(Рубрика «Точка зору»)
Володимир Бровко
(Частина восьма)
СЕВАСТОПОЛЬ – БАТУМІ – На календарі зима, але в Батумі денна температура поки не опускалася нижче від 9 градусів. Уже кілька місяців, як я виїхав із Севастополя, рятуючись від російської мобілізації. Грузинське місто біля Чорного моря стає дедалі ближчим, з'являються нові друзі та знайомі.
Як стати підприємцем у Батумі
Трудова діяльність у чужій країні – це тонке питання. За російським законодавством, що нині діє у Криму, існують квоти для трудових мігрантів, і за їх вичерпання влаштуватися на роботу тому, хто приїхав з іншої країни, неможливо – роботодавцю загрожують величезні штрафи. Втім, на будівництві, де у Севастополі та Криму працюють численні вихідці із Середньої Азії, на цю умову дивляться крізь пальці.
Я не знаю, яке у Грузії законодавство щодо іноземних найманих робітників, а ось відкрити тут свій бізнес простіше простого. Чим зараз і користуються українські та білоруські біженці, а також втікачі від мобілізації з Росії.
Один із грузинських підприємців Резо, власник невеликого магазину з продажу мобільних телефонів, розповів мені, що, за його спостереженнями, нові офіси різних фірм відкриваються у Батумі щодня. «Це добре видно: ось приміщення було порожнє, висіло оголошення про оренду, а вже там офіс росіяни відкрили», – розповідає Резо. Він побоюється, що коли вільних площ не залишиться, ціни на оренду поповзуть угору. «Тоді і мені оренду піднімуть, а мені таке не треба», – нарікає батумський бізнесмен.
Справді, мені теж доводилося бачити біля офісів у центрі міста чоловіків у костюмах, бездоганно вбраних і з московським акцентом. Також багато бізнесменів із Білорусі, а от українські компанії зустрічалися набагато рідше.
Настя переїхала з Херсону в квітні, зараз вона керує кафе «Мигдаль» на вулиці Вахтанга Гаргасалі. У закладі висить український прапор, є українські страви, а також написи українською мовою.
«Ми приїхали, ознайомилися із ситуацією, зняли це приміщення, – розповідає Настя. – Довго думали, як назвати кафе, – були, зокрема, варіанти «Херсон» і «Слава Україні!», але в результаті зупинилися на «Мигдалі». За її словами, всі херсонці дуже раді, що рідне місто звільнили, але повертатися додому поки що не планують. «Ще дуже небезпечно там», – каже Настя.
Я теж зареєструвався підприємцем, щоб легально працювати у законодавчому полі Грузії. Все, як ведеться, – рахунок у банку, податковий номер, особистий електронний кабінет. І робиться це все дуже просто, буквально за три дні.
Перший етап – це подання заявки на реєстрацію, для чого потрібен закордонний паспорт, грузинський телефонний номер та адреса електронної пошти в будь-якій доменній зоні, крім російської .ru. А ось для отримання юридичної адреси потрібна присутність орендодавця, тому що юрадреса в цьому випадку надається за місцем фактичного проживання. Мій орендодавець ще дуже допоміг у спілкуванні з оператором – усі співробітники Будинку юстиції, окрім грузинської, чудово володіють англійською, а от російською мовою – лише деякі.
Сам Будинок юстиції в Батумі – незвичайна будівля, яку одні називають «кукурудзою», а інші – перевернутою пляшкою. Усередині теж усе модерно. Сплативши мито й отримавши талон, треба дочекатися свого номера та подати документи оператору. Як пишуть у відгуках в інтернеті, «немає упередженого ставлення до іноземців», і це я перевірив на собі. Таке враження, що для операторів немає різниці, грузин чи представник іншої країни перед ними.
Відповідно до місцевого законодавства, іноземні громадяни в Грузії можуть зареєструвати ІП та набути статусу «Малого бізнесу». Завдяки останньому нерезиденти отримують можливість зменшити податкове навантаження до 1% за умови, що річний оборот не перевищує 500 000 ларі, що становить 185 тисяч доларів за поточним курсом. Мені такі обороти поки не загрожують, тому я, природно, став малим бізнесменом.
Наступним етапом я зареєструвався в податковій, для чого, крім закордонного паспорта та сплаченого мита, знадобилося смс, отримане під час реєстрації в Будинку юстиції. Після цього необхідно було відкрити підприємницький рахунок в одному з банків, я обрав «Банк Грузії». Тепер мені раз на місяць треба подавати податкову декларацію, і, як це робити самому, я вже проконсультувався з місцевим бухгалтером.
Різні історії
Окрім роботи вдома, я, як і раніше, продовжую ходити містом, вивчати його історію та традиції, знайомлюся з різними людьми. Іноді знахідки бувають несподіваними. Наприклад, пришвартований у Батумському порту плавучий кран із написом Chernomorets-9 змусив мене поритися в інтернеті – чув, що цей виріб може бути причетним до Севастополя, і не помилився.
Пошук дав результат. Виявляється, плавкран збудовано 1970 року на Севастопольському морському заводі ім. Серго Орджонікідзе. Усього подібних кранів проєкту 1511 з 1966 до 1985 роки було спущено на воду 39, і вони досі експлуатуються в різних портах не лише Чорного моря, а й у Балтиці – у Німеччині, і навіть Тихому океані – у Владивостоці. У ті роки великий завод працював стаханівськими темпами, а зараз – розбитий-розграбований, і з 2018 року будує один плавкран, але поки що лише завершив другий понтон.
«Майдан Батумі», або як його ще називають «Майдан Європи Батумі», оскільки він діє на площі Європи, виявився дуже активною організацією. Хлопці не лише проводять збір коштів на допомогу Збройним силам України, а й надають у прямому сенсі матеріальну допомогу українським воїнам. Мова не про грошову допомогу, а про закупівлю, виготовлення та передачу на фронт необхідного спорядження й обладнання.
Наразі волонтери зайняті плетінням маскувальної сітки для одного з підрозділів ЗСУ – за конкретним замовленням. Розміри сітки чималенькі – 30 на 30 метрів, тому плетуть її частинами, які потім необхідно буде з'єднувати. Окрема епопея – це перевезення в Україну, але, добре, далекобійники працюють і сітку перевезуть.
На «майдані» познайомився з Віталієм. Він – моряк із Миколаєва, судновий електрик. Коли розпочалася війна, Віталій був у рейсі, зійшов на берег у квітні. «Сім'я на той час переїхала до Одеси, там у дружини родичі. А я вирішив не повертатися в Україну, бо мене назад не випустять. Я в армії не служив, тому толку від мене на війні ніякого. Але я намагаюся допомагати ЗСУ, гроші перераховую із зарплати, в Батумі волонтерством займаюся», – розповідає миколаївський моряк.
Віталій встиг уже сходити у короткий рейс на три місяці, а у жовтні до Батумі переїхала дружина з дитиною. «Роботи у Діани поки немає ніякої, але вона волонтерить потроху, вона в мене активна», – розповідає Віталій. У січні миколаївець сподівається піти в новий рейс і впевнений, що після його закінчення Україна вже буде звільнена.
Даниїл із Саратова – такий самий, як і я, втікач від мобілізації, йому 36 років. Чим займався на батьківщині, не каже. «Так, так, всяким», – його звичайна відповідь. Він живе в будинку поруч із кафе, куди я іноді заходжу випити кави. За моїми спостереженнями, у цьому закладі мешканець міста на Волзі проводить більшу частину вільного часу. А його у Даниїла багато, бо він у Батумі не працює і не збирається.
«А навіщо? – каже він. – Грошей на рік точно вистачить, а якщо що – мені ще надішлють». Автомобіль довелося кинути на дорозі біля КПП «Верхній Ларс», щоб скоріше пройти чергу, але Даниїл не шкодує – радий, що вирвався. На питання, що стосуються «спецоперації», житель Саратова відповідає однозначно – «ніяк» чи «дурдом». З його оточення мобілізували одного хлопця і, за словами Даниїла, той воює десь на Донбасі. «Розмовляв із ним кілька разів, то він начальство матом криє, каже, що дебіли. А я йому казав, що тікати треба, а він усе тягнув із цим», – розповідає Даниїл.
Тим часом у Батумі продовжують прибувати нові хвилі російських «переселенців» – у Росії ходять чутки, що скоро почнеться нова хвиля мобілізації.
Місцеві жителі іноді висловлюють невдоволення засиллям представників «русского мира»
Власники квартир на здачу радісно потирають руки, ціни на оренду зростають, курс долара до ларі зазнає змін на користь грузинської валюти. На вулицях дедалі більше людей слов'янської зовнішності, а місцеві жителі іноді висловлюють невдоволення засиллям представників «русского мира».
Росія – імперія, і ми її не хочемо. Тому наші діти вже не розмовляють російською мовою і не розмовлятимутьТамара, продавчиня
«Ми пам'ятаємо 9 березня 1956 року, коли радянська армія розстріляла протестувальників на мітингу в Тбілісі. Ми пам'ятаємо «Ніч саперних лопаток» у Тбілісі 9 квітня 1989 року, коли радянські війська розганяли мітинг у Тбілісі. Ми пам'ятаємо серпень 2008 року, коли Росія напала на Грузію, – каже Тамара, продавчиня невеликого сувенірного магазину в Старому Батумі. – Росія – імперія, і ми її не хочемо. Тому наші діти вже не розмовляють російською мовою і не розмовлятимуть. Ми бачимо, що Росія робить зараз з Україною, і ми за Україну».
Володимир Бровко – кримський блогер
Оригінал публікації – на сайті проєку Радіо Свобода Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
