«Ізраїль підтримує Україну, але дуже боїться Росії» – під такою назвою у 2016 році «Апостроф» опублікував інтерв’ю тодішнього посла України в Ізраїлі Геннадія Надоленка.
Ізраїль на перше місце ставить безпеку своєї країни
«Ізраїль – один із найактивніших та найважливіших партнерів України на Близькому Сході. Проте публічно ізраїльтяни побоюються засуджувати дії Росії, а також здійснювати постачання Україні військово-технічної допомоги. Це пов'язано, перш за все, з тим, що Росія є надзвичайно потужним гравцем у регіоні, з чим офіційний Єрусалим, котрий на перше місце ставить безпеку своєї країни, змушений рахуватися. Водночас прогресивна частина ізраїльтян не вірить російській пропаганді та займає проукраїнську позицію», – зазначається у вступі до інтерв'ю, яке є на сайті Посольства України в Державі Ізраїль.
У 2014 році, попри попередню домовленість, Ізраїль ветував надання ізраїльських безпілотників Україні. Міністерство оборони Ізраїлю тоді відмовилось це коментувати, посилаючись на «правило некоментування контрактів» щодо поставок озброєння.
Ймовірно і зараз не буде офіційних коментарів щодо оприлюдненого Breaking Defense повідомлення про те, що міністерство оборони Ізраїлю не надасть дозволу країнам Балтії на передачу Україні протитанкової зброї ізраїльського виробництва.
Що кажуть ізраїльські експерти?
Все ж звернемося до думок ізраїльських експертів, журналістів, які нам потрібно чути, а ще – робити власні висновки, думати, як діяти далі.
Ізраїльський експерт у галузі оборони, який на умовах анонімності говорив із Breaking Defense, про превентивне рішення щодо зброї для України, зокрема, зауважив таке:
«Кожен вид непрямого втручання в цю кризу може завдати шкоди особливим відносинам між Єрусалимом та Москвою».
А ось пряма цитата з виступу ізраїльського журналіста Шимона Брімона на минулорічному семінарі в Ізраїлі «Єврейська пам’ять, українська пам’ять: як віднайти точки перетинання «паралельних всесвітів» Голокосту і Голодомору?» щодо можливих мотивацій невизнання Ізраїлем Голодомору геноцидом:
«Тут насправді, на мою думку, питання міжнародне. Ізраїль був би і радий визнати Голодомор якимось чином, зробити жест доброї волі у бік України. Але при цьому провідні ізраїльські політики, які займають міністерські кабінети, вони чудово розуміють, що якщо це може роздратувати Москву, то навіщо нам злити Москву на порожньому місці?»
З огляду на експертні оцінки самих ізраїльтян, напрошується висновок, що і в питанні допомоги Україні у посиленні її обороноздатності, і в питанні визнання Голодомор геноцидом у Ізраїлі оглядаються на реакцію Кремля.
Мова про результативні російські впливи на частину політикуму Держави Ізраїль, які загалом є «секретом Полішинеля» (таємниця, яка всім і так відома – ред.).
Формує ці впливи не лише сучасна Росія (неабиякі зусилля самого Володимира Путіна тут очевидні), але й емігранти – колишні вихідці з СРСР.
Навіть серед тих, хто емігрував з України, є чимало таких, хто виховувався і виховав своїх дітей у полі російської культури, і ментально продовжує жити у ньому, не відчуваючи часом тонкої межі між уповні цивілізованою прихильністю до російської культури й абсолютно нецивілізованим толеруванням агресивної ідеології «русского мира».
А що ж з Україною? Україна – партнер для Ізраїлю, і дружні, конструктивні взаємини – зацікавлення обох сторін.
Але, є проблеми.
Ще досі десь на маргінальних рівнях, час від часу відбувається взаємний обмін звинуваченнями у «співучасті українців у Голокості» та «євреїв в Голодоморі».
А ізраїльські журналісти, політики, не кажу вже про авторів дописів у соціальних мережах – час від часу пробують нам пояснити, що, мовляв є нібито стала думка, що в Україні «традиційно високий рівень антисемітизму».
Хоча, є дослідження, які кажуть, що рівень антисемітизму в Україні насправді один із найнижчих в Європі.
Що ж із цим робити?
Зосереджусь на темі, яка професійно є близькою особисто для мене. Мова про потребу системної роботи задля того, щоб переконати Ізраїль у важливості визнання Голодомору геноцидом Українського народу.
Завдання це не просте, вимагатиме зусиль і часу.
По-перше, уповні очевидно, що інформаційна присутність України в Державі Ізраїль стосовно теми Голодомору є надзвичайно слабкою. Якщо чесно – її практично немає. Отже, нам її слід сформувати й серйозно посилити, використовуючи для цього всі можливості – як формальні, так і неформальні.
Зокрема, в Ізраїлі живуть емігранти з України, які симпатизують Україні і готові їй всіляко допомагати. Частина з емігрантів – це ті, чиї рідні стали жертвами Голодомору, ті, хто зберігають родинну пам’ять про трагедію.
Саме ця частина ізраїльської спільноти може стати гучним голосом, який допоможе політикуму в Ізраїлі краще почути Україну і зрозуміти потребу збереження пам’яті про Голодомор – жахливу трагедію в центрі Європі, коли їжу було використано як зброю для нищення мільйонів людей.
Наша дипломатія в Ізраїлі – це окрема тема. Дипломати працюють і роблять все залежне він них, однак явно потребують на підтримку українських науковців, письменників, журналістів, публічних інтелектуалів – передовсім тих, хто «в темі».
Уповні очевидно, що нашим фахівцям, інституціям слід проявляти більше ініціативи, пропонувати власну підтримку, не очікуючи на прохання і звернення.
Особливо тепер, коли Україна на державному рівні готується до відзначення 90-х роковин Голодомору.
По-друге, Україні не переконати Ізраїль у потребі визнання Голодомору геноцидом, якщо ми не оперуватимемо науково доведеними фактами, а апелюватимемо до почуттів, вкидатимемо у публічний простір полум’яні патріотичні гасла, ведучи «змагання жертв».
Тут потрібна системна робота, солідарні зусилля обох країн у напрямі наукового осмислення непростого історичного минулого, історії взаємин обох народів.
Ідея створити на міждержавному рівні Ізраїльсько-українську комісію істориків, яку нещодавно озвучив Посол Ізраїля в Україні Міхаель Бродський, – якраз те, що треба! Комісія повинна бути створена не колись, а саме тепер, принаймні найближчим часом.
Впевнена, що з боку Українського інституту національної пам’яті така ідея знайде повну підтримку. Але також потрібні зацікавленість і зусилля з боку Офісу президента України, а особливо – Міністерства закордонних справ України.
Настав час сформувати перелік важливих, часом болючих і контраверсійних питань для спільного вивчення і обговорення. Саме в такий спосіб може бути зроблений дієвий крок на шляху формування виваженого, збалансованого погляду на історію, особливості взаємин обох народів і держав – погляд, на який так потребують сьогодні і ізраїльтяни і українці.
Чи буде пам’ятник жертвам Голодомору у Єрусалимі до 90-х роковин трагедії?
Будьмо відвертими: досі діалог на історичні теми між Ізраїлем і Україною – це переважно діалог задля осмислення трагедії Голокосту.
Але ж Україна в ХХ столітті пережила чотири (!) геноциди, і втрати на українських землях унаслідок геноцидів Сталіна і Гітлера понесли як українці, так і євреї.
По-третє, ясно, що справа визнання Ізраїлем Голодомору геноцидом вимагатиме часу. Це завдання, як мінімум, на роки, у кращому разі – середньострокове.
Це нормально, бо вже настав час і нам планувати свої дії, виходячи не з короткочасних та сьогоденних потреб, а зі стратегічної перспективи.
Проте і сьогодні ми можемо, навіть зобов’язані зробити перший важливий крок на шляху до належного вшанування в Ізраїлі пам’яті жертв Голодомору.
Мова іде про давно назрілу потребу спорудження в Єрусалимі пам’ятника-кенотафа жертвам Голодомору.
80-річчя трагедії Бабиного Яру: вшанування пам’яті жертв Голокосту в Києві (фоторепортаж)
Справді, в Україні, попри триваючу вже 8 років війну з Росією, успішно діють численні центри і програми – наукові, просвітницькі, освітні, спрямовані на збереження пам’яті та осмислення явища Голокосту, включно з ретельним вивченням та описом випадків участі місцевих посіпак у вчиненні цього злочину.
Власне, Україна, українці багато роблять для того, щоб Голокост став частиною ідентичності української політичної нації. Ми усвідомлюємо, що цього вимагає справедливість і це важливо для того, аби Україна стала достойним членом європейської спільноти.
Українське суспільство зацікавлене у пізнанні єврейських сторінок української історії, плеканні єврейської культурної спадщини в Україні. Із повним розумінням ставиться до потреби збереження й упорядкування єврейських цвинтарів. І в цьому немає нічого дивного, адже, як слушно зауважують професори Павло-Роберт Маґочій і Йоханан Петровський-Штерн у фундаментальній праці «Євреї та українці», обидва народи жили разом на українських землях тисячоліття, їх історії неповні одна без одної.
Уповні логічним буде, якщо і наш партнер – Держава Ізраїль продемонструє практичними діями зацікавленість у зміцненні українсько-ізраїльських взаємин.
Пам’ятник жертвам Голодомору, споруджений у Єрусалимі до 90-х роковин трагедії, став би потужним проявом доброї волі.
Ще раз наголошу: мова ж іде не лише про етнічних українців, але і про щонайменше 40 тисяч євреїв, убитих комуністичним імперським режимом в УСРР на початку 1930-х рр.
Спорудження пам’ятника жертвам Голодомору має особливе значення ще й тому, що це постійно нагадуватиме всьому Світу про визнання Державою Ізраїль суб’єктності України.
Спроби вирішувати українські справи без самої України, через Москву або постійно оглядаючись на Москву, заперечення права України мати власну історію, взагалі права України на існування – це політика нинішньої путінської Росії, імперські потуги якої мають бути зупинені, бо вони загрожують не лише Україні, але й цілому Світу.
Колись голос України в ООН став вирішальним для того, щоб постала Держава Ізраїль.
Видається, що настав час і для Держави Ізраїль підставити плече Україні в її боротьбі за власну державність. Це можна зробити не тільки надавши дозвіл на постачання оборонного озброєння (хоча це наразі надзвичайно важливо!), а й вшановуючи й осмислюючи трагедію Голодомору.
Пам’ятник жертвам Голодомору в Єрусалимі має постати!
Українці і євреї – нащадки жертв трагедії, і вони, як ніхто, зацікавлені в дружбі й співпраці України і Держави Ізраїль, а відтак, безперечно із розумінням і вдячністю оцінять такий дієвий крок. Особливо якщо за ним стоятимуть політичні лідери найвищого державного рівня обох країн.
Людмила Гриневич, директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine)
