(Рубрика «Точка зору»)
Володимир Бровко
(Частина п'ята)
СЕВАСТОПОЛЬ-БАТУМІ – Основне, чого найбільше не вистачає, коли перебуваєш на чужині – це спілкування з рідними та близькими. На щастя, в добу інтернету ця проблема легко вирішується. Але поговорити з кимось рідною мовою теж хочеться, тому я у вільний час ходжу Батумі, вивчаю місто, знайомлюся з різними людьми. Після моєї «втечі» із Севастополя минуло вже майже 2 місяці, і я вже починаю розуміти деякі місцеві особливості.
Незвичайні історії
На вулиці Пушкіна, де я живу, натрапив на українське кафе. Заходив туди перекусити кілька разів, познайомився із власницею на ім'я Ірина. Насправді пані Ірина – орендар приміщення, а ще – кухар та офіціант в одній особі. Разом із чоловіком-аджарцем, який звідси родом, вони переїхали до Батумі з Чернівців чотири роки тому.
«Син уже дорослий, живе в Україні, – розповідає пані Ірина. – Чоловік мій народився і виріс тут неподалік, у невеликому селі. Ось і повернулися на його батьківщину. Бадрій мені у кафе допомагає, такий у нас тепер сімейний бізнес. Я намагалася наймати кухарів, але вони не так, по-своєму, готують борщ, вареники і котлету по-київськи. Тож вирішила все робити сама».
Пані Ірина пишається тим, що в сервісах гугла її кафе має вищі рейтинги, ніж у конкурентів. Відвідувачів у закладі вистачає, а страви мають домашній, не ресторанний смак.
Тут же в кафе випадково познайомився з Михайлом із Бердянська. Він моряк далекого плавання. «Я в рейсі був із грудня минулого року, на судні типу heavy lift. Коли 24 лютого все це почалося, я думав, посивію – у мене дружина та син у Бердянську, а сестра рідна – в Маріуполі. Щодня з ними спілкувався. Дякую капітанові, що йшов назустріч, бо супутниковий інтернет дорогий, але кеп розумів ситуацію».
«Найважче Ірині (це його сестра – ред.) було вибратися з Маріуполя. Потім вони в Бердянську чекали на оказію і, нарешті, через гуманітарний коридор вибралися до Запоріжжя. Потім до Польщі, а звідти літаком – до Грузії, у Тбілісі. Це я порадив», – продовжує розповідь моряк.
Сам Михайло приєднався до сім'ї в червні, коли рейс закінчився. «Живемо на зароблені мною гроші, роботи ні в кого немає. Зараз чекаю на черговий рейс. До речі, нещодавно сюди приїхав один із ваших, севастопольських, теж моряк», – каже він.
У севастопольця Вадима, за словами Михайла, історія точнісінько, як моя, – втеча від часткової мобілізації. З тією лише відмінністю, що наприкінці листопада він іде в черговий рейс, тож надовго у Батумі не затримається. Якщо вийде, обов'язково зустрінуся з ним, це перший земляк, про якого мені тут довелося почути.
А ще розговорився я якось із грузином, який на міський продовольчий ринок (місцеві називають цей ринок «Боні») овочі привіз. Там є таке відділення, де оптовики закуповуються, ось туди Леван і підігнав свій фургон. Я думав теж овочів прикупити, але кілограмами тут не продають, тільки ящиками, мішками, сітками тощо.
Почали говорити про різне, і Леван розповів, що мешкає в селі неподалік міста, займається сільським господарством. А у своєму будинку він дав притулок біженцям із Херсонської області.
«Друг мені з Батумі зателефонував, – розповідає аджарець, – запитує, хто здає у селі житло, треба українцям допомогти, оренда дорога їм у місті. А у мене пів будинку вільні – діти виросли, в місто поїхали. Я їх до себе пустив і сказав, що платити не треба, так живіть. Я розумію, що таке війна.
«Вся Грузія любить Україну, – каже Леван, – українці – наші друзі. Сергій та Світлана – із села, він на комбайні працює, вона вчителька. Хочуть мені постійно допомагати. Син Сергій, вісім років йому, теж допомагає, а я кажу: «Вчися, ще напрацюєш потім».
Незвичайна історія людської доброти грузинської душі.
Особливості торгівлі по-батумськи
Про ринок «Боні» я вже згадував – він трохи схожий на Центральний ринок у Севастополі, лише вдвічі менше. Також є критий ринок-пасаж і торгові павільйони та лотки на вулиці. Розташований він досить далеко від місця, де я живу, тому туди сходив, швидше, на екскурсію.
Вранці там можна купити справжні домашні овочі та фрукти, сир, сметану тощо. Цим торгують, що називається, із землі, і продукти домашнього виробництва буквально «розмітають» батумці. Я теж взяв імеретинського сиру (місцева назва – імерулі квелі) та сулугуні. Грузини жартують: «Якщо в тебе немає сиру, то ти помер». Тут його люблять, добре готують та вміло використовують.
Другий великий ринок у Батумі – це «Хопа», названий на ім'я міста в Туреччині, куди їздять по товар місцеві оптовики. Схожий на севастопольські ринки на 5-му кілометрі Балаклавського шосе. Тут торгують усім – від автозапчастин до госптоварів та одягу із взуттям.
Але, в основному, і місцеві жителі, і приїжджі частіше користуються невеликими магазинчиками – я такої кількості їх ніде не бачив. Овочі та лотки, невеликі маркети, м'ясні магазинчики буквально на кожному кроці. Те саме стосовно магазинів госптоварів, аптек тощо. Як правило, все необхідне можна купити в радіусі ста метрів.
Дуже багато лавок-пекарень, у яких продають місцеві хлібобулочні вироби. Хліб шоти печуть у традиційних глиняних печах тоне, різновиду тандира. Також продають хачапурі, гурійські пироги та ще багато чого, всіх назв я поки що не запам'ятав. Вражають розміри, все дуже велике. Так, хачапурі може бути, приблизно, 25 на 15 сантиметрів. Не те що наїстися – об'їстися можна.
На рибному ринку біля порту можна купити свіжу рибу. Султанка і кефаль приблизно за такою самою ціною, як у Севастополі, а от камбала дуже дорога, відсотків на 50 дорожча, ніж у нас.
Серйозного мовного бар'єру, як правило, немає між покупцями та продавцями, а ось із цінниками та маркуванням товарів у магазинах розібратися складно – все грузинською. Тільки на одязі та взутті, а також на товарах технічної групи можна знайти англійський текст. Часто можна побачити на полицях вироблені в Росії товари – молочні продукти, цукерки, пиво тощо. З українських – переважно цукерки Roshen, нічого іншого не траплялося.
«Сто років», як то кажуть, не бачив у Севастополі у продажу непотрошених курей із пазуристими лапами, тільки голови відрубані та пір'я обскубане. А тут часто продають.
З торгових особливостей, яких у Криму не побачиш, це продаж спецій і трав, з яких їх виготовляють, а також грузинського чорного та зеленого чаю. Все це привозять у великих мішках, а місцеві жителі з виглядом знавців оглядають та обнюхують. Також у кожному кварталі можна знайти павільйончик або підвальчик, в якому продають каву в зернах і мелену, – її мелють для клієнтів за їхнім бажанням. Батумці люблять каву грубого помелу, а смак у неї м'який і не схожий на звичні нам сорти.
Ще одна особливість, що йде врозріз з основами ведення бізнесу – це розташування магазинів одного профілю буквально на одній вулиці. Наприклад, на вулиці Зураба Горгіладзе багато бутіків, на вулиці Вахтанга Гаргасалі розташовуються магазини секонд-хенду, а на Пушкіна – будівельні магазини та магазини сантехніки, електротоварів тощо. З погляду покупця це, звичайно, зручно, але як можна вести справи в умовах такої щільної конкуренції – мені незрозуміло. Також тут заведено виставляти товари з магазинів навулицю.
Траплялися і казуси. Обдурили мене при продажі так званого домашнього вина – підсунули якийсь сурогат замість того зразка, що я пробував. Те саме сталося з медом, банку фальсифікату довелося викинути.
Натомість є й приємні бонуси – тут скрізь можна (і треба) торгуватися. На ринках – так взагалі обов'язково. У маленьких магазинах вам теж завжди трохи поступляться. Ринкова економіка – у всій красі.
Володимир Бровко – кримський блогер
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ПОПЕРЕДНІ ПУБЛІКАЦІЇ ЦИКЛУ:
