«Там була чиста пастка». Невідома історія про командира «Ялту» та звільнення Херсонщини

Командир роти «Ялта», Богдан Добробабенко – це легендарний військовослужбовець ЗСУ із 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади. Так кажуть його побратими, вважаючи свого командира унікальною людиною. За словами співслужбовців, майже кожен із них завдячує йому життям. Телевізійний проєкт Крим.Реалії зустрічався із командиром «Ялтою». Ось розповідь про те, яким Богдан Добробабенко був, як він обороняв Україну, і загинув у бою.

З командиром роти «Ялтою», капітаном Богданом Добробабенком, ми познайомилися влітку 2022-го року. Він допомагав знімальній групі Крим.Реалії заїхати в нещодавно звільнене з-під російської окупації село Іванівка.

Він здивував своїм спокоєм, почуттям гумору та турботою про підлеглих. Кожного, з ким зустрічалися, знав особисто і називав на ім'я й по-батькові.

Іванівку звільняла саме рота «Ялти», а перший український прапор після окупації на елеваторі підняв особисто Богдан Добробабенко.

Вдруге наша група зустрілася із «Ялтою» вже у звільненому селі Ольгине, Бериславського району. Через сильні обстріли ми три дні не могли потрапити до цього населеного пункту. Щойно сів туман, Богдан Добробабенко супроводив нас на деокуповані території.

«Я йшла вправлятися по господарству, воду накачувати. Бачу, як мені на зустріч йде солдат. Я зупинилась, а цей військовий заговорив до мене українською. Тоді я зрозуміла, що це вже наші зайшли – українські солдати. Ми звісно обнялися з ним, цілувалися на радостях», – згадувала першу зустріч з «Ялтою» жителька с. Ольгине Марина Серединова.

Богдан Добробабенко родом із Кіровоградської області, село Седнівка. Цікавився історією, любив село та степи центральної України.

«Він хотів бути вчителем німецької мови. Він після школи із золотою медаллю, із цільовим направленням поїхав до Києва здавати екзамени і завалив перший же іспит – здав на два. Це про недоліки. Він думав, що в нього ідеальна німецька, але певно, для університету це був недостатній рівень. Як виявилось, у нього був великий запас слів, але нуль по граматиці. Він просто ліпив своєрідну солянку із усіх слів, що знав», – розповідає Крим.Реалії Ірина Добробабенко, вдова командира на псевдо «Ялта».

Родина, кар'єра, Революція гідності

Після провалу з цим іспитом, Богдан вступив до Луганської академії внутрішніх справ на слідчого. Пізніше, за фахом розпочав службу у Кривому Розі. Де й познайомився із майбутньою дружиною Іриною, яка працювала шкільним учителем.

«Одного разу, ми йшли по ринку, де було дуже багато людей, був базарний день, всі штовхали один-одного. І якось ця маса людей почала мене затирали, а він мене взяв за руку, як якусь маленьку дівчинку. Це була дуже тверда рука, а в той же час – це була дуже ніжна і оберігаючи рука. Тоді я зрозуміла, що це моя історія», – зі сльозами на очах пригадала Ірина Добробабенко.

Ірина зізнається, її завжди дивувало, що її чоловік з повагою ставився до усіх людей, і навіть до тих, із ким мав справу як із порушниками закону.

«Мій Богдан завжди казав, що дуже любить свою роботу. До прикладу, колись ми тільки почали зустрічатися і хтось такий йде нам на зустріч і каже: «Добрий день Григорович», – я потім перепитую у Богдана хто це, а він відповідає – «Це мій бандит». Або зустрічаємо такого, вже поважного, значно старшого пана і він: «Добрий день, Богдане Григоровичу», – «Добрий день, Василю Семеновичу». Я запитую: «А це хто?», – а він мені – «Та це теж мій бандит». Він завжди дуже шанобливо ставився до людей. Вн завжди намагався підкреслити те, що він бачить у них насамперед людину, а потім все інше », – пригадала Ірина Добробабенко.

У Богдана залишилося двоє синів – Іван та Ілля. Розповідають, що батько був вимогливим, але справедливим. Він був і залишається для них великим авторитетом.

