(Рубрика «Точка зору»)
Володимир Бровко
(Частина четверта)
СЕВАСТОПОЛЬ-БАТУМІ – За місяць із невеликим у Батумі я познайомився з різними людьми – українцями, росіянами, білорусами. «Викинуті» війною та іншими життєвими обставинами зі звичного довкілля, спілкування, ці люди легше йдуть на контакт, діляться своїми історіями. Також я продовжую вивчати місто та його особливості.
Біженці з різних місць
Незвичайну історію розповів мені грузин на ім'я Гурам. 35-річний продавець у невеликій торговій точці, побачивши мій український значок, раптом заговорив зі мною українською. З акцентом і запинаючись на деяких словах, але все ж таки «мовою солов'їною». Сказати, що я був дуже здивований – це не сказати нічого. Ситуація, в якій опинилася його родина після вторгнення російської армії в Україну, є чимось типовим для більшості українських біженців, але в цьому випадку – з кавказьким колоритом.
«Я в Україні з 2012 року, – розповідає Гурам. – У мене дружина-українка та посвідка на проживання. Спокійно і, можна сказати, щасливо жили в Харкові, дочка у нас народилася. Потім почалася війна. Як тільки стало небезпечно залишатися в місті, ми поїхали. Були у Львові, але там усе дорого, потім на Волині. Роботу знайти складно, заощадження закінчувалися і ми вирішили їхати до Грузії».
«У мене батьки в селі живуть, там теж із роботою складно. У Батумі ми в родичів живемо, і вони поки що нас терплять», – жартує чоловік, але вигляд у нього не дуже веселий.
«Я ж двічі біженець уже, виходить. Народився в Абхазії, батьки виїхали звідти на початку 90-х, – продовжує розповідь Гурам і від хвилювання переходить на грузинську, але потім знову продовжує українською. – Коли Україна переможе, ми одразу до Харкова повернемося. Дуже люблю це місто. Я не будівельник, але піду на будівництво працювати, щоб відновлювати. Слава Україні!»
«Жіноча» родина із Запоріжжя живе в Батумі з березня: бабуся, мама та двоє онучок-дочок. Ми познайомилися під час недільної прогулянки набережною.
«Чоловіків у нашій родині немає, мій чоловік помер чотири роки тому, а Олена розлучена, – розповідає пенсіонерка Світлана. – Бойові дії дуже швидко наблизилися до Запоріжжя, і ми вирішили їхати. Нам було простіше, ніж іншим, бо було куди їхати – квартиру в Батумі Оленка з колишнім чоловіком купили ще в 2017 році, тоді тут бум будівельний був уже в розпалі, а ціна за квадратний метр майже вдвічі з половиною нижче, ніж у нашому Запоріжжі».
Літня жінка зітхає і продовжує свою розповідь.
«Квартира була у розпорядженні агентства, яке здавало її відпочивальникам влітку подобово та у тривалу оренду взимку. Кілька разів і ми приїжджали сюди відпочивати – тут так чудово у вересні. Зараз, власне, і живемо на «зароблені» квартирою кошти. Допомогу ще отримуємо грошову і продуктову, як біженці», – каже Світлана.
За її словами, донька Олена знайти «пристойну» за зарплатою роботу поки не може, пропонують лише 550-600 ларі на місяць (200-220 доларів – ред.).
«Влітку працювала офіціанткою в кафе, тоді було нормально більш-менш, плюс чайові. Від жовтня половину персоналу перевели на мінімальну ставку, бо не сезон, відвідувачів мало, й Олена звільнилася. А в Запоріжжі вона мала невеликий бізнес із продажу автокосметики», – ділиться зі мною подробицями пенсіонерка.
А ось Вадим – мій колега-айтішник із Мінська – у Батумі живе вже понад два роки. Йому 27.
«З того дурдому треба було ще раніше їхати, – каже він, коли ми разом п'ємо каву по-батумськи у невеликому кафе. – Тут я почуваю себе вільною людиною. Розмовляю з мінськими друзями, а вони дивуються, кажуть, «пика у тебе щаслива». Звісно, щаслива – з диктатури в демократію вирвався».
Вадим – програміст високого класу, він розробляє програми для айфонів і дуже непогано заробляє. Тому може дозволити собі винаймати квартиру в «першій лінії» біля набережної, з виглядом на море.
«Я вже вклав тут гроші в нерухомість, будинок з моєю майбутньою квартирою добудують наступного року», – ділиться він життєвими планами.
На моє запитання, чи планує повернутися до Мінська, Вадим, не замислюючись, відповідає: «Звичайно! Це ж рідне місто, я його дуже люблю. Але поки що при владі Лукашенка, про повернення нічого й думати. Ще студентом я брав участь у протестах, мріяв про «переформатування» влади в республіці. Ну, не те, щоб супер-активістом був, але підтримував завжди. Зараз багато хто з моїх тодішніх друзів або потрапив під репресії, або виїхав з країни, як і я. Здебільшого, до Литви їдуть. А я ось – до моря вирішив».
Втікачі від мобілізації
Через місяць після втечі від оголошеної Володимиром Путіним мобілізації придбав у Батумі квартиру 26-річний московський «мажор» Роман. Він не чекав дня «М», поїхав раніше. Каже, що йому «шепнули знаючі люди», і підморгує мені.
Роман не поширюється про московський бізнес своїх батьків, але, судячи з його машини та одягу, справи йдуть добре. «Я не-на-ви-джу цю війну, – акцентуючи по складах говорить він. – Розумієш, справа зовсім не в тому, що перекрили росіянам в'їзд до Європи, що бізнес має збитки через санкції. Мені ось соромно дивитися українцям в обличчя».
Такий пасаж мене не тільки дивує, а й тішить. З москвичами мені доводилося кілька разів спілкуватися, але вони переважно політику Путіна хоч і не підтримують, але й не засуджують. Залишатися тут надто надовго Вадим не збирається.
«Квартира – це щоб не поневірятися по орендованим. Її потім, коли війна закінчиться, можна продати або приїжджати сюди на літо. Як ти думаєш, коли це все припиниться?» – запитує він мене.
Я не знаю, що йому відповісти і запитую: «А ти як думаєш, скільки Путін ще протримається? І наскільки ще вистачить терпіння у росіян гинути через його ідеї?»
Тут молодик вдруге дивує мене і каже, що справа, швидше за все, не в цьому, а в тому, що за Україну весь світ стоїть, і взагалі, українці добре воюють.
Ще з одним утікачем, цього разу з Воронежу, я поговорив випадково, прийнявши його за українця – на лямці рюкзака у хлопця був такий самий, як і в мене, жовто-блакитний значок. Я звернувся до нього українською, але у відповідь почув: «вибачте, не розумію». Продовжили російською.
Павло – комерційний директор невеликої фірми.
«Розумієш, – каже він, – я на господиню квартири чекаю, з якою домовився про оренду. Одного разу вже мав неприємне спілкування щодо того, що я росіянин, і вдруге не хочу на таке нариватися».
«Але ж тобі доведеться брехати в такому разі, що ти з України?» – запитую я.
«Зовсім ні, – каже Павло, – просто скажу, що підтримую Україну».
«А ти її справді підтримуєш?» – намагаюся уточнити я.
Після невеликої паузи воронезький втікач від мобілізації відповідає: «Я проти безглуздої війни, але як росіянин за Україну я не можу бути».
«Тоді тобі краще зняти цей значок», – раджу я. Наприкінці нашої розмови він так і робить.
Ми ще трохи поговорили, і Павло розповів, що не знає, скільки часу він проведе в Грузії.
«Віддалено я працювати не можу. Тому наскільки коштів вистачить. Ми удвох із колегою, фінансовий тягар ділимо навпіл. Я дуже маю сумнів, що вдасться знайти тут роботу. Життя покаже загалом», – намагається виявити оптимізм житель Воронежа.
«Джигіти» на дорогах Батумі
Уже більше місяця я в Батумі і вже знаю багато відмінностей міста від рідного Севастополя. Та й не лише Севастополя, а й багатьох інших міст. Сьогодні розповім про поведінку водіїв та пішоходів, яка спочатку мене шокувала.
У Криму Севастополь завжди вважався містом із найкультурнішими водіями, які завжди пропускають пішоходів. А пішоходи в нашому місті завжди впевнені, що якщо вони ступили на «зебру», то не лише всі автомобілі, а й увесь світ має зупинитися. Це я вам як водій зараз говорю.
Переходячи в Батумі вулицю пішохідним переходом, де немає світлофора, будьте готові до того, що вас ніхто не пропустить: проїдуть перед вами або відразу позаду вас. Але варто зазначити, водії кермують тут дуже, я б сказав, чутливо – швидко пригальмовують і добре стежать за ситуацією. За той час, що я тут, лише одну невелику аварію бачив на перехресті.
Місцеві жителі здебільшого на сигнали світлофора уваги не звертають, якщо машин немає – впевнено переходять дорогу. А також переходять її в будь-якому місці, не пішохідними переходами. І водії пригальмовують, пропускаючи «перебіжчиків» без жодної лайки.
Є старий радянський анекдот про те, що в Грузії справжній джигіт завжди їде на червоне світло, але на зелене світло зупиняється, тому що навперейми інший джигіт їде. Такого я не бачив, сигналів світлофора тут водії дотримуються, незважаючи на майже повну відсутність камер відеоспостереження.
Зате багато «джигітів» люблять набирати швидкість до 90 кілометрів на годину, розганяючись між перехрестями. Також гуркіт машин можна почути в нічний час – ганяють пустельними вулицями.
Такої кількості спортивних машин на дорогах я ніколи не бачив. «Феррарі», «Шевроле корветт», спортивні версії «БМВ» и «Мерседес», а також інші рідкісні марки авто, які я фотографую, щоб дізнатися потім в інтернеті, що це за «птахи».
Грузини люблять швидку їзду і, зважаючи на все, люблять набагато більше, ніж ті росіяни, про яких писав Микола Гоголь.
Опівдні, а потім увечері в Батумі на багатьох вулицях затори. Але вранці, до 10 години, дороги майже порожні. У цьому місті пізно лягають і пізно прокидаються.
Володимир Бровко – кримський блогер
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Кримський блогер Володимир Бровко, спеціально для Крим.Реалії
ПОПЕРЕДНІ ПУБЛІКАЦІЇ ЦИКЛУ:
