У роковини повномасштабного вторгнення українські воїни розповідають Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода), як у найважчі перші дні Україна оборонялася з трьох напрямків: півночі, півдня та сходу. Створюючи спецпроєкт «Навала. Хто тримав перший удар Росії», ми, звісно, не претендували на повноцінний військовий аналіз української оборони лютого 2022-го: для цього потрібні тисячі інтерв'ю та погляди з усіх можливих ракурсів. Наші співрозмовники розповіли лише те, що бачили у ті дні зі своєї точки: солдата чи командира, ветерана бойових дій на Донбасі чи цивільної людини, яка щойно взяла до рук зброю.

Це перша частина: СХІД. Її героями стали лише воїни з досвідом: адже східний фронт був найбільш готовим до цієї ескалації. Тут протистояли військам Росії з 2014-го.

«Камаз». Піски. Волноваха

– Мій позивний «Камаз», я боєць батальйону «Сармат». Сам з Київщини. У мирному житті був мотористом-дизелістом 5 розряду. Тепер я – гранатометник.

Воюю з 2014 року. Тоді пішов добровольцем, а у 2016-му підписав перший контракт. Узяв до рук зброю, тому що наші бійці гинули, було порушення державних кордонів України. Мене це все розлютило: у незалежну державу прийшли «гіркіни», «мотороли», потім якимось дивом «заблукали» псковські десантники на Луганщині.

Коли почалися бої на Донеччині та Луганщині – я не міг спокійно сидіти та спостерігати, як нищать мою Батьківщину. Воював у Пісках. 25 січня 2015 року була Оленівка: тоді були знищені командири «Оплоту», начальник штабу, начальник фінансової служби, більше 150 осіб особового складу гібридних сил Росії. Там ми їм трохи накрутили роги! Також воював у Водяному під Маріуполем, у Павлополі.

24 лютого, початок повномасштабного вторгнення, я зустрів у селищі Піски під Донецьком. Різниці особливої з попередніми днями не відчувалося. Обстріли, звісно, були, але не сильні. По перехопленнях ми знали, що «орки» набирають сили на Донеччині. Ну, набирають, то й хай набирають. Ми готувалися, копали глибші окопи, укріплювали бліндажі та спостережні пункти.

Волноваха: там було справжнє пекло

4 березня я поїхав на підсилення оборони Волновахи. І там я вже побачив, що таке «орки», що таке бої. Бо там були і артилерія, і танки, і літаки, і гвинтокрили працювали, і піхота насипом йшла. «Косили» ми їх там добре наліво і направо.

Але проти такої кількості російських танків нам не вистачило сил. Бо танки працювали по житлових будинках (мешканці ховалися у підвалах) – руйнували повністю все. Починали розбирати з верхніх поверхів і добиралися до перших. З кожним пострілом танкової гармати розбирали квартиру за квартирою, поверх за поверхом – поки будинок не переставав існувати. План «випаленої землі» вони виконували «на відмінно».

Позицій у місті, на відміну від Пісок, не було. Ми вели вуличні бої. Для своїх позицій обирали зруйновані будівлі, що вже не підлягали відновленню. Цивільних я майже не бачив – вони ховалися. У районі нашої позиції, казали, у підвалі сиділи близько ста місцевих, які чомусь не хотіли евакуюватися. На жаль, дуже багато бачив убитих місцевих: і жінки, і чоловіки лежали. Просто лежали посеред дороги, і ніхто їх не займав, ніхто їх не забирав.

Там було справжнє пекло. Там я уперше побачив розбиту нашу техніку, уперше побачив загиблих побратимів. Уперше побачив, як окупанти розбирають геть усе на своєму шляху.

«Безпомічна піхота просто лягла на вулиці»

Але піхота їхня – і тоді, і зараз – слабенька. Навчалися вони не за стандартами НАТО, а за зразками Радянського Союзу. Тобто, йшли однією колоною, рядочком. Якщо зачистка була, то йшла першою БМП, і вони за нею праворуч і ліворуч понад парканами пересувалися. Якщо обрати гарну позицію (яка в нас була) – виставляється кулемет і прочісує спочатку один бік вулиці, потім інший. А їхню «беху» заглушив наш танчик. І безпомічна піхота просто лягла на цій самій вулиці.

Скільки я своїм гранатометним вогнем знищив «орків» – не знаю, не рахував. Знаю, що безліч. Був такий момент, що вони зайняли другий поверх невеличкого двоповерхового будинку біля автовокзалу у Волновасі. Вони туди вилазили за нами спостерігати. Ну я з американського гранатомета М141 один постріл зробив – і більше ніхто до цього будинку не лазив. Скільки їх там лишилося – я не знаю.

Відзначу, що М141 за тактичними характеристиками мені дуже сподобався, адже він має термобаричний заряд і працює по противнику, який перебуває в укриттях. Якщо вистрілити у будинок, то він розбирає перепону з двох складених мішків з піском. Для наочності: я зробив постріл у дах будинку, де сиділи «орки», і після пострілу лишилася діра на зріст людини.

Як воювали російські війська у Волновасі? Не жаліли ні сил, ні боєприпасів. Все, що у них було, – все випускали. Вони своїх людей не рахували, не забирали вбитих. До прикладу: ми поклали відділення, чоловік 7-10. І вони лежали, ніхто їх не забирав. Лежали вони до тих пір, поки ми не відійшли від Волновахи. Після цього могли й забрати.

Найбільше здивувало, що вони нищили житлові будинки. Навіть якщо в цих будинках зовсім не було нікого – все одно обстрілами ці споруди руйнували. З точки зору військового – загарбники знищували укриття. З точки зору українця – стирали з лиця землі все, що нагадувало про українську націю. Бо навіть стояла церква православна, і вони її запалили 5 березня: горіла аж до 10 березня, коли ми звідти виходили.

«Чому ми не змогли стримати таку навалу?»

Чому довелося вийти? Мені здається, на той момент ми ще не могли стримати таку навалу. Нас крили з усіх сторін. Російська артилерія працювала цілодобово, цілодобово працювали танки. І якщо у нас під боком був один танчик – то проти нього виїжджали три. Звісно, одному проти трьох працювати важко. А працювали вони переважно з закритих позицій. Я, як гранатометник, ці танки не бачив. Я чув лише, як вони стріляють. А якби побачив – то відпрацював би по них.

І ще одна причина – мусили відійти через втрати.

У моїй пам’яті лишилися дві Волновахи.

Волноваха до вторгнення – тихе спокійне містечко. Вона нікому не заважала. Я не знаю, щоб там були військові бази. Військові тільки проїжджали через Волноваху: або на позиції, або у відпустку.

Волноваха постраждала ні за що. Як місто на карті вона перестала існувати взагалі. Якщо ви були в Широкиному – це село-привид – таким самим стала і Волноваха. Її просто не існує. Зруйновані всі хати, всі багатоповерхівки, все зруйноване, там нічого не лишилося. Для прикладу, – автовокзал. Цей автовокзал прийняв на себе більше 10 танкових пострілів. Його розмолотили вщент.

Техніка має бути вже зараз

Коли я повернувся 10 березня у Піски, то навіть відпочив. Бо не було танкових канонад, не було такої кількості артилерії, літаки не літали, гелікоптери не літали.

А вже після 10 квітня я зрозумів, що таке повномасштабне вторгнення: коли 6000 снарядів лягає на 100 метрів квадратних за добу – це як би трошки багато. А 26 квітня я отримав перше за всі ці роки війни поранення.

Важко сказати, чи вдасться Путіну окупувати усю Донеччину. Скажу так: нам потрібна техніка, яку обіцяють дружні країни. Але ця техніка має бути вже зараз, а не за місяць, чи за два. І тоді буде переломний момент.

А зараз я воюю на одному з напрямків наступу російських військ, де окупанти нещодавно зазнали великих втрат. Скажу так: у нас пекло, але ми перемагаємо!