«У нього дисципліна проявлялася у тому, щоб ми мали займатися спортом, виконували домашнє завдання і на тиждень вивчали хоча б по 10-20 англійських слів. Якщо ти не вивчив, тоді перший раз це буде просто попередження, а на другий раз – це вже буде, як він це називав, «день відпочинку від гаджетів». І ми з братом сиділи вчили по 20 англійських слів», – розповів Ілля Добробабенко, старший син загиблого бійця ЗСУ «Ялта».

«Коли у мене виникало якесь питання, то я завжди спочатку звертався до мами, а потім до тата. І для мене татова думка завжди переважала інші. Це була, як єдина правильна позиція», – зазначив Іван Добробабенко, молодший син загиблого бійця ЗСУ «Ялта».

Майже 10 років Богдан працював у правоохоронних органах. Потім звільнився, їздив на заробітки до Єгипту, працював інструктором з дайвінгу. Після повернення відкрив власну юридичну компанію. У 2014-му був учасником Революції Гідності, потім залишив усе і пішов добровольцем воювати до зони АТО.

«У мене 4 червня день народження і він цього дня зранку не одяг костюм, як зазвичай, а одягнув джинси, картату сорочку, наплічник – привітав мене з днем народження і сказав, що йому треба піти до військкомату. Мовляв, йому прийшла повістка, хоча насправді він пішов добровольцем», – розповіла Ірина Добробабенко.

Звання капітана, яке мав Добробабенко в правоохоронних органах не збереглося у ЗСУ.

За рік служби він виріс із солдата до головного сержанта роти.

Богдан Добробабенко з побратимами у 2014-му потрапив у оточення та вирвався із Іловайського котла.

«Наша штурмова група не тільки не була знищена та розсіяна просто так – ми коригували вогонь. Три дні, в оточенні, коригували вогонь наших батарей і Градів, що знищували бойові позиції росіян – тих, які в цей час знищували наше військо на виході з котла», – розповідав у 2015-му році Богдан Добробабенко, на той час головний сержант роти у 42-му ОМПБ.

Війна надовго і торкнеться кожного

Після демобілізації родина Добробабенка з Кривого Рогу переїхала до Львова. Там Богдан знову підписав контракт із ЗСУ. Перебував на службі у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки на посаді інструктора з підготовки офіцерів та штабів. З першого дня повномасштабного вторгнення став на захист Батьківщини.

«Він зібрав тоді речі о п'ятій ранку. Сказав: «Ілюша – ти за старшого, давай бери все під свій контроль». Дав настанови, що нам треба тепер робити, хто до нас приїде. Наголосив, щоб ми не ображайте маму, слухали маму, щоб все було в порядку» – пригадав Ілля Добробабенко.

Менше ніж за місяць Богдан залишив службу в іноземному легіоні і вже в середині березня перевівся до бойової 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригада. Яка воювала на Криворізько-Херсонському напрямку.

«Розуміючи свій потенціал, свій конкретний потенціал Богдана Добробабенка, що в нього є досвід, що він навчався в НАТО-вській школі, що він працював інструктором, що він мав досвід бойових дій 2014-15-го років. Він розумів, що він важливіший тут, прямо зараз на передовій. Він сказав: «Поки ви тут будете свої документи оформлювати, то вже війна і росіяни будуть у Львові. Мені таке не підходить». Тому він поїхав на передову», – пояснила Ірина Добробабенко.

Щовечора сім'я сідала за обідній стіл і обговорювала, як у кого пройшов день. Дистанційно, телефоном, до вечері приєднувався голова сім'ї.

«Він намагався щодня дзвонити. Завжди питав, як проходив у нас день. Що у кого нового. Про себе нічого ніколи не розповідав. На питання, як у нього справи – казав, що все добре, що все як завжди. Зараз ми так само збираємось і спілкуємось за вечерею, але саме тато завжди задавав тон розмови», – поділився Іван Добробабенко.

За понад півроку повномасштабної війни, Ірина з чоловіком бачилася всього двічі. Каже, що найбільше його засмучувала розлука із синами. Остання зустріч подружжя відбулася за місяць до загибелі Богдана.

«Він мені тоді сказав, що ця війна надовго і не треба нікого засуджувати, бо кожен українець, кожна родина заплатить свою ціну. Він був дуже радий цій зустрічі. Та коли він вже садив мене на потяг, то сказав: «Дякую вам за цю зустріч. Ви мене трошки відтопили». Мене це тоді трошки налякало, я зрозуміла, що напевно, щось таке відбувалося, що він заскоруб», – з болем у голосі сказала Ірина Добробабенко.

Восени 2022-го, на правобережжі Дніпра, російські сили опинилися у дуже складних для себе умовах. Сили української армії здавлювали окуповані території по всій лінії фронту, до того ж, головна логістична артерія Антонівський міст, став непридатним для пересування.

Звільнивши Іванівку, Ольгине, а потім Високопілля – ЗСУ практично вирівняли лінію фронту у північній частині правобережної Херсонщини. Це дозволило розгорнути просування у бік Берислава. На початку жовтня було звільнено село Трифонівка, сюди зайшов і підрозділ «Ялти».

Після звільнення Трифонівки – цілями для ЗСУ стали П'ятихатки та Суханове. Командування наказало «Ялті» готуватися до штурму.

«17-го жовтня у нас були навчання, і була зустріч чи то з комбригом, чи з якимось генералом, він казав: «В наступі у вас буде 9 танчиків, «бехи» (ред.: БМП), БТР-и, арта буде допомагати вам. Все буде». Казав тоді, що нам доведеться лише лісосмугу зачистити і все», – розповів у інтерв’ю Крим.Реалії колишній співслужбовець «Ялти» Віталій.

«17-го жовтня мені подзвонив Богдан. Ми з ним досить довго говорили, в нього був дуже гарний настрій. Він сказав: «Тут було дуже багато всяких різних поважних генералів, ми тут трохи з ними посперечалися, але все добре. Я думаю, що у нас будуть скоро дуже гарні новини». Так він мені тоді сказав», – Ірина Добробабенко, вдова бійця на позивний «Ялта».

Як загинув?

У тому, що сталося у день загибелі «Ялти», допомагала нам розібратися давня подруга та колишня колега Добробабенка – Оксана Гончарук. Вони разом із Богданом близько 10 років працювали слідчими у райвідділі.

«Почалося з того, що десь через тиждень після того, як зник Богдан, може днів п'ять, Ірина написала мені повідомлення, що Богдан зник безвісти, у бою під П’ятихатками і поки нічого не відомо. Ми почали збирати інформацію – їздили і зустрічалися з хлопцями в лікарнях, на автовокзалах, на перекладних і кожен щось домальовував», – розповіла в інтерв’ю Оксана Гончарук, колишня колега Богдана Добробабенка.

Усі товариші по службі з роти «Ялти», з якими ми поспілкувалися, в один голос кажуть, що Богдан категорично не хотів іти в цей бій. І негаразди почалися ще на етапі підготовки штурму.

«На штурм ми виїхали 19-го числа, рано вранці, десь близько четвертої години. Коли їхали до точки зосередження, дорогою вже бачили, що один наш танк лежав перевернутий, він перекинувся із трейлера і впав. Далі бачили, як стояли зламані БТР-и. Коли ми вже приїхали на місце збору, то у нас було лише три танчика, одна «беха» (ред.: БМП) і все. Пізніше нам ще пригнали МТ-ЛБ-шки. «Ялта» тоді не хотів йти в цей наступ. Він сказав, що якщо з нами не піде, то нам дадуть когось іншого», – пригадав події Віталій.

Співслужбовці з роти Добробабенка розповідають, що на місце зосередження прибула рота «Ялти» у майже повному складі та взвод вогневої підтримки. Облаштувались в одній із лісосмуг, між селами Трифонівка та Нова Кам’янка. Поруч з підрозділом розташувався і пункт управління вогнем 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Їхні міномети та артилерія з самого ранку обробляли лісмуги під П’ятихатками.

«Тут стояли САУ, три сімки, «три топора», як ми їх називаємо (легка буксирувана гаубиця M777 – ред.) і міномети 120-ті. Оскільки ми приїхали сюди цілеспрямовано для штурму, не було ніякої можливості окопуватись, тому заздалегідь брали каремати та спальники. Для укриття було обрано зрошувальний канал. Ми в ньому пролежали не одну годину», – розповів Крим.Реалії Андрій, колишній співслужбовець «Ялти».

Виконуючий, на той момент, обов'язки командира першого взводу Олександр із позивним «Альфа» згадує, що частина техніки виявилася не в бойовому стані, і близько 20 людей залишилися на місці, чекати на подальші накази.

«Вони починають рушати, а я їм кажу: «А ми?», – а Богдан Григорович відповідає – «Залишайтесь в резерві». Тобто задачі ніякої не було, бо техніки не вистачило. Я за його командою так залишився, тобто я та ще двадцять чоловік», – розказав Олександр «Альфа», колишній співслужбовець «Ялти».

«Богдан Григорович був біля мене. «Ялта» мене тоді по плечу постукав, і каже: «Віталя, не переймайся, все буде добре». Такі були його останні слова», – пригадав Віталій.

За даними бійців, рота Богдана Добробабенка на трьох бронемашинах замикала штурмову групу. Попереду йшла самохідна реактивна установка для розмінування УР-77, широко відома як «Урка» та танки з протимінними катками.

«Попереду йшли три танки, але перший майже одразу розвернувся, у нього щось трапилось, що саме я не знаю. У другого на півдорозі заклинило башту, він толком і не стріляв, тому він зупинився десь посередині шляху. І тільки той танк, який йшов попереду «Ялти», він рухався аж до останньої лісосмуги, поки його не підірвали», – пояснила Оксана Гончарук.

«Ми їхали за танками, слід-у-слід, бо поля були заміновані. Командир «Ялта» їхав з правої сторони від мене на БМП, я їхав в центрі на «мотолизі» (МТЛБ). Спочатку, як ми заходили, працювала наша артилерія, а коли ми почали наближатись до лісосмуги, наша артилерія припинила вогонь», – пояснив Владислав Чухліб, колишній співслужбовець «Ялти».

«Під час штурму, одночасно по флангам ще йшли танки, які пройшли першу лісосмугу, вони дійшли майже до другої, росіяни їх пропустили. Тому група «Ялти» більш впевнено пішла вперед. По них почали бити лише тоді, коли наш танк перетнув крайню лісосмугу. Там була чиста пастка», – зазначає Оксана Гончарук.

Частину подій із цього бою можна побачити на відео знятому з безпілотника і яке опублікували російські пабліки. На цих кадрах можна розгледіти роботу УР-77, підрив першого танка, та відступ українських військовослужбовців.

«Хтось нажав тоді тангенту по рації, і ми чули все, що відбувалося на полі бою. Коли приїхала перша МТЛБ з пораненими. Я вийшов на зв’язок і кажу: «У нас є транспорт, ми можемо вирушити вам на допомогу» – на що я почув у відповідь – «Не їдь сюди, залишайся на місці». І все, більше зв’язку не було», – переповів Олександр «Альфа».

«Ми доїхали до лісосмуги і я побачив, як наш танчик починає горіти і розривається. Я побачив, як «Ялта» стрибнув із броні на землю та забіг в лісосмугу, а за ним побіг Саша «Коса». Потім туди ж побіг «Ворон», а я з Денисом лишились на місці. За дві хвилини «Ворон» повернувся і сказав, що там нічого не видно і там вже нікого немає. Ми почали відступати, а воно щось влупило по техніці. Ми вдвох з Денисом злетіли на землю. Я хотів підвестись, але відчув, що моя нога не працює. Я подився на ногу, а вона вся була в крові. Думаю – все, приїхав... Коли підповз до Дениса, то побачив, що він вже двохсотий – очі відкриті і з рота йшла кров. Тоді я не розгубився і поліз у поле», – пригадав під час інтерв’ю Віталій.

«Ми розсипалися по секторах і почали тримати кожен свій сектор. Тут почалось, так би мовити, справжнє місиво. По нас працювали все і навіть РПГ. Я впав, бо відчув, що отримав поранення – запекла нога. Намагався лежачки відстрілюватись, а тоді в мене з руки випав автомат, я намагався взяти його в руку, але не зміг. Тоді я побачив, що моя куртка вся в крові. Тоді я підповз до «мотолиги», щоб укритись за нею. У мене був турнікет, я почав його накладати собі», – поділився Владислав Чухліб.

Побратими думають, що «Ялта» загинув не відразу, а ще відстрілювався із кулемета. Але тих, хто міг би це підтвердити – немає у живих.

«Кулемет він забрав у кулеметника, у Росенка Саши, бо він загинув. Він відстрілювався з цього кулемета до останнього. Він останнім затих, замовк», – каже Геннадій Тихомиров, колишній співслужбовець «Ялти».

«Коли я перепитувала у хлопців конкретно, чи бачили вони, що то був саме «Ялта», приміром по шеврону чи шолому – всі сказали, що ні. Вони говорили, що до таких висновків прийшли, через те, що вогонь вівся дуже якісно, прицільно.

Не було такого, як сіяв-віяв. Кулеметник, який йшов з «Ялтою», був не дуже підготовлений і тому, якби він вів вогонь, то не було б такого гарного вогню. З кулемета працювали дуже чітко, короткими чергами, так здебільшого стріляв саме Богдан Григорович», – пояснила Оксана Гончарук.

За словами очевидців, бій був коротким, хвилин 15. Пораненому Віталію в ногу, щоб вижити, довелося вдавати мертвого.

«Найстрашніше було, коли йшла їх техніка, це було чи то «беха» (ред.: БМП), чи танчик. Вона йшла повз лісосмугу, я подумав, що вона йде на мене, адже саме в мій бік посилювався глухий звук.

От тоді було дуже страшно. Та мені, якщо чесно сказати, пощастило – поруч була яма від приходу, і я в неї заліз.

А потім, коли вже все заспокоїлося, я почав далі повзти. Коли чув, що літають дрони – я лежав і не рухався, типу 200-й вже», – пригадав Віталій.

«Пам’ятаю, як повз-повз удень, а потім прокидаюся і вже ніч, темно. Говорив сам із собою, підтримував себе, казав собі, що треба щось робити, треба дістатись до своїх. Думав, якщо буду повзти вночі, то наші можуть подумати, що росіяни лізуть – ще свої пристрелять, тому повз лише вдень.

Моя головна мотивація була в тому, що я дуже хотів додому, до сім’ї – у мене була дуже велика надія побачити свою дитину », – поділився Віталій.

Наступного дня українські аеророзвідники знайшли Віталія. Підібратися до нього можливості не було, тож їжу, воду та медикаменти скидали з дрона. Через ослаблений організм, хлопець раз по разу втрачав свідомість, був дезорієнтований і не міг знайти шлях додому.

Лише на третю добу, українські розвідники змогли евакуювати пораненого з поля бою.

«Як мені хлопці розповідали, бо я смутно все пам’ятаю, мене врятували два розвідки. Вони взяли мене під руки і на колінах тягли до сусіднього поля. Пам’ятаю, що там була стерня після скошеного ячменю чи пшениці і там вже були носилки. Потім пам'ятаю коли вже очі відкрив у лікарні в Кривому Розі», – розповів Віталій.

Теж дивом вижив, але все ж таки потрапив у полон, поранений в руку і ногу Владислав Чухліб. Разом із ним також схопили побратима Дмитра та невідомого йому танкіста. Без надання медичної допомоги військових відвезли до сусіднього села і кинули у погріб одного із будинків.

«Першу ніч ми сиділи в погребі, тоді нас перевели на якийсь гараж, там було багато хлопців, десь чоловік 25, до 30, ну, але це були хлопці з різних напрямків. Пізніше, нас знову повернули до погреба. Десь днів чотири чи п’ять нас отак утримували.

У мене був накладений турнікет, то я з ним отак постійно і перебував. Моя рука вже стала повністю чорна і покрилася великими пухирями і запах стояв дуже сильний. Коли зайшли російські ВСП-шники (військова служба правопорядку – ред), вони запитали у росіян, які нас утримували: «Чого ви їм не надаєте допомогу?» – а ті відповіли – «Хай здихають».

Після цього вони направили мене в Крим, в Сімферополь. Там сказали, що нічим допомогти не можуть і перекинули мене вже у Севастополь. Я у вікно побачив там бухту, там кораблі стояли, тоді я зрозумів, що я у Севастополі. У цьому військовому госпіталі мені вони відрізали руку. Сказали, що окрім цього нічого більше мені зробимо не можуть», – розповів Владислав Чухліб.

Через кілька днів після бою, в мережі з'явився телефон одного з бійців, що зник у цьому бою. Оксана Гончарук почала регулярно дзвонити на цей номер, і одна зі спроб виявилася вдалою, слухавку підняв російський солдат.

«Він запитав мене: «Чого ти хочеш? Кажи, я тобі все розповім, тільки швидко». Я запитала в нього, чи є полонені – він відповів, що двоє-троє потрапили до них у полон. Тоді я запитала, чи є серед них офіцер – він сказав, що не знає. Ще я запитала, що вони зробили з тілами загиблих – він відповів: «Ми їх похоронили. Одна велика братська могила, де багато людей та дві маленькі. Ми зібрали тих хто поруч лежав і загорнули їх землею». Після цієї розмови телефон у мережі більше не з'являвся» , – Оксана Гончарук, колишня колега Богдана Добробабенка.

Про можливу загибель чоловіка, співслужбовці з 60-ї бригади повідомили Ірину Добробабенко за кілька днів після бою.

«Перше про що я подумала – це, що зараз відчуватимуть мої діти. Я точно знала, що треба їм сказати правду. Не можна приховувати таке. Я їм сказала як є, що тіла немає, ніхто не бачив, як він загинув», – зазначила Ірина Добробабенко.

Доступу на місце бою не було, тож Ірина шукала інформацію всіма можливими методами.

«Це ще окремий вид «розваг», для дружин тих хто зник безвісті – це підписка на всі російські телеграм-канали по типу «опознай хохла по чубу» і тому подібне. Багато дуже є таких каналів, де публікуються відео із загиблими, їх фотографії і ти сидиш, вдивляєшся у кожне фото і намагаєшся там впізнати близьку тобі людину», – сказала Ірина Добробабенко.

На початку листопада українські сили звільнили ці території. Частина загиблих лежала просто неба, а частина була похована в братських могилах. Тіло Богдана Добробабенка знайшли випадково. Він і ще один боєць були в окремій від усіх могилі.

«Були всі шанси, що його не знайдуть ніколи. Сапери розміновували територію, адже вся ця територія була замінована і братська могила також. Була дуже гарна, безвітряна та суха погода і хлопці відчули специфічний запах – вони зрозуміли, що певно тут теж є ще одна могила. Вона ніяк не була позначена», – пояснила Ірина Добробабенко.

За інформацією зібраною рідними та побратимами по службі, на цьому полі бою було виявлено 37 тіл, 22 з них вже точно відомо, що були з роти «Ялти». Щодо інших тіл дослідження зразків ДНК ще тривають.

Ірина ж впізнала «Ялту» за жетоном, обручкою та зубним прикусом. Поховали Богдана Добробабенка у Львові ще до результатів аналізів.

«Я тоді прийняла для себе рішення, що навіть у разі якщо я й помилилася, навіть якщо мене засліпило – я не можу більше й хвилини припустити, що він знаходиться у цьому морзі, у цьому мішку. Навіть якщо це не він – я нічого поганого не зроблю, якщо я його поховаю.

Та все одно, в душі я хотіла побачити результати ДНК. І коли у вересні 2023 року прийшов результат ДНК, я відчула такий пекучий біль, я зрозуміла, що оцей один відсоток, який я лишала собі на власну помилку – його більше немає, це крапка», – витираючи сльози і ледь переводячи подих розповіла Ірина Добробабенко, вдова бійця на позивний «Ялта».

Редакція надіслала запит до Генерального штабу та Міноборони України з переліком питань про операцію в районі села Суханове. Відповідь надійшла від Корпусу резерву ЗСУ.

У ній зазначається, що операцію особисто планував заступник головнокомандувача ЗСУ генерал-лейтенант Євген Мойсюк. В операції було задіяно 60-ту, 28-ту, 128-ту, 80-ту та 17-ту бригади. Рота Добробабенка мала йти у першому ешелоні і пробивши лінію оборони противника перерізати дорогу П'ятихатки-Суханове:

Ще за життя «Ялти», в липні 2022-го за особисту мужність та самовіддані дії президент України нагородив Богдана Добробабенка орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Побратими «Ялти» вважають свого командира гідним найвищої нагороди – звання Герой України. Відповідне клопотання вже надіслано на розгляд президенту України. Ось лише мала частина із перерахування заслуг Богдана Добробабенка:

• В н.п. Іванівка було виявлено ворожу вогневу позицію при штурмі було знищено кулеметний розрахунок, БМП, та більше 30 рашистів;
• В населеному пункті Трифонівка відзначився при захопленні трофеїв БМ-27 «Ураган», 8 ПЗРК «Ігла», ББМ «Тигр»;
• Під вогнем БМП-2 евакуював одного вбитого та двох поранених бійців до точки евакуації;
• Один з бійців потрапив на ворожу «розтяжку», після чого командир зреагував миттєво накривши його собою, завдяки чому, врятував бійцю життя, отримавши при цьому поранення руки.

На місці бою що відбувся 19-го жовтня 2022-го – співслужбовці з роти Ялти хочуть облаштувати меморіал. Присвячений загиблим побратимам. Кажуть, такого командира, як Богдан Григорович – більше не зустрічали.

«Хто залишився живий – це лише завдяки «Ялті». Він для мене не лише герой – він для нас, як другий батько, взірець і приклад. Це людина, яку неможливо викинути з серця. Якби не він, ми б нашою ротою і сюди б не дійшли», – зазначив Владислав «Філ».

«Він кожного знав особисто, він знав і бачив хто й на що здатний. Було якось до мене він підходе, а я й кажу йому: «Який з мене медик, я шахтар!» – а він відповідає – «Ти все зможеш! У тебе є навички, ти здібний, у тебе все вийде». Він міг мотивувати так, що ти брав і робив все на відмінно», – ледь стримуючи сльози, пригадав командира медик із роти Добробабенка «Хілик».

Сини Богдана зараз навчаються та живуть за кордоном. Ілля у Польщі, а Іван у Канаді. Після закінчення навчання хочуть повернутися в Україну та йти слідами батька – бути військовими. Зараз відверто кажуть, що дуже не вистачає батьківської підтримки.

«Я досі інколи прокидаюся і думаю, а що, якщо це не так... Що, якщо це неправда? Адже я насправді не бачив його тіла, мама сама їздила на опізнавання. Я й досі не можу в це повірити. Зараз, при нагоді, коли приходжу на цвинтар, то я говорю з ним. Тому, напевно, найбільше не вистачає простої розмови, хотів би кілька порад від нього. Напевно, навіть не кілька, а багато», – поділився Ілля Добробабенко, старший син загиблого бійця ЗСУ «Ялта».

Ще при знайомстві з Богданом Добробабенком, ми запитували командира, чому він обрав собі позивний «Ялта». Він тоді уникнув відповіді, аргументуючи, що розкриє цей секрет згодом. Ц

е ж питання, будучи біля могили «Ялти», ми задали його дружині Ірині.

«Ялта – була для нього символом звільненого Криму. Тому він, зі своєю ротою, планував на Ластівчиному Гнізді святкувати перемогу. Сподіваюся, що я доживу до цього моменту. Я планую поїхати на Ластівчине Гніздо, вже наше й звільнене, аби відвезти туди щось «Ялтине», але що саме не скажу», – розповіла Ірина Добробабенко, вдова бійця на позивний «Ялта».