираєшся сил, морально відновлюєшся. Там дуже красиво.
– У соціальних мережах часто натикаєтеся на хейт за свою позицію?
– Спочатку повномасштабного вторгнення дуже багато хейту було від російських та білоруських спортсменів і їхніх прихильників.
Я намагалася пояснити, що їх країна пускає ракети по нашому мирному населенню. Але так і не змогла донести цю інформацію, тоді припинила будь-який контакт. Розумію тепер, що у них стільки років працювала пропаганда, що вони вірять тільки їй і цього не змінити.
– А закордоні колеги цікавляться ситуацією в Україні?
– Мій перший старт після початку повномасштабного вторгнення був на чемпіонаті світу в сербському Белграді. Там чимало спортсменів підходили, запитували, що у нас відбувається, як допомогти. Постійні конференції й спілкування зі ЗМІ – це було важливо, постійно говорити про Україну і війну, яку веде проти нас Росія.
Зараз, мені здається, в колі легкоатлетів всі все розуміють, і це приємно
Мене засмучував той факт, що ще пів року тому, вже коли почалося повномасштабне вторгнення, все одно потрібно було пояснювати європейцям, що відбувається. Ти розповідаєш, як Росія ракетами б’є по будинках, що гине мирне населення, а дехто з європейців дивуються: «У вас все настільки серйозно?». І я дивувалася у відповідь, бо «Так! Серйозно». А як може бути інакше? Враження було, наче вони взагалі новин не дивилися.
Зараз, мені здається, в колі легкоатлетів всі все розуміють, і це приємно.
– А чия підтримка з іноземних колег найбільше вразила?
– З самого початку багато, хто підтримував. Під час самих виступів вони це проявляли тим, що одягали синьо-жовті стрічки або робили манікюр з прапором України. Італійський стрибун Джанмарко Тамбері виступав з написом «Protsenko, Bondarenko» (прізвища українських стрибунів у висоту, Андрій Проценко понад 40 днів знаходився в окупації в рідному Херсоні – ред.)
– Ви й самі постійно робите макіяж в синьо-жовтій гамі…
Ці стрілки – моя ще одна можливість показати, що я з України й ми продовжуємо боротися
– Я такі собі стрілки придумала, коли почала виступати на комерційних стартах. Там виступають в спонсорській формі, а не в національній. Тож я хотіла себе якось ідентифікувати, щоб люди бачили мене і розуміли навіть без оголошення – це Україна. Так почала робити синьо-жовті стрілки.
Ті, хто мене бачили, коли йшла по стадіону казали: «О! Ви з України!», а зараз часто кричать слова підтримки. Ці стрілки – моя ще одна можливість показати, що я з України й ми продовжуємо боротися.
– Що ви усвідомили для себе за час повномасштабного вторгнення?
– Виявилося, що мені дуже складно бути далеко від дому. До повномасштабного вторгнення у нас були довготривалі тренувальні збори – ми могли бути на виїзді по кілька місяців, але завжди був квиток додому, а коли його немає, то дуже важко через це.
Я поїхала з Дніпра, 10 місяців не була вдома і я була так виснажена емоційно!
Я розуміла, що треба показувати результати, боротися далі, але я хотіла до рідних. І я дуже рада, що взимку приїхала в рідне Дніпро на кілька тижнів.
Ми могли бути на виїзді по кілька місяців, але завжди був квиток додому, зараз його немає і мені важко через це
Не вистачає домівки. Ти не знаєш, що буде завтра, коли ти повернешся. Ти розумієш, що в кінці сезону ти точно поїдеш, але ось таких моментів, коли ти можеш приїхати в рідне місто і тут тренуватися, бачитися із рідними, відновлюватися вдома і виїжджати звідси на змагання – такого немає і цього не вистачає.
– Чимало спортсменів зараз боронять Україну і виходить, що ви змагаєтеся за себе і за них. Відчуваєте відповідальність?
– Звичайно. Дуже багато уваги зараз прикуто до України. Тому ти маєш зробити все, що можливо і неможливо, щоб виграти й показати, що ми – сильна нація.