«Циган». Луганщина

– Мій позивний «Циган». Родом я з Балаклії Харківської області. У мирному житті, до 2015 року, був приватним підприємцем. У січні 2015 року з четвертою хвилею мобілізації пішов у АТО. За рік підписав контракт – і досі воюю у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Почав простим солдатом, потім – командир гармати, старшина батареї, командир взводу, командир батареї, начальник штабу. І, до розформування дивізіону, виконував обов’язки командира дивізіону. Трохи повоював у Зайцевому біля Горлівки. Найгарячіше ж було у селищі Піски під Донецьком у 2017 році. Отже, до 24 лютого я вже набув певного бойового досвіду: щороку потроху, потроху, намагалися вчитися на своїх помилках.

24 лютого частина мого підрозділу була безпосередньо на лінії зіткнення у Луганській області. Проте російські війська розпочали активні дії тут ще раніше (Донбас.Реалії показували вам ці атаки, вони тривали вже 20-22 лютого – ред.). На вогневі позиції я заводив своїх людей якраз на День Незалежності 2021 року. І за необхідності ми працювали. Вже тоді російські військові знали, що буде далі.

Після нашої роботи натовпи падали

Мої хлопці добре, вдало відпрацьовували із закритих позицій протитанковими гарматами МТ-12 (калібр 100 мм – ред.). Це все завдяки тому, що артилеристи наші – професіонали, як то кажуть, при пам’яті. Це попри те, що в нас мотопіхотна бригада. Щодо озброєнь, то, окрім радянських зразків, мали ще український ПТРК «Стугна-П». Ця зброя дуже ефективна, але важка.

Проте, хочу відзначити, що деякі російські танкісти підготувалися: вони знали, куди й навіщо йдуть. Танки мали захист, і далеко не всі ракети доходили до цілей.

Тактика окупантів на нашій ділянці до та після 24 лютого не змінювалася, от тільки кількість їхня стала набагато більшою. Тоді працював весь мій протитанковий дивізіон. Він був розтягнутий уздовж лінії зіткнення від Трьохізбенки і до самої Новотошківки.

Нас закидували різними артилерійськими снарядами. Стріляли неточно. Просто хотіли нас злякати, зламати моральний дух. І сунули просто величезними купами людей. Натовпи – інакше не назвеш. Після нашої роботи ці натовпи падали – а окупанти, як розповідали аеророзвідники, навіть не забирали загиблих. Вони просто лізли, і все.

Припустимо, хлопці, окрім ураження різних точкових цілей, били по переправі. На переправі російські війська розбивають, адже працювала не тільки моя артилерія, а й крупнокаліберна. Після розгрому вони знову намагалися будувати переправу, знову лізли.

Відхід до Сєвєродонецька: провал оборони на стикові бригад

25 лютого нам довелося відходити. Був провалений стик між двома бригадами. Російські війська зайшли у цей розрив і почали розвивати наступ. Тоді наш дивізіон прикривав відхід піхоти для перегрупування.

Під час цих подій наші побратими потрапили в оточення. І прорвалися, проїхавши прямо через ворожі позиції на БМП! Потім на цій броньованій машині евакуювали пораненого, а хлопці пішки йшли кілька діб до нових позицій. При цьому один боєць виніс на собі «Стугну». Тільки уявіть: він проніс на собі не менше 30 кг додаткового вантажу!

А 26 лютого я вже був на позиціях біля селища міського типу Метьолкіне поблизу Сєвєродонецька (за 6 км від міста – ред.). Ми відійшли, але, зауважу, російські війська теж не поспішали наступати: у них була прогалина в розвідці, тому просувалися акуратно, побоюючись.

На нових позиціях було те саме: нас закидували артилерією, використовували фосфорні боєприпаси, нахабно підлітала авіація. Проте особового складу окупантів стало вже менше. Ми вже там працювали як піхота. Тримали оборону.

Були і в них провали. Вони намагалися просуватися помалу і маленькими групами. Для порівняння: у районі Новотошківки якщо ми знищували одну групу, то одразу йшла інша; у районі Сєвєродонецька якщо одну групу ми зупиняли вранці, то інша могла піти тільки увечері або аж наступного дня. Тобто вони почали діяти більш грамотно.

Проте у тому районі загарбники так само не стріляли точно, постійно під вогнем опинялися цивільні об’єкти. Адже вони не цілилися: просто брали напрямок та приблизну відстань. І все.

Чому окупантам вдалося так просунутися тоді? На мій погляд, це не тільки їхня заслуга. Я гадаю, причинами стали саме наші проблеми зі зв’язком. Адже провал був саме на стикові двох бригад. Якби не було цього провалу – ми до сьогодні там би стояли.

Війна на інстинктах

Російські війська переважали нас в усьому. А в нас був мінімум інформації: ми лише могли здогадуватися про те, що буде повномасштабна війна. Гадаю, якби ми про це знали, то ситуація була би інакшою. Ми би і мислили інакше, і, відповідно, воювали би інакше.

Ми були досить непогано забезпечені. А так би підтягнули ще більше вогневих засобів, робили би більше переміщень. Та довелося воювати, радше, на інстинктах. Ми виявилися неготовими.

Всі мої хлопці відповідально ставилися до виконання завдань, працювали ефективно. Комусь довелося виходити з оточення. Але всі стояли до кінця, навіть без зв’язку. Бо розуміли, що треба палити ворожу техніку. Але, слава Богу, тоді ми обійшлися без втрат. А у загарбників все горіло добре: і танки, і інша бронетехніка, і люди їхні гарно так падали.

Чи захопить РФ усю Донеччину?

Щодо нинішньої ситуації. Мені здається, що Путіну вдасться окупувати Донеччину. Якщо згадати історію, то людські втрати їх ніколи не лімітували і не зупиняли. Для них перемога має бути за будь-яку ціну. Якщо у нас політика західна – зберегти людське життя у першу чергу, то вони людські життя просто не рахують.

Навіть взяти нашу крайню поїздку до Бахмуту. Вони просто пруть артою, і людьми, і все. Але стали берегти техніку. Мої протитанкісти нахабно працювали з відстані у 2-2,5 км, а по нам навіть нічого не прилітало. Я не вірю, що в них скінчилися боєприпаси чи техніка. Просто вони почали економити, бо все це – техніка та боєприпаси – гроші. А люди для них – не варті нічого.

«Правосєк». Ізюм

– Моє псевдо «Правосєк». Я – політв’язень, мене незаконно затримали у 2017 році на території Росії, незаконно засудили. Я відсидів більше двох років у російській тюрмі за діяльність у харківському осередку «Правого сектора». Повернувся додому у місто Ізюм у 2019 році. До лав тероборони Ізюмського району я записався ще до початку повномасштабного вторгнення: чітко розумів, ще з 2014 року, що буде велика війна. Пішов воювати за те, щоби моя країна була вільною від московського ярма, за життя прийдешніх поколінь, і за наше теж.

Я проти того, щоб ми повторили шлях наших прадідів за тоталітаризму, коли був, наприклад, Голодомор: нині загарбники на окупованих територіях також хотіли влаштувати голод, адже забороняли фермерам збирати врожай.

Російські війська почали підходити до Ізюму на початку березня. Моя група ходила туди в розвідку. Колони були величезні, добре охоронялися. Нам доводилося перевдягатися у цивільний одяг і проходити через ці колони. Там були танки, БМП, БТРи, допоміжна різна техніка. За нашими координатами наша артилерія завдавала ударів.

Через деякий час колона увійшла до Ізюму. Місце уздовж річки Сіверський Донець поділилося на дві частини. На одній були окупанти, на іншій – захисники міста. Це тероборона, бійці двох бригад, Сили спеціальних операцій. У принципі, невелика група людей змогла стримувати величезні сили декількох батальйонно-тактичних груп російських військ.

Безпілотники висять над головою

Перший російський танк спалили розвідники 81-ї аеромобільної бригади. Другий російський танк біля будівлі автовокзалу розбили наші тероборонівці і бійці ССО. Але у них було дуже багато техніки, тому і вийшло окупувати спочатку частину Ізюма.

У яких умовах воювали: над нами постійно висіли 2-3 безпілотника. Будь-який рух закінчувався тим, що туди одразу ж прилітало: і 120-ті, і «гради», і артилерія, танки потім прямою наводкою били, авіація. Так що ми там зовсім не нудьгували.

Артилерійським і танковим вогнем нищили багатоповерхові будинки. Я вважаю, вони хотіли залякати місцевих жителів, аби ті тиснули на нас. І такі випадки були: мені дзвонили і говорили: «Може, ви вийдете з Ізюма. А росіяни нехай проходять». Мене такі прохання шокували, і я не стримував себе, коли відповідав на такі прохання. Але таких було не багато. Інші розуміли, що Україна має бути єдиною, Україна має дати відсіч ворогу.

Люди, які воювали пліч-о-пліч зі мною в Ізюмі, хоч і не мали бойового досвіду повномасштабної війни – були мотивовані, були готові битися з ворогом. І ця мотивація неймовірна: вона перекривала частину їхнього непрофесіоналізму. Наприклад, у моїй групі був хлопець, який ніколи не стріляв раніше з автомата, не служив у армії. Але він взяв до рук зброю і виконував такої складності завдання (зокрема й у глибинній розвідці), що навіть у професіоналів волосся стане дибки.

NLAW – не у ТрО

Озброєнням і боєприпасами ми, як бійці тероборони, тоді були погано забезпечені. Якщо оцінювати за 10-бальною шкалою – то на 2-3. Припустимо, були у нас РПГ-7. Але, враховуючи те, що російський танк довбав із відстані у 1,5 км – дістати його з цього гранатомета на тому березі річки було неможливо. NLAW були, але не у нас. І їх було так небагато, і вони були з розрядженими акумуляторами. Можна сказати, що їх не було.

Артилерія наша спочатку була, а потім кудись пішла. Іноді під’їжджали та відпрацьовували наші «Гради». І все.

І ось так ми стояли, стояли, поки не почали потрапляти в оточення. У тому числі й через дії колаборантів, які показали загарбникам місця переходів через Сіверський Донець.

На той час загарбники набагато нас переважали у вогневих засобах: у них були і безпілотники, і засоби РЕБ для придушення зв’язку. У них була далекобійна артилерія, танки, РСЗВ, міномети, літаки та гелікоптери. Вони мали все. І були такі моменти, коли на квадратний метр площі прилітало одразу декілька видів боєприпасів: і міномети, і артилерія, і танк, «Іскандер», «Гради».

Але найгірше – це літак. Він пролетів, і ти не знаєш, де впаде бомба. І цей проміжок часу – від прольоту літака і до розриву бомби – лякав усіх. Бо не знаєш, куди і як швидко бігти, аби себе убезпечити.

Було чимало випадків, коли був за крок від смерті, – такий щільний і точний був вогонь. Наприклад, ми висунулися з групою у район місцевої лікарні. Нас помітив ворожий безпілотник. І почала довбати артилерія окупантів. Обстріл був сильний, стіни хиталися – та обійшлося.

Або ще: встиг застрибнути до приміщення, і по стіні, де перед цим був, відпрацював танк. Стіна витримала, але мене відкинуло та вдарило в іншу стіну, я втратив орієнтацію.

Окремо хочу відзначити роботу волонтерів, жителів Краматорська, Слов’янська, Сіверська та інших міст. Тоді у нас були величезні проблеми з їжею. І люди не боялися обстрілів, возили нам їжу та інші корисні речі. Підтримували і бійців, і місцевих жителів.

Були жорсткі моменти, коли ми евакуювали жителів. По нам цілеспрямовано били міномети, били танки. Але у нас, слава Богу, якось виходило проскакувати між пострілами.

Чому взагалі ми робили евакуацію? Бо жертв серед цивільних було би набагато більше. Вивезли ми чимало людей, зокрема й дітей, малюків зовсім. І було жахливо, коли матусі відмовлялися виїжджати. Це, звісно, могло бути й наслідком шоку. Але, на мою думку, це наслідок дурості.

Але окупанти цілеспрямовано обстрілювали автобуси з біженцями. Вони це робили для того, аби налякані люди відмовлялися від евакуації та лишалися на окупованих територіях. Бо, по суті, сама по собі окупована територія без населення – це просто земля. А їм для картинки треба лояльне населення, яке б узяло участь у якомусь фейковому референдумі. А як цього досягти? Тільки під дулами автоматів.

Чому Ізюм впав

Десь наприкінці березня, або на початку квітня нам наказали вийти з Ізюму. Фактично, місто тоді перебувало в оточенні. Коли ми виходили, обстріли відбувалися з усіх боків. Я пам’ятаю, декілька разів їздив туди й назад, по моєму автомобілю вже прицільно стріляли і з танка, і з БТРа. Останні автобуси з мирними жителями ми теж вивозили під обстрілами, наші бійці отримали поранення, бо своїми тілами прикривали цивільних.

Чому окупантам вдалося окупувати Ізюм? Найголовніше – через нестачу у нас озброєння. Також не вистачало навченого особового складу. Непрофесійні дії керівництва міста та МВС теж ускладнювали ситуацію. І, звичайно, відзначилися колаборанти. Їх і зараз чимало на свободі.

Але мене вражає, коли в Ізюмі підходять люди і дякують за те, що ми їх тоді евакуювали. Значить, все ми робили правильно. І я радію, що бачу цих людей живими!

Щодо нинішньої ситуації, мені здається: якщо Росія і окупує Донецьку область, то втримати не зможе.

Денис. Світлодарська дуга

– Я родом з міста Слов’янськ Донецької області. У мирному житті – інженер. У 2014 році Слов’янськ був під окупацією, а коли місто звільнили, я пішов до складу українського війська, бо треба було захищати свою Батьківщину.

У мене військова професія – механік-водій. Воював і тоді, і зараз у складі 30-ї ОМБр. Спочатку ми були під Кримом, потім нас перекинули на дебальцевський напрямок. Ми якраз тримали той коридор, коли наше військо виходило з Дебальцевого (у 2015-му – ред.). Там були найактивніші бойові дії, стикалися і з російськими військовими. І те, що я бачив тоді, – бачу і зараз.

Напередодні 24 лютого 2022 року не було ніяких передчуттів, навіть до того і кошмари не снилися. Але саме цього дня наснився кошмар, я прокинувся у холодному поту: обстріл наснився, «приходи». Вийшов на балкон покурити – і чую «приходи»! Ого! Виявилося, що бомблять Краматорськ. Але ще з 2015 року, як я прийшов на «дембель», в мене був зібраний рюкзак. Я ж бо тоді знав, що війна триватиме. Я зрозумів, що треба йти знову воювати, тим паче, що маю бойовий досвід.

Отже, я завершив всі справи по роботі і пішов до військкомату. Там 24 лютого було дуже багато народу. Врешті я потрапив до своєї 30-ї бригади. Добиратися до Новоград-Волинського зі Слов’янська було важко: спочатку потягом до Києва, а з Києва автобуси не ходили, дороги були забиті: всі з усієї країни вивозили сім’ї. Увечері 25 лютого я вже був у частині.

«Тупорилі» атаки

Ми одразу влилися в бригаду, вона тоді стояла на Світлодарській дузі на позиціях, які були вириті за декілька років до цього: нормальні окопи, бліндажі у кілька накатів. Навіть електроенергія була підключена. І через це нам трохи легше було тримати оборону та відбивати атаки. Із західного озброєння у нас були NLAW та Javelin. Вся інша зброя – ще радянських часів.

Атаки були. Але, якщо чесно, – якісь «тупорилі». Вони обстрілювали нас з гармат і мінометів. Ще була танкова атака, ­під час якої окупанти полізли вперед без артпідготовки. Ми два танки їхні спалили (один – джавеліном), піхоту їхню покосили. Та і все.

Поруч з нами, де був стик підрозділів, росіяни застосували і гелікоптери, і літаки. І трохи вони продавили. Але ж ми позиції розвернули – і далі тримали оборону. А російські військові кидали там «на м’ясо» донецьких і луганських мобілізованих.

Що зараз на моїх позиціях?

На цих позиціях ми лишалися 2-3 місяці. Стояли в глухій обороні. А їхні атаки були безглузді, адже ми там добре закопалися. Щоби нас вибити, потрібний був, принаймні, великий мінометний обстріл. А вони йшли піхотою. Хоча було трохи мінометів і пара гармат – але ж це небагато. Просто тримали нас у тонусі, і все.

Що зараз на тих позиціях? Я навіть не знаю. Але гадаю, що вони й досі тримаються. Проте не хочу наврочити, бо всі ми забобонні, і я в тому числі. Принаймні, раніше там було добре, і ми там тримали оборону.

Щодо нашого матеріального забезпечення – навіть не можу сказати, чого не вистачало. Все було: і форма, і їжа. Особливо, якщо порівняти з 2014 роком, коли взагалі не було нічого. Єдине що, як і кожному піхотинцю, завжди не вистачає арти, яка підтримує піхоту.

Як хлопці стають військом

Зараз я у шпиталі лікую поранення, яке отримав у бою під Курдюмівкою (19 км від Бахмуту – ред.) Там ми воювали вже проти «вагнерівців». І вже не було лінії оборони з окопами та бліндажами, натомість нас постійно обстрілювали. Тому, як ми мали вільний час – постійно копали. Лопата рятує життя. Не автомат, а лопата. Для піхотинця це – найголовніше. А тоді я ніч простояв, не спав. Потім вранці ліг у свою яму. Почався обстріл, і міна десь у метрі від мене розірвалася. Вважаю, що мені пощастило: були операції, і ногу врятували.

Російські війська, і тоді, і зараз переважають нас у артилерії. Вони не жаліють снарядів. А ще, як виявилося, вони не жаліють своїх людей. Але ж воюють не танки і гармати – воюють люди. І у нас кращі воїни. Це дійсно так.

Хлопці, які на початку вторгнення були поруч в окопах, – будь-кому позичили б мотивації. Але вони були не обстріляні, бо ще не брали участі в активних фазах війни. Коли прилітала перша міна, або перший снаряд, або їх багато прилітало – деякі губилися, а треба було виходити. А якщо ворожа піхота йшла, треба було відстрілюватися.

Не було у них досвіду тоді. І ми, хто був із досвідом, ділилися з ними. Бо це ж військове братство. От що робити, коли прилетіла 120-та міна, коли прилетіло СПГ, звідки вони прилетіли, потім виходиш на командування і доповідаєш. Оце і є взаємодія, злагодженість дій. Отак підрозділ стає боєздатним. Коли підбадьориш, коли скажеш, куди дивитися, що робити, – і якось так хлопці стають військом.

Чи є у Росії шанси?

Чи вдасться Путіну захопити Донеччину? Справа не в Донеччині. Війну Путін програв, коли її почав. В України дуже гарні союзники. А в такій затяжній війні завжди виграє та країна, яка має потужних союзників.

Нам дають озброєння, нас підтримують грошима. І зайде далі на Донбас Путін, чи ні, – то вже не так важливо. В будь-якому разі ми, обороняючись, завдаємо російським військам великих втрат. А потім підемо вперед! І ми виграємо у цій війні. Тільки час потрібний. А час у нас є: танки приїдуть, перейдемо на натівські стандарти, навчають наших хлопців. У Росії немає шансів!

Напишіть нам, які думки та емоції викликали у вас ці спогади про початок масштабного вторгнення. Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ: